Земля ридає з радості, труби трублять

Неділя, 14 серпня 2016 г.
Переглядів: 643
Підписатися на комментарі по RSS

То була надсучасна засліплено-біла лікарня. Така сучасна та надійна, що кожної секунди зменшує шанси на смерть, від чого Земля аж виє. Одного дня від ваги людства планета просяде та змінить напрямок орбіти, щоби нарешті врізатися у щось важенне — космічний суїцид.

— Яка вже тут метушня, сядь. Сядь і поглянь на мене. Я самі кістки. Не треба багато розуму, щоби здогадатися… Ну-ну, вже пізно, будь ласка, не плач, бо і я плакатиму, пожалій.

Дівчина розтеклася на твердому стільці, наче якраз кісток у неї не було — така зневіра. Вона не дивилася на сіру кульбабу, свою хвору подругу. Прозора купка пуху шаруділа:

— Як кожна поважна смертельно хвора людина, маю останнє прохання. До речі, мій чоловік проти. Але то будуть уже не мої проблеми, а твої.

Надсучасна лікарня зменшувала шанси на смерть, але не виключала їх.

 

Тереза, котру півжиття дражнили Твереза, якраз і була тверезою — рівною, як лінійка. Вона не любила безумств, проте і не засуджувала їх. Засуджувати взагалі не було в її стилі. Вона вчиняла правильно, бо була правильною. Чоловіка обрала такого ж — вони були канонічною щасливою парою, на яку потайки орієнтуються друзі, як школярі на зразок вирішеного рівняння у підручнику.

Терезиним безумством була подруга — абсолютно здорова подруга, котра навіть слізними патьоками не стерла собі природнього рум’янцю. Коли та пішла з палати, Терезі дали знеболювальне, вклали у ліжко. Під її комашиною вагою подушки ледь просідали, можливо тому в них легше думалося. Зверху майоріє біла стеля, з боків стирчить білий напірник, спереду лежать розмиті слабким зором руки. І теж білі. Хоча мали бути смаглявими, як слабко заварений чай. Але смаглявість, то сонце і море, і стрибки на пекучому піску, одним словом — здоров’я. А ці замучені, заштрикані ковбаси, що колись відбивали волейбольного м’яча, тепер бліді. Хвороба висмокчує колір із тіла.   

Терезі здавалося, що намарно вона була правильною. Хоча й відчувала, що це така ж її частина, як і минула смаглявість. Ти просто такий є: правильний і темний. Але тепер вона безколірна, а значить можна стати востаннє іншою — безумною. Важка голова на легкому тілі втонула у м’якій і надійній лікарняній білизні. Наступного дня Землі полегшало на кілограми й космічний суїцид було відтягнуто на декілька секунд. Тереза обрала кремацію, щоби їй і після життя було легко, як у тих дезинфікованих подушках.

 

Двоє людей стояли перед базою, назву якої було ледь видно через пилюгу, що плуталася тут, як комарі на болоті. Цей район став окраїною правильного цивілізованого життя. За базою простяглася товста стіна куполу, через засмальцьоване наноскло якого все-таки проглядав сливовий космос і манні цятки зірок. Там було порожньо — як і на інших планетах. Лише купол уберіг людство і тільки самовбивця чи придурок захоче потрапити за його межі.

—  Тверезий (так дражнили Терезиного чоловіка), Тверезий вона у заповіті попросила те, що попросила, як би тобі це не подобалося.

—  Це прохання так на неї не схоже, розумієш? Може то ліки так на неї подіяли? Може то вона остаточно захворіла?

—  А може остаточно вилікувалася? Не мели чорті-чого, давай просто зробимо так, як вона прохала. То буде правильно. Ти ж любиш, щоби було правильно.

—  То Тереза любить правильно, а я люблю Терезу. Ходімо.

—  Сподіваюсь, нам видадуть захисні скафандри, гроші та документи я взяла. Тереза, ти з нами? Тепер ми твої руки. Чи вже й ноги.

Тверезий дістав свою дружину. Тепер вона поміщалася у металевий пакуночок з індексом і відтиском імені та прізвища. Ще там був маленький механізм — нагадувало замок. Тож тільки знаючи правильний код, можна було вивільнити мертвого. Номер залізної домовини був «1111» — перший пін-код, потім «2116» — рік її народження, та «2142» — рік, коли вони побралися. Нудьга.

На базі видали скафандри та навіть не чіплялися до документів. Певно бюрократії немає там, де відразу вивалюєш гроші. Працівники не задавали питань. Які можуть бути питання, коли на моніторах світилося: «Адміністрація не несе відповідальності за тих, хто покинув межі куполу». Меншими буквами: «Навіть якщо ви купили у нас скафандри». І зовсім маленькими: «Скафандри не підлягають поверненню чи заміні. Дякую, що завітали!».

Із собою видали пульт від воріт — іржавий шмат лопати з червоною кнопкою.

Тверезий натиснув. Ворота відкривалися повільно та сутужно, як паща кита. Вони удвох і справді були ніби маленький криль на поживу. Ніхто їх не проводжав, ніхто не знімав про них сюжет — історіями про скажених рейнджерів чи самовбивць уже нікого не зацікавиш. Тереза просила у заповіті, щоби вони дійшли до Місячного пагорбу.    

Він вирізнявся від інших, був білим, ніби всипаний лупою. Тверезий натискав код на бляшанці зі своєю дружиною, за звичкою відвернувшись від сторонньої людини, котра могла підглянути пароль. Тереза, як сяйво, як зоряний блиск, випурхнула з тісноти і завитком полетіла у космос.

—  До зустрічі, Твереза, тепер ти офіційно Безумна, - вона натисла кнопку динаміка — між їхніми скафандрами був встановлений зв’язок, то ж Тверезий усе чув.

Але він мовчав і дивився у темінь, тримаючи порожню домовинку, дно якої було ніби у блискітках. Так пройшло декілька хвилин.

—  Вертаємося.

Пара повільно йшла до воріт. Зовнішнього звуку не було чутно, лише власне дихання та пищання приборів усередині скафандру, що смердів старою цибулею.  

— Тверезий, чуєш, підозрюю, Тереза знала щось важливе, що я приховувала роками, через це у заповіті вона вказала нас двох. Я дуже давно закохана в тебе…

Він закляк.

Насправді Тверезий нічого з цього не чув, бо вона не натиснула кнопку передачі звуку до його скафандру. Пустий дзвін.

Він закляк і вказував на ворота.

Вони обвалювалися, а тріщини на куполі бігли з такою ж швидкістю, як прах Терези летів із бляшанки.