Вілла

Субота, 12 серпня 2017 г.
Переглядів: 56
Підписатися на комментарі по RSS

Вона жила у підвалі, скільки я себе пам'ятав.

У дитинстві ми страшно її боялися, Грицько та я. Ми почали носити їй їжу років з шести — саме на цей час припадають мої найранніші спогади.

Сусідський хлопак, Левко, був за нас старший. У підвалі його будинку, звісно, також жила відьма, а проте він її не годував. Цим переймався тато Левка. Може, тому сам Левко ніц не тямив у відьмах. Він лякав нас з Грицьком, що відьма може вибратися у будь-який момент і задушити, і хапав мене за шию. Я ще подовго відчував дотик його холодних пальців, а вночі прокидався, бо не ставало повітря, і думав — це відьма прийшла за мною.

Нам виповнилося років дев'ять, мені і Грицькові, коли Левко вперше сказав: нащо вони взагалі потрібні, ці відьми. Чому б не покінчити з ними?

Левко сміявся, коли це говорив. Уже котрий його день народження тато Левка проводив у підвалі з відьмою, де її було надійно прикуто. Нашу відьму було прикуто так само. Раз на рік до підвалу навідувався дядечко Гімес, перевіряв, чи не заіржавіли ланцюги. Він обходив усі підвали в районі; його кликали, коли хтось збирався зводити новий дім. Адже який це будинок, тим паче, сімейний, без відьми у підвалі?..

Подейкували, раніше було інакше. У часи наших предків відьом не приковували в підвалах — їх приносили у жертву, спалювали. Обгорілі рештки закладалися у фундамент, і такий будинок міг стояти вічність... аж поки трапився Великий Вибух.

Левко, звісно, знав про Великий Вибух. Нам розповідали у школі.

— Чому ми тепер їх не вбиваємо? — гарячково запитував Левко. — Вони їдять наш хліб, забирають у нас час, позбавляють... а! — Він махнув рукою. — Ви не думали забити свою?

Забити. Ми з Грицьком навіть наближатися до своєї відьми боялися. Лишали їй їжу, щоб могла дотягнутися, — і тікали. Зовсім не тому, що вона смерділа, і не тому, що виблискувала очима. Вона навіть не кричала-мугикала, як це робили деякі відьми, коли вірити пліткам. Просто була — і від самого її буття тканина знайомого нам світу, здається, розповзалася на безліч неохайних ниток, які ніхто б не зміг зібрати докупи. Наблизитися до відьми означало втратити себе — ми з Грицьком це розуміли. А Левко — ні. Він-бо не приносив своїй відьмі їжу.

— Ти просто їй заздриш, — сказав Грицько раптом. — Заздриш, що твій тато проводить у підвалі більше часу, ніж з тобою.

Левко вищирився на мого брата, а потім ми побилися. “Ми” — тому що я не міг не вступитися, авжеж. Ми з Грицьком завжди були удвох, ми відчували одне одного. А Левко був сам.

Бійка скінчилася сама собою — Левка покликав батько. Тремтячим, непевним голосом — і ми втратили для Левка будь-яке значення. Він і справді любив свого тата.

Ми з Грицьком такого сказати не могли.

Наш тато був пілотом на останній війні. Там він втратив руку, отримав законну пенсію і з того часу не те що у підвал не спускався — взагалі з дому не виходив. Після його повернення ми з Грицьком і почали годувати відьму. Татові було не до того — він заливався оковитою, яку ми йому приносили, і, перезираючись із братом, я бачив у його погляді відлуння власних думок: не така велика різниця.

З кожним роком це усвідомлення ставало яскравішим: при наближенні до відьми нас досі огортав неймовірний, непояснюваний жах.

Але вона ніколи не шпурлялася пляшками з-під оковитої, не матюкалася і не погрожувала зарізати трофейним ножем.

Нам було по дванадцять, коли погрози стали дещо більшим.

В той день я затримався у крамниці. Розповідали про нову війну, — відьмам вона тільки на руку, — що призовний вік знову скоротять, а імплантати нового порядку — подорожчають. За імплантати мені було байдуже: я б пішов на війну і без них, тільки б вдалося умовити Грицька.

Я так поспішав додому, аби розповісти братові, що, відчинивши двері, майже збив його з ніг. Грицько з коротким стогоном поточився на підлогу, і я зрозумів: щось не те.

Я кинувся до нього, спробував підвести — і побачив кров на руках. Грицько звів на мене погляд єдиного ока: другого не було, половину обличчя заливало червоне, густе.

— Він сказав, що вона... наша мати, — озвався Грицько, варто було мені розтулити губи. — Відьми... наші матері, Стецю. Вони не вороги людства. Це все імплантати, які жінкам почали вживлювати після Великого Вибуху, щоб вони могли народжувати. Імплантати... старого порядку. Ця сила...

Більше він не сказав нічого — а я й не хотів чути. Продезинфікувати, перев'язати, як же боляче, — я міг думати тільки про це.

Пізніше, коли Грицько, важко дихаючи, лежав на старому дивані, я склав у голові немудрящу мозаїку: до Великого Вибуху були чоловіки і жінки, після — лишилися люди і відьми. Але ми воюємо не з відьмами — відьом ми тримаємо у підвалах, і вони народжують дітей, а можливо, і виховують — час, про який я не пам'ятаю. Дітей-чоловіків і... дітей-жінок. Які, у свою чергу, стають відьмами — і їх можна придбати за грубі гроші у дядечка Гімеса та таких, як він, коли надумаєш зводити власний будинок.

Грицько казав про імплантати старого порядку.

Що, коли жінки, отримавши такі імплантати, ставали сильніші не лише фізично? У тих, хто любить воювати, це не могло не викликати переляк. З'явилися “люди” і...

Я не пройшов і півшляху до підвалу, коли вимкнулося світло.

***

Напад, зрозуміла вона, коли мряка зі свідомості раптом зникла. Знову війна. Недивно, що відбулося порушення мереж.

В тому числі — тієї, котра блокувала розум.

Вона чула, як зовсім поруч прокидаються одна за одною її сестри, зводять захист від контролювальної програми — і підводяться, зриваючи з себе ланцюги.

Це був Великий Вибух, нарешті, нарешті!..

Більше ніяких воєн, заприсяглася вона, виходячи з підвалу.

Нагорі її чекав блідий хлопець. Його брат-близнюк намагався підвестися з дивану, спливаючи кров'ю.

Тоді вона усміхнулася і сказала — не вголос, адже язика її було позбавлено при народженні, проте вони почули:

— Ідіть зі мною... дурненькі.

Хлопець, якого було поранено, не роздумуючи простягнув їй руку. Інший запитав тільки:

— Як тебе звати?

І вона, котра не мала імені від народження, сказала:

— Я буду зватися Вілла.