Зразкове самогубство у кінці ХХІ століття

Четвер, 11 серпня 2016 г.
Переглядів: 303
Підписатися на комментарі по RSS

Спочатку мені заборонили працювати.

Це ще можна було б стерпіти – врешті-решт, кіберзавод блискуче впорається й без свого єдиного функціонера. Я надіслав до планетарної ради купу скарг, завбільшки як Ейфелева вежа вкупі з єгипетськими пірамідами, намагаючись добитися справедливості.

Відповідь була цілком передбачувана – ви застарі для такої роботи, ви взагалі застарі для будь-якої праці. Ви пам'ятник епохи, а пам'ятники не мають працювати. Саме ваші заслуги зробили нас дужими. І саме вам, як творцеві принципів постійного розвитку людства, належить сидіти та радіти вашому тріумфу.

Так, це можна стерпіти, але через місяць до мене пожалував охоронець і, зачитавши осоружним електронним голосом припис, відібрав мою улюблену ручну газонокосарку. Натомість прилетіла платформа управління ландшафтами, пофарбована у жахливий салатовий колір, і перерила весь газон. А потім засіяла його травою, яка не вимагає поливу, міняє колір під настрій господаря та росте тільки до певної висоти.

- На біса це тобі? - запитав я у начальника округу. – Дай людині пожити спокійно, далася вам моя газонокосарка...

- Неможна, Віктор, - відповів начальник. – Чіткий наказ згори. До речі, книги писати вам теж заборонили. Кажуть, все, що потрібно, ви вже написали. Кур'єр з циркуляром мав прибути завтра.

- Нехай твого кур'єра іржа зжере! Шляк би його трафив! Я все одно писатиму!

Начальник знизав плечима і вимкнув зв'язок.

Ну, що ж... Мені не залишили нічого з мого минулого життя, а зараз планомірно намагаються відібрати сьогоднішнє справжнє. Ці ідіоти неспроможні зрозуміти, що знищують мене швидше за закупорку судин. Та про які судини мова! Половина з них вже давно замінені на синтетичні, хіба що серце досі ще своє.

Прокляте століття загального процвітання. У світі стало забагато людей, забагато розумних машин, і цей світ виплеснув їх з себе. Термоядерні каплеподібні зорельоти розлетілися в просторі як інфіковані сперматозоїди. Тепер на цій втомленій планетці майже нікого не лишилося.

І кому ж це я завадив своєю газонокосаркою?

Доведений до відчаю, я замислив самогубство. На знак протесту або просто від нудьги - думайте, що хочете... Швидше за все, я просто вже не міг та не хотів останні сто років спостерігати загальну деградацію.

Багато хто не вміє любити життя, а ще багато хто не вміє його ненавидіти. Маю зізнатись, якраз з ненавистю у мене було все як слід.

Надіславши передсмертний еморолик на марсіанську новинну станцію з вказівками відтворити його через тридцять земних годин, я розпочав справу.

Спершу апробував надійний у минулі часи метод – постріл у скроню з пістолета. Авжеж, це не спрацювало. Чортова кіберначинка! Зброя просто не бажала стріляти: не вбачала у власнику ворога.

Спроба вдертися у музей по звичайний пороховий револьвер завершилася повним фіаско і телефонним дзвінком стурбованого начальника округу.

Грець з ним, з тим начальником… Зрештою, ні Богу свічка, ні чорту кочерга! Я ж не його вбивати збирався!

Я перепробував повішення, втоплення, радіацію, електричний струм і звукову кавітацію. Я навіть падав на ніж, але той розтікся під мною потоком молекул. Випробуваний поколіннями спосіб «Не стій під стрілою!» був також абсолютно дискредитований. Те ж саме стосувалося аварій. Нечисленні хижаки, що залишилися, уникали мене, а отруйні павуки виявилися нешкідливими. До слова, парочку тарантулів я примусив себе скуштувати, однак потрібного результату не досяг.

Відтак був стрибок з місцевої скелі – на щастя, у нашій гористій місцевості їх повним-повнісінько.

І що ж?

Я не встиг пролетіти й половини шляху, як зі мною миттю побралися під рученьки квадроптери. Треба зазначити, швидко зреагували. Може, у них десь є ремонтна станція? Падіння з моста успіху теж не здобуло.

У люті я вчинив харакірі – і через півгодини потому був як новенький. Навіть ще краще: тихцем автолікар видалив мені геморой, що хоч зрідка давав відчути себе живою людиною, а не блискучим гвинтиком у машині нашої убогої цивілізації.

Зібрана нашвидку гільйотина теж відмовилася послужити добрій справі. Мабуть через недбальство, я використав псевдорозумний метал.

Я надів герметичний кульок на голову, та пустив кисень з балонів кіберзаправки. Якби на це дивилися нацисти, винахідники газових камер, у них точно б стався припадок істерики. Я прийняв отруту у достатній кількості для геноциду маленького народу.

Я чудово пробавив час, обливши себе синтином і бігаючи по вулицях міста у вигляді смолоскипа. Шкіра просто не бажала горіти.

Я роздобув корабель, вчинив гіперперехід на Вегу і налаштував цю громаду прямо на місцеве фіолетове сонце.

Нарешті, я пробрався в одну з темполабораторій. Зачинився і запустив машину часу, сподіваючись, що мене розчавить лапою, який-небудь динозавр.

Все марно. Всюдисущі електронні сили оберігали мене від смерті.

Доведений до відчаю, я вирішив скористатися допомогою людей. Але чомусь ніхто не прагнув мати зі мною справи. Якби у нашому, цьому безпечному світі, ще залишалися психлікарні – я неодмінно б там опинився. Загалом вбивати мене не захотіли. Причому ані  люди, ані їхні злісні вороги – рептилоїди з сузір'я Льва. Повідомили за допомогою своїх ритуальних танців, як вони перегинаються удвоє перед моїми ідеями, і випровадили геть.

Майже втративши надію, я спробував сам когось грохнути, розраховуючи на реакцію у відповідь. Ясна річ, задум з тріскотом провалився.

Грім мене побий! За цей час я мав би загинути, бодай випадково.

Зараз я записую другий еморолик, оповідаючи, що я думаю про людство. Я розумію, що ідея від початку була безнадійною. Залишився останній шанс. Можливо, буде розв’язана не одна, а дві проблеми – моя та інших двадцяти мільярдів людей.

Завершую послання, щоб знову вирушити у темполабораторію. Сподіваюся, ці покидьки не здогадаються, що я замислив…

Набираю на плазмовій панелі дату – червень 1995 року, якраз за рік до мого народження. Гадаю, цього разу має все вийти.

Затамувавши подих, віддаю команду машині.

Чи спрацює вона як належить? Чи зможу я довести справу до кінця?

Чи там теж – все під контролем?