Зайві демони

Субота, 13 серпня 2016 г.
Переглядів: 434
Підписатися на комментарі по RSS

— Їх вбили! — спалахує Моргі на мить і тут же голос її гасне до шорсткого шепоту. — Стратили. Стерли з лиця землі. Спопелили.

Сойні спостерігає за нею з дитячою покірністю та острахом. Сойні не вільно говорити про те, що сталося. Щоразу коли вона вголос питає у Моргі про батьків, очі тої наливають то гнівом, то сльозами і у кожному разі це погано закінчується.

Сойні лічить кроки, спускаючись по сходах донизу. Потім вгору — у вежу. Вежа без даху — і без свідків.

Сідає, підібгавши ноги. Розправляє сукенку, поділ котрої потребує щонайменше гарного мережива, аби сховати потертий край.

— Сойні Сольфрей Самман, — спочатку вона шепоче, потім мовить голосно, а тоді зривається на крик.

«Ніколи не забувай, хто ти», — казали батьки. «Імена мають силу», — казали батьки. І багато всього ще, але ті слова розчинилися в дитячих спогадах. Дитинство її триває вже сотні років. Тому Сойні гарно ховається від людей — вони завше не любили тих, хто хоч як відрізнявся. Звали то владарями, то почварами, то демонами, то кровопивцями...

Коли принцеса повторює своє ім’я певну кількість разів, додає до цього дрібку необхідних слів і довершує все краплею крові, дбайливо зроненою просто в центрі знаків, вибитих на підлозі, приходять Перший, Другий і Третій.

Перший завжди вчасно. Він строгий і стриманий. Другий з Третім іноді валандаються десь. Але Сойні чекає на них. Бо вони неодмінно послухають її. Троє служили батькам, отож право крові перейшло тепер наймолодшій Самман.

— Принцесо, — вклоняється Перший.

— Принцесо! — поспішно повторюють за ним Другий та Третій.

— Прошу починайте, — відповідає вона і простягає руки. Худі зап’ястя, помережані синюшними жилками. Очі Трьох світяться в фіалковій сутені, ніби жаринки.

Троє підходять.

Впиваються.

Різкий біль. Тоді тепло у тілі і полегкість. Жодних ран опісля. Тільки руки часом тремтять. Та їх треба підживлювати — всіх Трьох. Бо якщо зникне один, то і двоє інших також. Сойні ніхто не розповідав, але вона пригадує це, всотане десь в дитинстві з повсякденних дрібниць.

— Принцесо, я побував на півночі, — чеканить Перший і завитки диму піднімаються від його волосся. — Лорд Сайл на нашому боці, але підготовка йде надто повільно. Я спостеріг, що внутрішні проблеми Кола Десяти відвертають увагу.

Другий говорить з придихом:

— Принцесо, на східному кордоні спокій. Король Руршадх вряди-годи тримає владу міцно.

— Це вже Сьомий? — цікавиться Сойні, бо якось втратила лік їм.

— Руршадх Ібран Восьмий.

— Вже Восьмий… А що в узурпатора? — принцеса провертається до Третього і мимоволі відчуває глухе бурмотіння Моргі у голові: «Вони вбили їх. Вони стратили їх. Вони спопелили їх…».

Батьків Сойні. Короля і королеву. Законних правителів.

— Узурпатор… — Третій облизує губи і посміхається, ніби розтягує задоволення від власної новини. — В узурпатора народивсяа… спадкоємець. Спад-ко-є-мець! Єдиний, люблений, безці-інний… Принцесо, мені знищити його?

Очі-жарівки звернені до Сойні. Очі-жарівки прагнуть наказу. Та проте батьки казали: «Тримай своїх демонів міцно». І вона тримає.

Опускає повіки. Хитає головою заперечно:

— Ні. Не зараз.

Кортить, звичайно, зараз. Але що вона тоді зробить?

Сойні дивиться собі під ноги, на старовинні взори, вибиті в камені і стерті сотнями кроків. Раніше над ними була стеля. Раніше у вікнах горіло світло. Слуги метушились під пильним керівництвом Моргі. Все повнилось життям. Влада роду Самман була міцна, демони давнини служили вірно, а вороги боялися їх. Щоби повернути все це, треба чекати. Чекати й збирати сили.

— Ого! — долинає знизу. — Нічого собі! Я й не знав, що тут така розвалюха!

Захоплений голос. Шум. Шаркання кроків.

Сойні примружує очі. Вона роздратована, але мусить зараз затамувати подих і мовчати.

Люди прийшли. Вони люблять руїни. Що менше про них знають, то більше люблять. Вигадують свої історії, завжди не схожі на правду, і тішаться ними.

— Сфоткай тут! Типу я вся така леді! — пищить дівочий голос.

— Спуститись налякати їх? — по-змовницьки запитує Третій і завитки його кучерів, які пахнуть туманом над річкою, захоплено здіймаються вгору.

Сойні ледь не піддається спокусі випустити своїх демонів на волю. Але нагадує собі, що справжня юна леді не повинна так поводитись навіть з неґречними гостями.

 

***

 

— Як вона? — запитує Моргі у Першого, коли Сойні, захоплена спостереженням за людьми в руїнах, вибирається на мури.

— Як завжди. Другий і Третій гарно грають. Леді досі вірить у те, що узурпатор існує. Має надію знищити його, коли подорослішає та збере сили васалів…

— Ох, васали, узурпатори… — стара Моргі похитує головою справа наліво. — Нікого з тих днів не залишилось, тільки ми…

— То чи не варто розказати їй нарешті? — пропонує Перший вкотре. — Що нема вже ні узурпатора, ні її королівства, ні…

— У жодному разі! Маємо чекати, поки виросте і зміцніє. Пригадуєш же, що сталось з її сестрою, коли…

Моргі багатозначно замовкає. Перший пригадує. Сестра Сойні збожеволіла, коли відкрила правду про те, наскільки світ змінився.

— А якщо це не минеться ніколи? — питає Перший, уявляючи століття служіння божевільній принцесі, думки котрої застигли у багатолітній давнині.

— Ну то не минеться, — Моргі байдуже смикає плечима. — Вона — остання. Вона — сама-самісінька. Може, воно й на краще, якби їй розум затуманило. Створінням, як ми та принцеса не місце в сьому часі… Ох, не місце… Нам ніде місця нема.

— Є, — замислено відказує Перший. — Поруч неї. Доки вона жива.

Сойні вдає, що слідкує за випадковими людськими зайдами. Розхитується вперед-назад, балансуючи над прірвою за мурами. Один крок — і…

Але вона — не сестра.

Моргі і Перший думають, що дівчинка на мурах не чує їх. Вона чує. Не розуміє всього, але чує.

«Сойні Сольфрей Самман», — вперто повторює подумки, поки Другий, обернувшись вітром, лоскоче її.

В грудях щось тисне і навіть сміх Другого не розвіює тугу.

Так, світ змінився. Але ж в неї є Троє. І справжнє королівське ім’я. Імена мають силу. І сонце досі сідає, забарвлюючи руїни червоним, як і сотні років тому. І вона скоро виросте. Зовсім скоро… Зовсім...

Сойні притискає руки до грудей і ковтає сльози.