Вибух

Четвер, 3 серпня 2017 г.
Переглядів: 151
Підписатися на комментарі по RSS

Це була весна 2005 року. Стара вишня на моєму подвір’ї вже ось-ось мала квітнути білим цвітом. Її посадив ще мій дідусь, і ось вона ще досі тішить не лише мої очі, але й очі перехожих. Я збиралася до школи, де викладала українську мову у молодших класах. Здається, що все було як завжди, прості робочі будні. Але це було зовсім не так...

-Доброго ранку! – ззаду почувся знайомий голос, це Максим Буткевич із 4-В.

На відміну від інших дітей, він був завжди веселим і дуже балакучим хлопчиком, адже за хвилину йому вдавалося поставити стільки запитань, що інколи я не встигала відповідати на них. Максим був маленьким патріотом своєї держави. У його сім’ї завжди говорили українською мовою і цінували все українське. Таке явище не часто зустрінеш у нашому маленькому містечку Авдіївка. Знаєте, для деяких дітей українська мова – це як іноземна, що дуже засмучує мене. А Максим – це маленький промінчик добра і тепла у нашій школи.

В той день усі класи писали диктанти, тому я знала, що ніч у мене буде весела. Я до півночі перевіряла їхні зошити і не помітила як заснула. Розбудив мене глухий вибух. Спочатку я подумала, що це грім. Проте, який грім посеред зоряної ночі. Потім все затихло, ні вітру, ні вибуху, ні грому. Дивно. Вже до самого ранку я не спала, мене мучило питання: «Що це було? Грім? Потяг?» Лише над ранок мені вдалося заснути, хоча навіть у сні я чула той вибух.

У школі не було Максима, батьки не брали слухавки, можливо їхня машина в ремонті і вони не змогли відвезти хлопчика у школу? Адже, вони живуть за чотири кілометри від школи. Але ж вчора їх бачила, Буткевичі забирали свого сина із школи. Це все мене дуже насторожило. Та і все містечко гуділо про глухий гуркіт уночі. Отже, мені не здалося? Увімкнула новини, а там лишень «У панди із зоопарку народилась маленька панда.» І це все? Директор школи без будь-яких пояснень відправився у відпустку, залишивши усе на вчителів.

Можливо, це все через ту ніч? Та, ні, що за дурниці. Я сиділа у кафе навпроти школи, раптом пролунало: «Сьогодні уночі стався вибух. Рятувальники відмовились пояснювати причину вибуху. Обійшлося без жертв». Я одразу кинула око на екран. Та це ж будинок батьків Максима, а ось і їхня машина. «Рятувальники просять, щоб жителі не покидали своїх осель деякий час, або взагалі покинули Авдіївку». Мені стало не по собі. Раптом двері кафе відкрилися, це був Максим, так-так Максим Буткевич, а біля нього його бабуся. Хлопчик нічого не говорив, ніби був ізольований від навколишнього світу, мовчав, не усміхався. Де подівся той промінчик добра і тепла?

-Вибачте, Олено Петрівно, можна вас на хвилинку! – вигукнула я, коли вони збирались покинути кафе.

-Ні, пробачте, мені зараз не до розмов. – відповіла мені бабуся і, вхопивши малого за руку, пішла далі.

Але все ж таки я їх наздогнала і на питання: «Що трапилось? Чому Максим не в школі?» Бабуся сказала, що все добре. І без якихось деталей, вона взяла малого і пішла, пробурмотівши собі під ніс: «Це все через вас, через ваше українське. Кожна сім’я нещаслива по-своєму.» Так і нічого не зрозумівши, я оніміла від почутого. Невже, сім’я Буткевичів лише здавалася такою хорошою, патріотичною? Що ж насправді бабуся мала на увазі під цими словами? І вигляд Максима мене насторожував, він був зовсім не такий як завжди, мовчазний, замкнений у собі, ніяких емоцій на обличчі і ці синці на руках... Чому я їх ніколи не помічала?

Хоч містечко у нас невеличке, але чомусь ніхто нічого один про одного не знає, кожен тримає все у собі чи як то кажуть «не виносить сміття із своєї хати». Нарешті закінчується цей місяць, скоро останній дзвоник. А Максима за цей місяць я ні разу не бачила ні у школі, ні на вулиці. Одні люди кажуть замкнувся у собі, інші – нібито бабуся забрала його до себе, тому, що батьки загинули чи то у пошуках нової роботи і в них просто обмаль часу, щоб виховувати свого сина. Але все ж, бабусині слова мені досі не дають спокою. І той вибух, мов грім серед ясного неба. Максим ніби зник і ніхто його не шукав. Та й батьки Максима раптово зникли, давно я їх не бачила у нашому місті. Ось, нарешті останній дзвінок, канікули і відпочинок. Пам’ятаю, як Максимко завжди на літніх канікулах прибігав до мене, до нашої вишні і розповідав про свої пригоди. А що ж тепер? Можливо, це літо провести у своїх батьків, у Вінниці?

По дорозі додому я зустріла Олену Петрівну, але без Максима. І таки наважилась запитати її, що сталося.

-Їхній будинок і машина згоріли, тієї ночі, коли було чутно вибух. Він появився ні звідки, навіть не очікували. Добре, що вони в той момент були у сусідів, а ті із Калінграда не зовсім люблять Україну, та й наговорили їм всіляких дурниць і порадили їхати у Росію, в пошуках кращого життя. Не дочка вона мені тепер, ще й онука єдиного забрала...- мені було шкода її, та нічим я не могла зарадити.

Я не вірю, щоб Буткевичі просто так залишили Україну. В голові не вкладається.

Після цього всього я не бачила Максима дев’ять років. У 2014 я переїхала до батьків, оскільки у нашій Авдіївці проходили бої, було моторошно там залишатись. Там залишилися лише ті, хто вирішив дожити свій вік на рідній землі... Там залишився і наш колишній директор школи. Від нього я дізналась, що він бачив батька Максима, розмовляв з ним, і те, що розповів він мені, жахнуло. Тепер Максим запеклий ворог своєї батьківщини, той маленький промінчик радості, патріотизму і тепла ранить ту землю, на якій народився, готовий батька рідного вбити. Це тепер не сонячний промінчик, а тиран самого себе. Він бореться не проти України, а проти себе.

Це була осінь 2017 року. На моєму подвір’ї залишилося лиш пустий стовбур та коріння старезної вишні, яке завмерло в очікуванні дива. Але довкола вона лиш чує вибухи, і останні листки опадають з неї. Більше наша вишня не зацвіте, як тоді...