Вечеря

П’ятниця, 19 лютого 2016 г.
Переглядів: 414
Підписатися на комментарі по RSS

Сьогодні особливий день. Тому Софія так ретельно перевіряла кожний пакунок, вміст речовин та дати придатності. Найсвіжіший арктуріанський салат для Карини, найкращого квасу для Сергія та земного червоного вина для них з Марком. І, звісно, сиру з великими дірками — як його називав Стасик. Софія посміхнулася, вкладаючи у кошик шматок сиру з Сагану-3. Тепер треба узяти фруктів.

Відколи мобілізували старшого сина, батько постановив, що один день на рік, за будь яких обставин, родина має збиратися разом на вечерю. Це не було якесь свято, а просто зручна для всіх Неділя. А через два місяці після того мобілізували і самого Марка. І він пішов. Бо на відміну дурників, що теревенять про мирні ініціативи та пошуки діалогу, розумів - лише завдяки армії Імперії його діти могли рости в безпеці. Марк та Сергій пішли. А за рік повернулися, попре всі перепони та негаразди, змогли вирватися з фронту та приїхати додому на сімейну вечерю.

Жінка звернула до рядку з холодильниками, обираючи кожному улюблений йогурт. А ще треба узяти торт-морозиво. “Магеланова чорниця” — цікава назва. І не забути про вишневе морозиво для Стасика.

Потім тиха та лагідна Карина заявила, що хоче піти у академію зв’язку та служити на флоті. В той рік коли Карина поступила, Сергій втік зі шпиталю аби потрапити до матусі за стіл. Марк тоді страшенно розлютився, а Сергійко віджартувався тим, що якби він так і лежав лежнем, то батько прибив би точно. Як всі припинили сміятися, Стасик, молодшенький, заявив що хоче стати танкістом. Ніхто не сприйняв серйозно маленького мрійника. Та коли Карина закінчила навчання, Стас приніс підписаний контракт з танковим корпусом Імперії.

Усміхнувшись спогадам, Софія штовхнула візочок далі, до м'ясного ряду. Звісно вона могла замовити їжу додому, але ритуал Вечері священний і має лишатися непорушним. Тому жінка і приділяла стільки уваги кожній деталі. Ось відбивна для чоловіка, він обожнює свинину у паніровці з гірчицею. А ще треба взяти ковбас для Сергія та копченого сала для Стасика. Карина певно знову точитиме про фігуру тому варто для неї узяти куряче філе.

Узявши все що треба, жінка попрямувала до каси. Черга була коротенька, а автоматичний касир, як завжди, швидко та вправно виконував свою елементарну роботу. Зібравши покупки в пакети, жінка попрямувала до виходу.

Але на дворі на неї чекала неприємна несподіванка. Недалеко від її машини збирався натовп, і вже звідси можна було розгледіти поліцейських.

- Шановні, розходьтесь. - наполегливо, проте ввічливо повторила жінка в мундирі. - вас це не стосується. Ситуація під контролем. Розходимось.

- Ой та що ти з ними панькаєшся? - нетерпляче вимовила струнка, вродлива юнка у дорогій сукні, яка вигідно підкреслювала особливості жіночого тіла.

- Та помовч хуч ти - відмахнувся юнак, з гербом шляхетного дому на сорочці, і повернувся до поліцейського. - Офіцере, я не заподіяв нікому шкоди. Готовий відшкодувати збитки. І я абсолютно тверезий.

Софія подивилась на перевернутий холодильничок для вуличної торгівлі морозивом, з яким не розминувся лицар. Потім на перелякану продавщицю і похитала головою. Юнак точно хотів зам'яте діло. Проте шкодував він цілком щиро.

- Сер, - чітко та жорстко промовив офіцер, - ви прямували до своєї автівки, і, на мою думку, знаходитесь у нетверезому стані. Тож я вимушений просити вас пройти з нами.

- Милий, - обурено вимовила дівчина, - ти ж маєш право просто послати цих цивілів. В тебе ж день, відпустки. не варто її витрачати на дурних простолюдинів.

- Усього день відпустки? - Вступила в розмову Софія, - і вже така халепа?

- Та тобі ще яке ді… - Почав було юний шляхтич, та раптом застиг, обернувшись до Софії. Його погляд зупинився на невеличкій прикрасі на лацкані піджаку жінки. І миттю лицар виструнчився. Погляд його став серйозним, а голос твердим та чітким.

- Маю позачергову відпустку у двадцять чотири години, за виявлену хоробрість, пані.

- Та чого ти перед нею виправдовуєшся? - здивовано промовила дівчина.

- Захлопнись. — Холодно відрізав юнак.

- От бачиш, - поблажливо промовила Софія, - часу не багато. І нащо його витрачати на скандали? Подивись-но: перелякав дівчинку, морозиво тане, а ти ще й на підпитку.

- Я… - Хотів було виправдатися лицар та, зустрівши погляд Софії, замовк.

- А якщо б ти не впорався з керуванням?

Лицар опустив очі долу.

- Але добре, що нічого поганого не сталося, - промовила Софія. - Не бери машину. Скористайся таксі. Та і піди випусти пару в якомусь нічному клубі. Чого оце вулицею тинятися? - але після цього запитання її лагідний тон змінився суворим наказом. - Але спочатку ти збереш морозиво, відшкодуєш збиток та прибереш оцю пляму.

- Звісно, пані. - кивнув лицар. - Як скажете, пані.

- Офіцере, — повернулася Софія, - я думаю юнак засвоїв урок і більше проблем з ним не буде. Тож хай наш герой відпочине.

Юний лицар усім своїм виглядом виказував, що усвідомив та розкаявся.

- Ти що, будеш слухати цю стару? - обурилася дівчина.

Раптом лицар різко повернувся і випалив:

- Щезни з моїх очей.

- Що?! - яскраво нафарбовані оченята розширилися від подиву.

- Я сказав геть — по складах повторив лицар.

- Тоді дай мені хоча б грошей на таксі.

- Якось сама розберешся.

Від діалогу офіцер поліції дозволив собі посміхнутись. Бо пустоголова лялька нарешті отримала те на що заслуговувала. Та коли лицар повернувся суворо промовив.

- Добре, дякуючи заступництву пані, та твоєму щирому бажанню виправити скоєне, я зроблю виняток. Але якщо сьогодні твоє ім'я ще десь спливе, розбиратись вже буде військова поліція.

- Так, пане. Дякую, пане. - чітко вимовив лицар. І перевів погляд на Софію аби подякувати, та побачивши важкі сумки, швидко промовив — Пані, вам, може, потрібна якась допомога?

- Ой, не зважай, - відмахнулася Софія, - відпочивай.

- Дякую, пані.

Задоволена тим, що допомогла владнати неприємну ситуацію, Софія поклала пакунки в невеличку машинку і попрямувала додому. А там одразу прийнялася куховарити. Здавалося б, увесь їх невеличкий будиночок жив очікуванням вечірнього свята. Навіть роботи особливо ретельно прибирали. Будинок вкотре пропонував свою допомогу у куховаренні, але Софія знала, що лише вона, власними руками, може створити вечерю, гідну дорогих гостей.

Та вже був і час накривати на стіл. Ось чашка, якій у дитинстві Сергій відбив ручку, а потім тиждень переховував її, боячись, що йому влетить. Були часи, коли дозволити собі нову кружку їх родині було важко. А потім Сергій разом з Марком роздобули клей і потайки, аби не засмутити Софію, клеїли та зачищали шви. Звісно, матуся все помітила і горе конспіраторам дісталося. Відтоді багато часу спливло, але Сергій нізащо не хотів замінити ту кружку з дешевого фаянсу.

Ще треба на стіл покласти ту саму скатертину яку розмальовувала Карина. Бідолаха не врахувала яку треба було взяти фарбу, і малюнок поплив, перетворившись на абстрактну мішанину кольорів. Але ця, перша у новому домі, скатертина стала незмінним атрибутом тихих сімейних свят.

А ще треба дістати набір столового срібла який свого часу Стасик закопував на подвір’ї, граючись у піратів. Ох і дісталося йому від Сергія. Стасик народився вже в Імперії і не знав їх колишніх злиднів, а Сергій довго не міг звикнути, що вже не треба економити кожну крихту.

Згадавши як старший брат вчив молодшого правильно ховати харчі, Софія ледь не спалила пиріг. Та вчасно схаменулася, і все вийшло як слід. Накривши на стіл, Софія перевдягнулася, причепурилася та, в очікуванні, стала розглядати нагороди дітей та чоловіка. Мимоволі торкаючись всіх цих срібних та сталевих зірок та крил. Висіли на стіні навіть два рубінові серця та Меч Пошани. Крокуючи повз всі ці прикраси, Софія не могла стримати посмішки, згадуючи як пишались рідні, приносячи їх додому. Як хизувались та дражнилися, вирішуючи хто з них найзаповзятіший. Було так кумедно поспостерігати як вони жартома хизувалися одне перед одним.

Але ось годинник пробив дванадцяту ночі. Софія зітхнула. Принесла з кухні відро.

І тарілка за тарілкою.

Блюдо за блюдом.

Викинула усе. На сміття.

Вже п’ять років вона не плакала. Ніколи більше. Всього за тиждень шалених та заповзятих боїв, які зламали хребет війни, Софія втратила все. Та все одно материне серце відмовлялося вірити. А може, навпаки, хотіло вірити, що сталася помилка? Погляд Софії впав на рушник, на якому, на кам'яній полиці, стояли чотири урни. В же п’ять років вона вірила, що бодай в одній з них попіл не справжній. Що одного дня, в цей вечір, відкриються не зачинені двері і такий теплий та рідний голос промовить: «Пробач, що так затримався». Але цього не станеться.

Першим принесли урну Сергія. Разом з рубіновим серцем Відваги, та білим бантом з рубіновою краплею. Бліда посильна, вкотре за той день, намагалася знайти слова підтримки. Але жінка, задихаючись слізьми, нічого не чула. Вона ревіла та боялася подумати про те, як вона це скаже Марку. Тоді вона ще не знала, що чоловік загинув двома днями раніше заробивши Діамантову Зірку і другу рубінову краплю на бант Софії…

Урна Карини виявилася найлегшою. Від шоку Софія сказала, що її кохана дочка завжди погано харчувалася та була худюща як жердина. Насправді ж так мало попелу лишила порожня форма, яку спалили замість героїчного офіцера, що перетворився на атоми разом з кораблем. І третя рубінова сльоза впала на білий бант.

Стасика приніс генерал з лицарським почтом. Сивовусий граф, схожий на пожований біфштекс, який виявився не по зубах життю, здригнувся побачивши як спокійно невеличка жіночка прийняла звістку та стала готувати місце на полиці поряд з рештою родини. Вона тоді вже не могла плакати. А обсмалений полководець не міг стримати сліз коли почув тихі слова:

- Ну от нарешті всі і вдома.

Старий солдат не знайшов слів аби відати Меч Пошани, нагороду про яку мріяв кожен хлопчик чи дівчинка велетенської Імперії. Та тоді залізяка здалася йому не вартої і одного подиху. І четвертий рубін прикрасив білий Бант Скорботи.

А Софія тоді думала проте як по-дурному виглядають лицарі, що опустилися на коліно, на килимі який коштує дешевше їх табардів. Ніяково себе почували і граф з почтом - для них урни з прахом були звичним явищем. Та вони були шляхтою. Вони знають чим ризикують і за це отримують статус та статки. Але чотири похоронки за чотири дні. Таке могло зламати кого завгодно.

І тоді, аби якось розрядити ситуацію, Софія поклала на рушник прикрашену діамантами срібну шпагу і запропонувала:

- Чаю. - голос їй видався чужим і порожнім.

А генерал підвів погляд та промовив:

- Це було б добре.

За чашкою чаю Софія дізналася, за що Стасик отримав найвищу нагороду. Уряд планети, в суперечній території, перейшов на бік ворога, і війська опинилися у дуже скрутному становищі. Ця планета була віддалена від головного театру бойових дій і Імперія використовувала її як тилову та ремонтну базу. І якби не змова уряду з сепаратистами, то планету можна було назвати безпечною. Тому там не було лицарів чи серйозно боєздатних частин — всі вони були потрібні на фронті. Лише підрозділи, машини яких потребували не відкладного ремонту. І коли сталася зрада, лише Стасик встиг вчасно зорієнтуватися. Сам контролюючи три танки він зумів втримати аеропорт до того як вірні присязі частини зуміли реорганізуватися та створити надійну. Давши змогу евакуюватися більшості персоналу та тим мирним мешканцям, що виявилися вірними Імперії. Та самої евакуації Стасик вже не побачив. Надто близько відважний оператор опинився до ворога. Його сигнал відстежили, а бойові товариші встигли лише забрати скалічене снарядами тіло.

Софія досі не знає як знайшла в собі сили повернутись на роботу. Всі її відмовляли, радили відпочити, взяти відпустку. Але сидіти в порожньому, холодному будинку було гірше будь-яких тортур. Прийшовши до класу, вона запитала в дітей: про що вони мріють. Карл тоді сказав що хоче стати астрофізиком, а Стефані стала розповідати як сильно захопилася садівництвом, і як вона шкодує, що біологію почнуть викладати лише через рік. Діти розповідали, а Софія звернула увагу на кількох дітлахів, що забилися на задні парти та дивилися на світ переляканими оченятами. Вони мріяли лише про те аби більше ніколи не бачити і не чути війну. Вони були такими самими чужими у цьому класі, як Софія. А ще вони були з тих біженців, яких врятував її Стасик. І в той момент Софія усвідомила, що вона не має права полишити цих дітей. Її син віддав своє життя, аби вони могли жити. Тож вона має розказати який коштовний дар він їм приніс. І знову навчити мріяти про щось більше ніж просте мирне небо.

Раптом у тихій кімнаті, де пахне старим горем, пролунав дверний дзвоник. Софія здригнулася. Невже все ж вона помилилася? Не пам'ятаючи себе, вона побігла до входу та швидко обтираючи сльози, відчинила двері. Та на порозі стояв не знайомий юнак років шістнадцяти. Хоча, враховуючи сучасні технології пролонгу, віконту було років двадцять п'ять, а може і більше. Софія одразу впізнала золотого грифона на лазурному полі, який прикрашав чорну шовкову сорочку юнака. Це був фамільний герб того самого графа, що приніс Стасика.

- Добрий вечір, - просто, але чемно привітався шляхтич, - перепрошую за пізній візит. Мене звати Василь.

- Та нічого ... - стомлено відповіла жінка. - Зайдете?

- Ні-ні-ні, - відмахнувся юнак, - мене батько попросив допомогти декому до вас доїхати. Також граф просив переказати що перепрошує, але невідкладні справи не дали йому змоги  зробити це особисто. Ну і, з вашого дозволу, я б волів повернутися до родини. Відпустка в мене коротка. - Юнак повернувся та жваво помахав комусь — Ідіть сюди!

Від шикарного спорткару, у бік будиночку рушила пара. Струнка жіночка та маленька дитина. Дружина Сергія, Наталка, не любила Софію і, коли чоловік загинув, звинуватила у всьому її.

- Вибачте, мамо, - промовила жінка, - Можна ми до вас?

- Звісно - посміхнулась Софія, не стримуючи сліз радості. - Проходьте. Я зараз на стіл накрию.

Пробігаючи повз віконта малий Івасик незграбно віддав честь та промовив: - А коли я виросту то ви візьмете мене до свого списа?

Віконт на мить кинув погляд на чотири червоні краплі на білому банті Софії та вклонившись промовив:

- Це буде честь для мене, юначе, - але, раптом змінив тон на жартівливий та додав. - але біжи поки. Думаю, бабуся знайде для тебе щось смачненьке.

- Звісно знайде, - посміхнулася Софія.

І онук з радісним виском щез у дверях.

- Ну, на все добре, - задоволений тим, що приніс добру звістку, вклонився віконт.

Та раптом Софія помітила, що, не зважаючи на спеку, лівий рукав сорочки віконта відкотаний та застібнутий, а долоню закривала чорна перчатка.

- Як там? - кивнула у бік зірок Софія.

Шляхтич махнув рукою, і сервоприводи протезу ледь чутно загули.

- Спекотно. Та ми їх тримаємо. - І раптом в усміхнених очах юнака спалахнув жорстокий вогонь, - Та не переймайтесь. Вже ніколи вони нас не заскочать зненацька. І жодної планети не віддамо. Та не буду вас затримувати. На вас рідні чекають.