Зачудована

Неділя, 21 лютого 2016 г.
Переглядів: 484
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Лариса Іллюк та Макс Пшебильський.

– Коней! Коней завертай! – очі вершника палали, змилений кінь під ним гарцював, стриг вухами.

– Що там? – вигукнув хтось із обозу.

– За... – закінчити вершник не встиг. Випав із сідла, захрипів. Потім затих. Проміж кілець кольчуги стирчала стріла.

Чоловік у важкому обладунку із трьома чеканними ліліями на грудях схилився над розвідником. Оглянув стрілу, побачив сіре оперення, вилаявся. Крикнув:

– Вози напівколом! Швидко!

– Келане, сір, вертаймо, доки не пізно. Пройдемо хащами, я проведу стежками, — звернувся до нього Орік – начальник охорони каравану, колишній ватажок розбійників, що наразі перебував на королівській службі.

– Не встигнемо. До того ж – вони знають ліси краще. Вози шикуйте, може хоч так відіб'ємося.

Орік кивнув, побіг до своїх, лаючись і віддаючи накази.

Ледь встигли вишикувати вози, як з-за дерев полетіли стріли. Хтось із охоронців лайнувся, скрикнув, осів біля воза. Тонкий жіночий крик врізався у вуха.

Келан вихопив меча.

– Туліться до возів!

Поруч нього вигулькнув Орік із мечем напоготові, просичав:

– Сучче поріддя. Позасідали, курва, й перестріляють усіх.

– Не дістануть. Та й товари псувати не будуть.

Дійсно, за кілька хвилин стріли перестали сипатися.

– Зараз на мечі підуть, – промурмотів Келан і визирнув між возами. – Готуйся!

Нападники помчали в атаку, над лісом злетіло: 

– Людей у море! Людей у море!

Першого ж розбійника, що вигулькнув над возом, Келан ухопив за бороду, заплетену у дві коси, смикнув. Той зойкнув, простягнувся долі. Шапка, прикрашена білячим хвостом, покотилася пилюкою. Короткий змах мечем обірвав тихий хрип.

Закипів бій. Келан кружляв вовчком. Навкруги кричали і стогнали, лаялися, помирали мовчки чи з навіки скипілими на вустах гаслами.

– Келане!

Лицар обернувся на крик, зиркнув туди, куди Орік вказував мечем. Одягнений у смарагдовий плащ з каптуром чоловік готувався спустити тятиву. В останню мить людина повела луком і стріла вдарила Оріка в груди. Смерть, що призначалася Келанові. Орік впав, так і ні зронивши ані звуку. Келан кинувся до лучника. Певно, той зрозумів, що вистрелити знову не встигне, невловимим порухом закинув лук за плечі і вихопив меча. На мить з-під каптура на Келана поглянули сповнені презирливої ненависті очі і він зрозумів, що перед ним не людина. Ельф.

Мечі схрестилися, леза заспівали смертельної пісні, бійці закружляли в танку, що для одного з них мав стати останнім.

Келан зрозумів, що перед ним дівчина лише тоді, коли вона лежала на землі, а вістря його меча лоскотало її шию.

– Стоп гра! – розлетілося над деревами.

Мертві почали підійматися, обтрушуватися, знімати обладунки, вітати одне одного. На галявині з'явився ведучий і проголосив:

– Перемогла команда Темерії!

– Ніби й так не ясно, – промурмотів Келан, простягаючи руку дівчині. Та гнівно зиркнула на нього, але ухопилася за долоню. Підвелася.

– Вітаю, – кинула сухо. І рушила геть.

"Вміє програвати", – подумав Келан, спостерігаючи їй услід. Дівчина накульгувала. Келан рушив навздогін.

– Я вас поранив?

Вона не відповіла.

– Може до лікарні?

– Обійдуся.

– Ви новенька? Я вас раніше не бачив.

Дівчина гмикнула.

– Я Коля.

– Танаріель.

– А насправді?

– А тобі не байдуже?

Микола подумки лайнувся. Зачудована якась. Ну хіба ж не зрозуміло? Було б байдуже – не тупцяв би слідом. Так і не підшукавши виразної відповіді, мугикнув:

– Ні.

– Таня, – дівчина криво всміхнулася.

–  Давайте підвезу хоч.

Танеріель зупинилася, зміряла його поглядом, зверхньо кинула:

– Колю, відчепися, га! Йди святкувати перемогу. – Обернулася і швидко рушила, незважаючи на накульгування.

Микола лише почухав потилицю.

 

***

 

– Келане, вітаю! – Орік, в миру Олег Рікардович, протиснувся у двері, – за проект чув?

– Так, але без подробиць, – Микола відвів погляд від монітору, відкинувся на спинку крісла.

– Прочавили таки! Попри зелених, екологів, інших... борців. – Олег, радісно потираючи долоні, пройшов кабінетом, втонув у іншому кріслі.

– Знаю я ці торги. У чому ж ми програли?

– Ну, не так, щоб дуже. Трохи місто озеленити просять, площу побіля мерії, кілька вулиць центральних.

– Недешево вийде.

– Та ні, нормально. Шеф саме знайшов одну фірмочку, ніби дешево і сердито. Їхатиму саме після обіду, поторгуємося. Слухай, ти чому такий кислий?

– Нормальний, – Микола вичавив посмішку.

– Ага. Іншим розкажи, я ж тебе знаю, вважай, з пелюшок. Що сталося?

– Та нічого, все добре.

– Е, ні, друже. Щось ти темниш... – раптом Орік плеснув у долоні, вказівний палець завмер точнісінько напроти Миколиних грудей, ніби звинувачуючи, – запав. Точно! На ту новеньку, з останньої гри і запав. Вгадав?

– Нічого від тебе не приховаєш, – Келан награно зітхнув.

– То в чому справа? Ти ж її ніби проводжати пішов.

– Відшила... Взагалі, дивна вона якась.

– То й що? Невже дівчину знайти не можеш? Двадцять перше століття за вікном – нет у поміч.

– У соцмережах не знайшов.

– То й що? Вона ж могла якоюсь Весняною Ластівкою підписатися, чи ще що. Хто зна, що там у голові. Не переймайся, все одно битву п'яти воїнств гратимемо скоро. Ти ж не думаєш, що вона це пропустить?

–  Гадаю, ні.

– Ну от. Не кисни, знайдеш ще свою aen seidhe. – Олег поглянув на годинник, – Вибачай, побіг я, увечері подзвоню.

– Давай.

Микола знову занурився в креслення.

 

***

 

Крізь віконне скло лилося тепло і світло, настільки ласкаве, настільки жадане після зими. І нехай лютий лише почався – повітря пашіло терпким і солодким присмаком весни. Подекуди вже повитиналися перші боязкі стебельця і зараз приймали сонячні ванни.

В обід офіс пустував, лише Тетяна лишалася. Їй вистачало філіжанки кави та лембіка, тістечка, які вона сама пекла за старовинним рецептом, що дістався ще від прабабусі. Дівчина відійшла від вікна, увімкнула чайник. Полила трахікарпус у кутку, дбайливо протерла строкате листя кротону, розправила гілочки аспарагусу.

Скипів чайник. Тетяна нашвидкуруч пообідала і рушила до оранжереї. Відчувала – там її вже зачекалися улюблені рослини. Над її любов'ю до рослин багато хто насміхався, та дівчині було байдуже. Одночасно їй заздрили – адже ніхто не міг зрівнятися з нею в мистецтві бонсай, а про хоннонбо взагалі не доводилося говорити. Врешті, співробітники змирилися – нехай і зачудована якась, та руки живильні.

В оранжереї усе цвіло, квітло, різноманітні аромати спліталися у чарівну гаму. "Майже як вдома, – подумала Тетяна, – як в старі добрі часи". Вона розкинула руки і закружляла, задерла голову, підставивши обличчя сонячному дощеві, що лився зі стелі, відчуваючи кожною клітиною п'янкий аромат життя. Дівчина пила сонце, так само, як пили його паростки, квіти, пагони і дерева.

Тетяна спинилася. Обід скоро закінчиться, а вона ще не зробила найголовнішого. Витягла із кишені флакончик від парфумів. Зеленкувата рідина заграла барвами. Дівчина заходилася розпилювати еліксир, щось ледь чутно шепочучи. Кожній рослині дісталася бодай крапля. Спинилася, коли флакончик спорожнів. І їй здалося, лише на коротку мить, що оранжерея вдячно зашелестіла, кожен на свій лад, але голоси злилися в єдине монолітне "дякую".

А потім мара зникла і задзвонив телефон.

– Слухаю.

– Тетянко, ти в офісі?

– Так.

– Відчини, бо я свої ключі забула.

– Зараз.

"Ну що за людина ця Сюзана? Як вона голову вдома не забуває щоранку?", – Тетяна стиха хихикнула і пішла відчиняти. Флакончик не забула вкинути до кишені.

Крихка гармонія з природою розлетілася друзками, ледь за Сюзаною зачинилися двері. Тиша вибухнула плутаною розповіддю.

– Ой, Танько, в нас таке намічається! Таке-таке! Замовлення – цукерочка, ти навіть уявити не можеш! Товстосуми зараз як примчать, як замовлять! Голова обертом!

"В мене теж. Від тебе", – майнула думка, але озвучити її Тетяна не ризикнула, натомість мовила:

– Слухай, в мене роботи купа. Хоннонбо он закінчити треба.

І не чекаючи відповіді поквапилася геть.

 

***

 

– Келане, сір, з вас бочонок Кастель де Неф! Ні, навіть два, – Орік помовчав, потім зітхнув і додав, – втім, можеш літрою оксамитової "Оболоні" відмазатися.

Микола уявив, як обличчя Олега розпливається у посмішці, перехопив у руку слухавку, яку до того притискав плечем:

– Це з якого дива?

– Я тобі дуже цікаву адресу дістав. Є де записати?

– Зараз, – Коля зашурхотів паперами на столі, відшукав чистий аркуш, намацав ручку, – диктуй.

Олег продиктував.

– І чим цікава адреса?

– Оксамитове ставиш? – хихикнув Орік.

– Та де ж я дінуся?

– Контора, про яку я тобі казав. Я не певен, але... здається там твоя aen seidhe працює.

– А чого це вона моя?

– Ну й дурень. Ти дивися, наше діло – сказати. Висновки сам роби, не маленький.

– Дякую.

– Оксамитове!

– Авжеж!

– Бувай.

– До завтра.

Робота не йшла. Та й яка вже робота? Микола поринув у фантазії, які зовсім не квапилися повернути його у реальний світ. Врешті він зібрав папери, вимкнув комп'ютер і відправився спати.

Але заснути не судилося. Очі кольору міцної кави міцно тримали його, не хотіли відпускати зі свого полону.

 

***

 

Термінове замовлення на дизайн живої скульптури настільки захопив Тетяну, що вона незчулася, як минув день. Якби її не окликнула Сюзана, то й не помітила б, як спорожнів офіс.

– Іди, я хочу вже закінчити. Зачиню сама. Ти ключі, головне, не забудь, – відгукнулася Таня.

Сюзана щось сказала, та дівчина не відповіла. Ледь за колегою зачинилися двері, Тетяна попрямувала до оранжереї. Знову розбризкала вміст флакону, відчула ту радість єднання з природою, вдячність рослин. Тепер можна йти додому.

– Танаріель!

Дівчина здригнулася, ледь не випустивши ключі. Неквапом обернулася. Парубок посміхнувся, простягнув їй букет троянд.

– Доброго вечора.

– Вітаю, – відгукнулася, намагаючись згадати. Точно, Коля, чи як його там?

– Це тобі.

Таня непевно взяла букет. Ображати юнака не хотілося, вона і так шкодувала, що вперше настільки різко говорила з ним. "Мертве – живим. Вони ніколи не подорослішають", – майнула думка.

– Дякую.

– Давай я тебе проведу. Темно вже, а ну як хулігани які?

– Гадаєш, я не зможу себе захистити?

Микола згадав їхній бій.

– Зможеш, звісно. Але... – він зам'явся. Поруч із Тетяною почувався п'ятнадцятирічним хлопчаком, який і не знає, про що з дівчиною говорити. А йому двадцять дев'ять, між іншим!

Певно, вона відчула його розгубленість, посміхнулася.

– Ходімо вже, коли прийшов.

– Я машиною.

Дівчина трусонула головою, і чорний водоспад волосся сколихнувся.

– Краще пройдемося. Не люблю машини.

– Як скажеш.

Дорогою вони говорили про усілякі дрібниці і Тетяна раптом упіймала себе на думці, що їй приємна компанія Миколи. У ньому було щось... справжнє, чи що? Не вчувалося тієї фальші, якою були наскрізь просякнуті її колеги та випадкові знайомі, перехожі на вулицях, водії маршруток і працівники соцслужб. Список фальшивих людей можна було продовжити у безкінечність... Щирий і відкритий, чи то він чудово прикидається? "Його можна навіть долучити до справи", – раптом зрозуміла вона. І зраділа такій можливості.

– Прийшли.

– Шкода... В сенсі... Я хотів сказати... Ти дуже приємна дівчина. Може, зустрінемося завтра? – Коля затамував подих, усіма силами відганяючи нав'язливу думку "відшиє".

– Завтра не вийде. Але я вільна післязавтра, тож якщо... – ніякова посмішка розквітла на її вустах.

– Звичайно. Де і о котрій тобі зручно?

– Ти ж вже знаєш, де я працюю, – посмішка стала ще ширшою.

– Добре.

– Дякую, що провів. Бувай.

– Добраніч.

Микола постояв біля під'їзду, вгамовуючи серце. Те опиралося, калатало, ніби хотіло прохромити клітку ребер і прожогом чкурнути услід Тетяні. "Трясця! – Коля лайнувся, – та що ж це зі мною? Ніби підмінили".

Він постояв ще трохи, помітив як засвітилося віконце на четвертому поверсі, усе підвіконня якого окупували квіткові горщики.

 

***

 

Пошта підморгувала непрочитаним листом. Тетяна відкрила його:

"Потрібна допомога. Двадцять сьомого. Я зустріну."

І підпис. "С".

Листа дівчина одразу ж видалила. На душі стало моторошно – давно її не викликали. Останній раз закінчився загибеллю двох друзів.

– Що ж ти цього разу задумав?

Відповісти не було кому.

"Може, все даремно? Можливо ми не той шлях обрали? Лишити все, кинути і нехай буде так, як заповідали предки? Ні, не можна". Навалилося сум'яття, причавило, поглинуло. І ніхто не зарадить. Хоча, чому ніхто? Та чи стане їй сили?

Тетяна потяглася єством до безлічі рослин, що заполонили квартиру. "Мені дуже треба", – шепотіла вона, ніби численна зелень могла її почути і зрозуміти. Дрібка, ще одна, і ще дещиця – рослини віддавали крихти і вона дбайливо збирала їх для сеансу.

– Вчителю, – поклик полинув удалину.

"Чи вистачить?"

Вистачило. Ледь вловимо, ніби хто дмухнув в обличчя, її свідомості торкнулася чужа сутність. Чужа, але така близька.

– Слухаю, дитино.

– Я в сум'ятті, я розгубилася, втратила впевненість... і віру.

– А що каже твоє серце?

– Не знаю.

– Як не знає воно – не знає ніхто.

– Вчителю, що мені робити? Не хочу порушувати обітницю, але і цей шлях – хибний. Нас надто мало, ми вже нічого не можемо змінити. Чи варто боротися?

– Дитино, боротися за обраний шлях завжди варто, навіть коли віра втрачена. Навіть коли ти вважаєш його хибним. Наш час вийшов, та ви не погодилися. Я не знаю, чия правда, та певно, ніхто того і не знає. І вороття нема. Тому і лишається тобі або йти обраним шляхом, або пряма путь в чертоги.

– Іноді мені здається, що краще друге.

– Ніхто того не відає, дитино. Слухай свого серця – воно кращий провідник.

– Дякую, вчителю.

– Нехай осяє твоє чоло зоряне срібло.

Сеанс перервався. Тетяна дослухалася до відчуттів. На душі полегшало, хоч Вчитель ані розвіяв сумнівів, ані дав виразної поради. Але відчуття контакту, хай навіть на рівні свідомості – побачити в неї все одно не стало б сил – заспокоювало.

Дівчина ще придбала квитки, а потім так і заснула знесилена на дивані. І срібло зірок пестило її волосся крізь шибку.

 

***

 

Вони довго гуляли містом. Заходили до кав'ярень і магазинів, годували качок, покаталися на "чортовому колесі". Від кіно Тетяна відмовилися, та Микола особливо й не наполягав. Вони були щасливі.

– Двадцять шостого "битву п'яти воїнств" гратимемо. Чула?

– Ні.

– Дивно. Ми ж розганяли інформацію у ВК та ФБ. Чи ти на наші пабліки не підписана?

– Я взагалі в соцмережах не зареєстрована.

– Чому так?

– Мені то не потрібно.

"Дивно", – відмітив Микола.

– То ти прийдеш?

– Нажаль, ні. Я саме від'їжджаю. Відрядження.

– Шкода. Останні ігрища в урочищі будуть. Так би мовити – прощальні.

– Чому?

– Так з березня ж там будівництво сміттєпереробного заводу почнеться.

Тетяна спохмурніла.

– Трясця!

– Що трапилося?

– Нічого, не зважай. А інформація точна?

– Точніше не буває, – Микола знизав плечима, – наша компанія і будує.

Тетяна спохмурніла ще дужче. Помовчали.

– Я піду, певно.

– Ходімо.

– Не варто. Я сама, тут поруч. Ти ж пам'ятаєш – я можу себе захистити, – посмішка на її обличчі здавалася вимученою, фальшивою.

– Так.

– Бувай.

"Їй-бо зачудована", – подумав Микола, проводжаючи дівчину поглядом.

 

***

 

– Можна?

– Завжди раді, – Олег картинно вклонився, пропускаючи Колю в квартиру, – ти ніяк оксамитове приніс?

– Ні... Важка артилерія.

– Та-а-к. Що вже трапилося? Танька?

– Еге ж.

– Нічого не розумію. У вас же ніби все нормально складалося. Та ти не стовбич, сподіваюся, не забув де кухня.

Микола пройшов коридором, в пакеті дзенькнули пляшки.

– Розповідай. А це ми поки не чіпатимемо, – Олег поклав горілку в холодильник. – А ну як нам твереза оцінка ситуації знадобиться?

– Та що тут скажеш? Все було ніби добре, а після того, як її на ігрища запросив – зникла. На дзвінки не відповідає, з роботи дочекатися не можу. Не звільнилася ж вона!

– А вдома що?

– Кілька разів заходив – не застав.

– Дивно.

– Може, відрядження перенесли. Тільки от чому на дзвінки не відповідає? Нічого не розумію.

– Я поки що теж. Образив чим?

– Наче ні. Я що думаю, а як у неї є коханий, а тут я.

– Може і є. Тоді тим більш дивна поведінка.

– От-от. А я третім зайвим бути не хочу.

– Гм... а може, навпаки, не зайвим. Не думав, що їй допомога треба? Позбутися старих відносин, приміром?

– Не думав.

– То міркуй. За пляшку завжди встигнеш схопитися.

– Ну а що я можу зробити, якщо навіть зустрітися не виходить?

– Коли вона мала їхати? І куди?

– За три дні. А куди – не сказала. Відрядження.

– Треба щось робити.

– Тільки що?

– Є в мене задумка, щоправда, гм... занадто радикальна. Та й результату не гарантує. І коштуватиме вона тобі не одну літру оксамитового. Ходімо.

– Куди?

– Куди-куди? До aen seidhe твоєї.

– Що ти надумав?

– Дорогою розповім.

 

***

 

"Навіщо я його послухав? Навіщо мчу за нею?" – думав Микола під мірний перестук коліс. Зухвала Орікова ідея частково вдалася. Принаймні, Коля точно знав куди їде Тетяна. Як і те, що вона трохи схиблена на домашніх рослинах. Але від того на душі легше не ставало. Вигадав же Олег – залізти до Тетяниного житла. І пощастило, що сусіди не побачили. З одного боку точив черв'ячок сумління, але почуття штовхали вперед. Якщо лишень Тетяна дізнається – вона цього ніколи не пробачить. Коля був певен. І ніякі почуття не виправдання.

Стук коліс вколихував і Микола врешті провалився у сон.

 

***

 

Тетяну він одразу впізнав серед вокзального натовпу. Дівчина впевнено маневрувала між людьми, Коля ледь встигав за нею.

Біля виходу з вокзалу дівчину зустрічали. Стрункий і гнучкий, ніби молодий клен, юнак обійняв Тетяну, поцілував у щоку, узяв під руку і вони рушили до маршрутки.

"От і все", – сумно подумав Коля. Третій виявився таки зайвим. "А казала відрядження", – гірка, мов полин, думка хльоснула навідліг. Її одразу ж змінила інша, люта і нещадна: "Хоч відірвуся, не даремно ж припхався".

 

***

 

Кухнею клубочився аромат м'яти, скипав понад чашками чаю.

– Який же я радий тебе бачити, сестричко!

– Нажаль, не можу сказати того самого, Солесдаре. І не варто кривитися, ти це чудово знаєш. Я приїхала лише через обітницю.

– Добре, Танаріель, що щось змушує тебе відгукнутися. Як не пам'ять роду, не гордість, не сила крові, то хоч дане одного разу слово.

– Годі полеміки. Навіщо викликав?

– Одразу до справи? – Солесдар повів бровою.

– Так. І ще одне – мені потрібні клітини ентів. Багато.

Солесдар дзвінко розсміявся.

– А до срібної гавані тебе не провести? Ні? Шкода, саме збирався туди. По-перше, навіщо тобі? По-друге, де я тобі їх наберу? В самого на одну операцію лишилося.

– То відмовся від неї.

– Ти так і не сказала, навіщо?

– Я знайшла живого ента. Щоправда, він у летаргії, але, гадаю, клітини зможуть його пробудити. Бо мій запас майже вичерпався.

– А як ні? Та й навіщо його пробуджувати?

– Бо інакше він загине!

– А яке мені діло до ентів?!. – очі Солесдара гнівно заблищали, – вони переймалися долею нашого роду? Ні! То й нехай собі гине! Їх час вийшов!

– Як і наш, – тихо мовила Танаріель, – як і наш, брате.

– Ні! В нас все попереду! Ельфи повернуться з-за моря! Повернуться! Ця земля не залишиться людям! Це наша земля, ми перші ступили на неї...

– І перші її залишили, – обірвала дівчина. – Я багато думала. Наша боротьба даремна і, знаєш, я шкодую, що лишилася. Краще відпливла з усіма. Молодість-дурість.

– Не даремна! Ми переможемо!

– Чим? Генами ентів? Крихтами магії, що ще лишилася тут? Здається, нам варто змиритися. Нам немає що протиставити людям. Це їхня земля, їхній світ.

– Їхня земля? Коли під фундаментами огидних багатоповерхівок лежать наші руїни? Коли заводи будуються на місцях наших святинь? Коли їхні поїзди їздять по кістках нашого роду? Відколи земля стала їхньою?!

– Все минається. Колись підуть і люди. Можливо відпливуть, можливо відлетять – не даремно ж вони до болю в очах вдивляються в зорі.

– Мені байдуже. Я не збираюся віддавати нашу святиню на поталу.

– То що ж ти задумав?

– Завтра відкриття нафтосховища. Ми показово знищимо його.

– Ти збожеволів? Що це дасть? Вони збудують нове, та й потому.

– Збудують, але знатимуть, що проти них виступила нова сила. Ти зі мною? Не забувай, ти дала обітницю.

– Якби ж я знала, ким ти станеш – не давала б її ніколи. Солесдаре, я дотримаюся слова. Але прошу, більше не зви мене, не проси. Скільки у тебе людей?

– Побачиш.

 

***

 

Микола застогнав і розліпив око. Інше зовсім не бажало розкриватися, в голові гуло, а кімната ходила ходором. Він застогнав вдруге і спромігся сісти на ліжку. Окинув мутним поглядом приміщення. Розкидані навсебіч речі його зовсім не здивували, відсутність пляшки мінералки –гнітила. Згадалося, що він винайняв номер у готелі. А якщо є готель – у ньому обов'язково має бути кран з водою. Коля застогнав втретє і неймовірним зусиллям змусив себе підвестися. Краще б він цього не робив. Кімната здригнулася, ніби десь поруч стався вибух. Тримаючись за стіну він таки дістався до ванної, відкрутив воду і припав до жаданої вологи. Трохи полегшало.

Задіявши останні резерви організму він запхав тіло у душову кабінку, пустив воду і блаженно всівся під теплі струмені.

Повернувся у кімнату він у більш-менш прийнятному стані. Впав на ліжко. Знічев'я заходився перемикати канали. Новини, мильна опера, знову мильна опера, репортаж із відкриття нафтосховища.

На відкритті мітингували люди. Як виявилося – саме проти відкриття і мітингували. За усіма канонами жанру – зі строкатими плакатами і не менш строкатими гаслами. Коля вже зібрався перемкнути канал, коли палець завмер над кнопкою. В кадрі майнула Тетяна.

Настільки швидко він, напевно, ще жодного разу в житті не одягався.

 

***

Танаріель пхнули в бік.

– Ну, який натовп зібрав, га, сестричко?

– Ти так і не пояснив, що я маю роботи.

– О, нічого особливого. Бери силу, передавай мені. Зараз мої люди вчинять паніку, та ти не звертай уваги. Головне бери і віддавай.

– Ото й усе? То навіщо я тобі була? Якщо твої все зроблять.

– Не все, сестро, не все. Мої люди – вони лише люди.

Солесдар свиснув. Десь в перших рядах протестувальників хтось скрикнув, зчинився галас, заметушилися люди. Танаріель потяглася до живого. Поодинокі дерева навкруги, трава під ногами – зелень віддавала силу. Ельфійка перекинула "міст" на брата і перекачувала силу, свою і запозичену, все що було в самої, все що давали рослини, вся сила напувала Солесдара. А ельф мчав до величезної діжки, підбираючи силу з того, що стрічалося дорогою. Трава під його ногами всихалася, розсипалася пилом, та було йому було байдуже. "Та він же забирає все, до останньої краплі!" – майнула думка, але Танаріель відігнала її.

Біля самої діжки Солесдар вихопив флакон, з усієї сили жбурнув в опори. Навсебіч бризнули друзки, рідина пролилася на землю. Ельф викрикнув якесь закляття. Земля затремтіла, трава, що була попід опорами потяглася вгору, обвиваючи метал, роздираючи його. Діжка захиталася.

Далі Танаріель чекати не стала, кинулася навтьоки.

 

***

 

Ноги самі принесли його до урочища. Микола достеменно не міг сказати чому. Певно, попрощатися. "Битва п'яти воїнств" тут відгриміла, як і всі інші битви. Але сюди поїхав, ледь повернувшись у місто. Якась сила ніби тягла сюди. Раніше б він посміявся з того, але побачене на відкритті нафтосховища... Це був теракт. Екологічний теракт. Стебла трави, що в обхваті були товщими од його руки... це навіки змінило ставлення до можливого і неможливого. Мутація? Навряд. Він хотів взяти для досліджень бодай шматочок того стебла, але не вдалося. Ану, як Тетяна і тут вчинить теракт? З неї станеться. Найбільш гнітило, що Тетяну він так і не знайшов.

В урочищі легше дихалося, принаймні йому так здалося. Перші зірки проступали на небосхилі, висріблюючи стоптану траву. Раптом до нього долинули голоси. "Здалося", – подумав, та звуки почулися знову. Коля стишив крок, намагаючись не видати себе. Врешті, розрізнив на галявині біля величезного дуба дві постаті. Причаївся за деревом.

 

***

 

Повернулася Танаріель зовсім виснаженою, вичавленою, мов лимон. Згадалися Миколині слова: "З березня ж там будівництво сміттєпереробного заводу почнеться". Вона мусить бодай спробувати. Так, її запасів ентових клітин, навіть помножених на залишки магії, певно не вистачить. Але ж не здаватися без бою, без спроби, бодай.

Ельфійка несміливо торкнулася ентової кори. Вловила під пальцями ледь чутне пульсування. Прадавнє життя. Поставила попід коріння крихітний флакончик – усе, що в неї зосталося. Відійшла, опустилася на коліна. В неї лишилася ще одна справа.

– Вчителю.

Прозора фігура ніби зіткалася з повітря.

– Слухаю, дитино.

Цього разу Танаріель взяла більше, ніж могла взяти вдома, тому вирішила не лише чути, а й бачити.

– Я попрощатися.

– Що трапилося? – На юному обличчі ельфа проступило занепокоєння.

– Я зреклася обітниці. Я зреклася обраного шляху.

– Чому, дитино?

– Я вважала, що йду шляхом життя, натомість це виявився шлях смерті, путь терору. Останній вчинок Солесдара... Він вбивав, випивав досуха. Не заради нового життя, задля помсти. Я... Я не можу цього прийняти. Це шлях в нікуди.

Вона зронила обличчя в долоні, плечі затремтіли.

– Я хочу пробудити сплячого ента, інакше він загине. Бодай в кінці обраного шляху подарувати життя. Але на те піду уся я.

– Це те, що підказує тобі серце?

– Так, Вчителю. Та й що мені лишається? Я вже навіть не відчуваю життя, лише ентове.

– Ну що ж, коли твоє рішення таке... – прозора рука лагідно торкнулася її плеча.

– Так, я не відступлюся.

– Я поважаю твій вибір. Не відмовлятиму, не наставлятиму. Прощавай, дитино, – фігура вже танула в повітрі, – і пам'ятай, тут життя більше, ніж ти собі можеш уявити.

Танаріель схопилася на ноги, роззирнулася. Чи вірно вона зрозуміла натяк Вчителя? З-за поясу вигулькнув стилет.

– Виходь!

Позаду хруснула гілка, Танаріель рвучко обернулася. На галявину вийшов Коля, піднявши руки в гору.

– Привіт, – мовив стиха, – я шукав тебе.

– Навіщо?

– Бо... кохаю.

– Я не вірю!

– А я не змушую.

– Забирайся. Я не хочу вбивати.

– Я нікуди не піду. Не дам тобі вчинити те саме.

– Тоді загинеш.

– То й що? Я вже загинув одного разу... коли тебе зустрів.

– Йди, прошу тебе, не заважай.

– Тут не буде теракту.

Танаріель гірко всміхнулася.

– Це не в твоїх силах.

– А я спробую, – він зробив крок.

– Стій!

– Хто ти?

– Зупинись!

– Ти не людина. Ельфійка, так? Ви насправді існуєте?

Танаріель вдарила. Микола ухилився, та все ж лезо зачепило, спороло шкіру під оком.

– Гадаєш, як сховалася серед рольовиків, то й ніхто не дізнається?

Вона зойкнула і вдарила знову. Келан пірнув під руку, спробував вибити зброю, та Танаріель вивернулася, опинилася позаду. Удар під коліна підсік його і він впав. Лезо залоскотало кадик. І раптом дівчина зрозуміла, що надавити дужче вона вже не зможе. От ще мить тому могла, а зараз вже ні.

– Цього разу я перемогла, – в її очах блищали сльози, – я просила, не заважай. Невже так важко зрозуміти? Я лише хочу врятувати ента? Можливо, це останній ент, а ти і тобі подібні хочуть його вбити. Будуйте свій завод, та хоч сотню заводів! Але ента не чіпайте.

– То рятуй.

Танаріель прибрала стилет, торкнулася Миколиного обличчя, витерла кров. Він рвучко ухопив її за руки, смикнув на себе.

– Що ти...

Їх вуста зустрілися. Спочатку Танаріель пручалася, потім... А потім для них стало байдуже усе. І навіть те, що надворі лютий. Зорі в небі сором'язливо відводили погляди.

– Здається, ти хотіла врятувати ента.

– Він стільки років чекав, почекає іще кілька хвилин.

– Скажи, а Толкін що, правду написав?

– Частково. Але ти не про те зараз думаєш. Допоможи краще бюстгальтер застібнути.

Він допоміг. І вони разом вилили вміст флакончику на коріння ента. Танаріель шепотіла якісь закляття, а Коля стискав її руку.

А потім гілка ворухнулася, а може то їм просто здалося.

– Ходімо, більше ми тут нічого не зробимо.

– Як скажеш, кохана.

Займався світанок, розливаючись на оголених гілках золотавим сяйвом.

Раптом Танаріель заспівала:

 

Дороги сплелись

В тугой клубок влюбленных змей,

И от дыхания вулканов в туманах немеет крыло...

Лукавый, смирись —

Мы все равно тебя сильней,

И у огней небесных стран

Сегодня будет тепло.

 

– Точно. Сплелися наші шляхи, та й не тільки наші. А це чия пісня?

– Хелавіса.

– Теж із ваших? Ельфійка?

– Не знаю. Іноді мені здається – так.

Автор: Лариса Іллюк та Макс Пшебильський.