ВибухоПодібний

Субота, 12 серпня 2017 г.
Переглядів: 111
Підписатися на комментарі по RSS

У якомусь "СуперМаркеті". Полудень. Порівняно безлюдно.

Вірі подобалось купувати у такий час. Лише нещодавно вона вийшла на пенсію і ще мала змогу порівнювати – “Вдень таки менше всіляких маньяків шастає. А отже, не так багато шансів, що зіб’ють і вб’ють. І думати легше.”

“То що ж купити?”

Жінка постояла біля ковбас, потім тужливо зітхнула й відійшла.

Сири теж ненадовго її затримали.

“О. А цей плавлений сирок рекламували добрими словами!” – поклала у візок. Але не поїхала. Почитала… І поклала назад.

“Ага! Є акція на кисломочний. І ще не прострочений. Лише якихось 27 діб пролежав із 30! Мдя…” – його теж не взяла.

 

Лише серед фруктів і круп таки затоварилась і вже вкотре подумала – “А що робити? Всі знайомі вже вмерли від раку. Дехто навіть до пенсії не дожив. І от нащо було відраховувати все життя в ПФ? Як там казали в новинах: "ВибухоПодібне поширення ракових захворювань… Дивовижна схожість як мікро, так і макро (в суспільних масштабах) процесів поширення… Незбагненне явище… Уряд спрямовує всі зусилля на боротьбу з епідемією…" Ага… То і я спрямую, якщо не заперечуєте. Бо й так вже задишку маю…”

***

Втім, через кілька місяців таки довелось звернутись до лікарів. Вони довго шукали, аналізували, годували пігулками та ін’єкціями… І нарешті, видоївши купу грошей, нічорта не знайшли, і відправили на комп’ютерну томографію. Яка, чомусь, виявилась приватною фірмочкою. І то ж на території державної лікарні! Віру це мучило, але від безвиході таки віддала дві пенсії за ту КТ – бо краще ж знати правду…

Лікарка хотіла говорити з родичами. Віра, вже надивившись як ті всілякі родичі шепотяться, не знати про що (чи ж не про спадщину?), за спинами у хворих сусідок, приховала радість і пославшись на їх відсутність – таки вибила з медиків діагноз.

Рак. Як і передчувала… Прогноз: 8 місяців без лікування і 10 – з ним… Казковий вибір.

 

Вдома.

"Паліативно" приречена розмірковувала – “Що ж робити? Правильне харчування (останніх кілька років) вже довело свою неспроможність. Втім, то й не дивно – воно запізнилось на пару десятиліть… Продати квартиру й поїхати у навколосвітній круїз? Але поки її продаш… Тож, питання просте: вмирати чи не вмирати? І як не вмерти?”

Пошук інетами – не обнадіював.

Втім, Віра любила мислити логічно:

“Лікарі сказали: "ракові клітини ростуть в десять разів швидше аніж здорові". Отже, якщо голодувати – то вони повинні ж таки першими вимерти від голоду! Відтак, єдиний шанс, хай хоч який примарний – лікувальне або навіть і зовсім НЕлікувальне голодування. Якщо люди в ХХст. могли місяцями розтягувати агонію – на початку ГолодоМорів, то чому я не можу хоч пару місяців поголодувати задля збереження життя?”

От тому, перш за все, жінка замовила багато чистої питної води. Гуртові ціни їй сподобались. І трохи здорової їжі – на потім. Якщо буде те "потім"…

***

Минали дні.

Спершу було важко. Хотілось їсти. Та ще й запаси поряд лежать…

Але Віра вперто трималась. І зрештою звикла до голоду.

 

“Завтра принесуть пенсію!” – вчасно згадала хвора, поміж вже звичних голодних марень.

А потім ще й вирішила, що треба якось замаскувати незвичну "худорлявість". Не варто викликати заздрість у повненьких людей.

Тому, вдягнула грубий одяг. Насипала косметики на обличчя.

 

Поштарка недовірливо розглядала "клієнтку".

– З вами все добре? Може викликати лікарів?

– Ні, дякую. “Ще тільки лікарів не вистачало. Загодують же до смерті…”

– Добре… То я теє… через місяць прийду.

– Обов’язково приходьте!

 

Через кілька днів хтось подзеленькав, а потім ще й постукав у двері. Здається, ногами.

– Чого треба? – крикнула старенька, не бажаючи чекати, поки їх виламають.

– Ми з благодійного фонду. Хотіли запропонувати договір довічного утримання. Вам сподобається!

– Не дочекаєтесь! І йдіть геть, бо поліцію викличу! – верескнула Віра, з жахом дивлячись на чорний екран розрядженого телефону.

– Може запишете наш номер?

– Геть!

 

Пішли. Віра сиділа, віддихувалась і потроху заспокоювалась. Хвора легеня відчутно нила. Може після крику?

Схудлі руки дрібно тремтіли.

“Скільки я ще протримаюсь? Але треба! Якщо почати їсти зарано, і ще буде жива хоч одна ракова клітина, то знову ж, мабуть, почне рости як дурна! І ще! Щодня заряджати телефон!”

***

Віра багато пила, спала й все ще вірила.

Голод вже давно не відчувався, лише якийсь тупий біль у шлунку і трохи – в легені.

Аж якось, прокинулась посеред ночі.

“Щось змінилось! Але що? Живіт нив, як і, здавалось, завжди. А от легеня – ні. Котра ж з них хвора? Не ця. І не ця!”

Так до ранку згадувала, а потім вирішила трохи поїсти.

 

Минали дні. Кістки ховались. Втім, крупи потроху приїдались, особливо від усвідомлення – скільки всіляких смаколиків є нині в продажу. “О, ХімХарчоПром – що ж ти зі мною робиш” – непокоїлась Віра. – “І ще біда – скоро пенсія” – вірила – “а її таки треба хоч на щось тратити , поки інфляція не погризла на порох…”

 

А поштарка таки прийшла. Як і обіцяла. Підозріливо приглядалась до "клієнтки", дивувалась, і, нарешті не втрималась:

– Як? Ви не вмерли? А у нас, на пошті, ви зазначені у переліку хворих на рак…

– Так склалось – швиденько виправдалась Віра.

– Доббррре. Ага. Ваша пенсія. Зараз, зараз – заметушилась поштарка, виймаючи гроші, розпаковуючи пакунок, перераховуючи і відбираючи зайве…

Віра косо посміхалась, спостерігаючи за цією лихоманливою діяльністю.

 

Отримавши гроші, зачинила двері перед здивовано роззявленою кур’єркою і пішла збиратись. Заодно і телевізор увімкнула – цікаво ж взнати, що там у світі коїться, перш ніж виходити.

Екран заполонювала чиясь масна вельможна пика. І промовляла вельми мудрі слова:

«… дефіцит пенс.фонду вже критичний. Але ми вживаємо всіх необхідних заходів. І можу запевнити шановну громадськість, що не допустимо…»

– Не дочекаєтесь! – Віра спересердя висмикнула вилку з розетки й вирішила спочатку таки поінетитись і знайти перелік харчів, у які неможливо, чи хоча б "майже" неможливо(?), додати карцерогени. Бо як без нього? Що купувати у світі з "хронічним дефіцитом пенсійних фондів" і так само "хронічним профіцитом олігархічних рахунків"?

Повинен же існувати такий перелік? Повинен!?