Вбивство на Трухановому острові

Неділя, 21 лютого 2016 г.
Переглядів: 515
Підписатися на комментарі по RSS

“Сим засвідчую, що нагло вбитий Федір Савчук 12 років за біологічними ознаками є представником homo sapiens, тобто людиною. Висновок зроблений на основі огляду зовнішніх покровів, кінцівок та посмертного стану тіла. Судово-медичний розтин на вимогу встановити ступінь приналежності отрока до hominoidea aqua (водяників), проводив ординарний професор Університету св. Володимира Е.К.Гальванеску (hominoidea serpentes)”.

Слідчий з особливо важливих справ Олександр Петрович Тюрин кілька разів прочитав донесення. За свою багаторічну кар’єру у розшуковій справі побачив чимало. У Петербурзі заслужено вважався знавцем нечисті, або, як їх віднедавна зволіли називали, людиноподібних, але це трикляте місто завжди дивувало. Такої вольности як у столиці Південно-Західного краю не було ніде в імперії. Підполковник Тюрин з ностальгією згадав Миколу Першого. От кому рішучості не бракувало. Видворив нечисть на рубежі, окреслив межі розселення. Відкрив для них Сибір. Вже пізніше наступники щедрою рукою дозволили мерзоті замешкати у Києві. Що й казати, вміють бісовці казну наповнювати. Змогли кого треба підмазати. І от маємо, мертвий отрок.

Нічому київські не вчаться. Ще після справи Бейліса1  мали погнати нечистивців. Аж ні. Все так закрутили, буцімто і не юдити його на ритуал порізали, а звичайні злодюжки, але хто ж повірить. 

– Що це? – Олександр Петрович звів на помічника холодні сині очі. У животі підступно забурчало. У готелі лише чаю перехопив. Ситуація вимагала термінового втручання. Місцеві до гикавки злякалися повторення справи. Відразу викликали спеціаліста зі столиці. Хоч в цьому виявили розсудливість, - подумав Тюрин, оглядаючи непоказного околоточного наглядача, що тримав перед ним звіт.

Парфентія Кіндратовича Топчій приставили як досвідченого служаку, що краще за всіх розбирається у місцевих реаліях. На вигляд мав біля п’ятдесяти. Невисоку коренасту статуру, маленькі хитрі очі на завжди благодушному обличчі.

– Ясно що, ваше високоблагородіє, - з готовністю пояснив околоточний. – Федір цей зарізаний був сином водяника. Ну як сином, мамка його з ним жила, то ми й замовили експертизу, бо ж за новим законом треба знати, до якого відомства злочин записувати: нашого, чи щоб людиноподібні розшукували.

Тюрин заглибився у читання. Hominoidea aqua мали подібну до людської статуру. Так само по дві ноги і руки, щоправда з перетинками між пальцями. На голові – білі сліпі очі. Головною ж відмінністю, як зазначав експерт, була “консистенція тіла”. Майже прозоре, студенисте, що після смерті за добу перетворювалося на желеподібну рідину.

– Чисто як холодець, що полежав на сонці, - мальовничо додав Топчій. – Але хлопець ні. Залишився твердесенький. Не те, що батько. Водяник той спікся ще минулого літа. Заманулося йому у посуху на торг вийти.

– Пересох чи що?

– Та ні. Ясно, висох би на шмарклю, гарантію даю, але подільські рибалки допомогли. Дуже вони, знаєте, водяників недолюблюють після того, як ті загарбали найбагатші рибні місця. Тобто отримали виключне право.

– Але ви будьте певні, родина Савчука, їх община отримали солідну компенсацію. Все як годиться, згідно із новим законом. Немає на що жалітися. А рибалок у кайдани і на каторгу. Так що фью!

“Нічого собі порядки”, – про себе обурився Тюрин, – зовсім нечисть розперезалася, можуть вільно людей губити. 

– Давайте ближче до справи. Хлопчика знайшли...?

– Ясно де, на Трухашці. Берегова охорона щоранку там проїжджає. Акурат у гирлі Матвіївського рукава. Лежав в очереті, що твій оселедець.

– Тобто?

– Ну там у вас має бути записано, - Топчій покосився на папери, - без тельбухів знайшли. Тобто без внутрішніх органів, - поспішив виправитися служака у відповідь на загрозливий стрибок брови Тюрина.

– Місце обстежили? Хто проживає найближче до тіла? Що ви взагалі тут без мене робили?

Мармиза околоточного витягнулася, він почухав великого пористого носа і повільно, ніби ступаючи по тонкій кризі, протягнув:

– Ну-у-с. Сам острів не великий. На заході – поселення водяників. Вони на пароплавство працюють. На північному сході – юдити - нелегали. Це вже далі, за Ланцюговий міст2. Там Чернігівська губернія, можуть жити ті, кому в місто зась. Так вони, смішні люди, працюють у місті, на гончарнях, у своїх, правда, пейсатих. І от крадуть безбожно жовту глину, щоб ліпити голумів. Кажуть, у подолах через річку провозять. Уявляєте? – Топчій зробив широкий жест, запрошуючи оцінити жарт. – А потім продають бовванів. Великим попитом користуються, бісові діти. Витривалі, просту роботу якісно роблять. Ще й гарні з нашої глини. – Тюрин гнівно зиркнув і вже відкрив рота, щоб зупинити балакучого наглядача.

– А впритул до місця, де знайшли хлопчика, лише дві споруди: розважальний заклад мадам Гінди, яка того вечора мала закритий прийом, та Біологічна станція доктора Гальванеску.

– Цього самого? – насторожився Тюрин.

Топчій кивнув. Сищик перегорнув списані лікарняним почерком сторінки.

– А чому у нього в підписі стоїть hominoidea serpentes?

– Ясно чому, - здивувався Топчій, - бо він змієголовець. А згідно з новим законом про відкритість...

– Знаю, знаю, - закінчив за нього Олександр Петрович, - кожна не людина має підписувати своє видове.

-------

Труханів острів здавна входив до територій дозволеного розселення. Ще до Указу про розширення межі на Київ. А тому мерзота, як людиноподібних негласно називали у Петербурзі, звикла вважала його своїм. Пізніше цей статус підтвердила Міська дума, і люди стали лише гостями на привабливих землях середини ріки. Водяники полюбили місцевість за тінистий ліс і вологість, власники розважальних закладів - за віддаленість від гучного центру, купці і особи комерції - за особливе розташування. Кордон із сусідньою губернією давав широкі можливості для махінацій з товаром. Зберігай, перевозь, плати мито, де вигідніше.

Люди змирилися з таким станом справ. Мерзота вміла заробляти гроші. А кілька погромів на рік зрівнювала ситуацію. Люди зганяли злість, безкарно грабували лавки, трощили склади, били особливо потворні пики. Натомість нечисть отримувала спокій на решту року.

З безперервної балаканини Топчія, Тюрин дізнався, що під немилозвучним ім’ям мадам Гінди ховалася власниця розважального закладу “з хором, кабаре, ведмедями та циганами, а також різного ґатунку дозволеним ворожінням на Трухановому острові” вроджена відьма Ганна Іванівна Мендель.

Сімейне життя шановної пані не заладилося. Її видали заміж за заможного респектабельного щезника, в якого вона встигла закохатися. А що Київ багатий на відьом, Мендель не особливо цінував подружнє ложе. Після гучних з’ясувань Ганна отримала як відступне ділянку на острові і за кілька років здобула славу звідниці та господині популярного у місті будинку любощів.  

Як і попереджав Топчій, заклад мадам Гінди височів над гирлом Матвіївської протоки. Сюди ж впадали два менші рукави, розділяючи острів на три частини. Щоб убезпечити береги від подальшого розмивання, тут звели благеньку дамбу.

– Ось тут знайшли, - наглядач показав на заплаву за запрудою. - Валявся у мулі.

– Значить течією принести не могло, – пробуркотів Тюрин, оглядаючи місцевість.

– Ясно, що не могло. Гать рве лише навесні, коли води багато, – не втримався від пояснень Топчій.

Десь з півверсти вгору біліли стіни Біологічної станції. Решта місцевості, скільки око сягає, дихала дикістю. Плакучі верби тягнули кістляві пальці до каламутної води, полотнища павутиння колихалися на поточених гниллю корчах, солодкий запах розкладання і річкового мулу підіймався над берегом.

Як тільки нога Тюрина відчула твердь, він втупився у добре второвану доріжку, що вела від невеличкого дерев’яного причалу до будинку пані Мендель. В його руці Топчій помітив хитромудру лінзу. “Сліди шукає”, - здогадався помічник і собі опустив ніс до землі.

З обличчя сищика не вдалося зрозуміти, чи побачило його око щось підозріле. Натомість Парфентій наколупав кілька дивних слідів. Ніби величезні створіння з круглими тонкими підковами марширували подвір’ям. Почухавши потилицю, вирішив змовчати. З таким-то брязкальцем певно, що сам зауважив, а його, чого доброго, на глум підніме, столичне високоблагородіє.

Заклад мадам Гінди зустрів напівтемрявою. У загальній світлиці стояв запах конвалієвих парфумів, тютюну та кислого поту. Портьєри з червоного оксамиту прикривали двері у номера. Під дахом стомлено позіхали підтоптані херувими. В їх очах читалася похмільна втома. У сонних променях денного світла, що пробивалися крізь важкі гардини, виблискував ще брудний після гостей кришталь. На дні одного з бокалів запеклася криваво-темна рідина. 

“Нічогенький будинок розпусти”, - про себе відмітив Тюрин.

– Найкращий, - ніби прочитав його думки Топчій. – Мадам Гінда вміло назбирала найгарніших лісниць, польовок, мавок із західних губерній і навіть має окремі вологі кабінети з русалками.

– Ви прямо як завсідник, Парфентію Кіндратовичу.

– Що ви, я отих дірок на спинах у мавок жах як боюся, - густо почервонів околоточний.

Мадам Гінда або Ганна Іванівна Мендель виявилася ще молодою гарною жінкою, з чорним як смола волоссям і принадними різнокольоровими очима. На згині лівого ліктя Тюрин зауважив велику родиму пляму. Нахабно виставлений знак аспида і відьминого прокляття. Пишне декольте і шию прикривала яскрава хустка. Замість гаманця, зі звабливого стану на блискучій шворці звисала клітка з потворною жабою. Все у Ганни Іванівні кричало про її приналежність до відьомського поріддя.

– Сідайте-сідайте, гості дорогії, - грудним голосом защебетала мадам.

Нечутно з’явилася заквітчана дівчина у довгому майже прозорому вбранні, смиренно вклонилася і поставила перед гостями тацю з напоями. Замість слідів маленькі босі ноги залишали стежку з квітів.

– Подобається? – хитро підморгнула Ганна Іванівна. – Тільки скажіть.

– Ми до вас у справі.

Олександр Петрович рішуче відсунув напої. Топчій і собі розчаровано поставити чарку на стіл.

–  Ви мабуть чули про тіло хлопчика, що знайшли біля вашого закладу?

– Так, тільки до чого тут я? В мене тільки пристойна публіка. А мої дівчатка і мухи не зобидять, – господиня закопилила губку.

– Хто був у вас того вечора?

– Взагалі-то не у моїх правилах розкривати імена гостей. Ми поважаємо приватність...

– Відьми ж практикують ворожіння на нутрощах? – Тюрин пішов у наступ.

– Так! Але ми використовуємо тільки тварин. Парфентію Кіндратовичу, ну хоч ви скажіть.

Околоточний поперхнувся тістечком, яким крадькома напихав рота.

– Ганно Іванівно, ясно що відпиратися не варто. Якщо ви не хочете, щоб ми залучили слідчого з ваших, то краще розкажіть, як воно було.

Брівки Мендель утворили одну незадоволену лінію. По обличчю промайнула тінь внутрішньої боротьби.

– Того вечора у мене були князь Басараб, купець Тартаров та доктор Гальванеску. І знайте, вони будуть дуже незадоволені, якщо піде поголос.

– Як довго насолоджувалися вашою компанією?

– Князь, само собою, від світанку до ранку, решта панів приблизно так само.

– Чому само собою? – Тюрин зсунув брови.

– Тому що пан Фабіан Басараб румунський князь, Desmodus, або опир по-вашому. – Ганна Іванівна у пошуках підтримки звернула здивовані очі до Парфентія.

– Де можна знайти зазначених панів?

– Князь Басараб, само собою, - відьма зробила особливий наголос на останніх словах – відпочиває. Зможете побачити його тільки вночі. Доктор, мабуть, у себе в лабораторії, а Тартаров… Ох, я б і сама хотіла знати.

Тюрин підозріло подивився у каро-зелені очі відьми.

– Якщо хочете знати мою думку, - швидко заговорила вона, - то шукайте у водяників. Чи чуване таке? Людська жінка жила з одним з них, тримала коло себе дитину. От вони і помстилися такому неподобству.

Підполковник не став дослухувати. Мовчки встав і безцеремонно подався до виходу. Топчій непомітно стенув плечима, мовляв, що ж поробиш зі столичними, згріб недоїдене і потупцяв за патроном.

---------

–  А цей Тартаров, в нього якась інтрижка з мадам? – вийшов із задуми Тюрин.

–  Ясна річ. Перелесник, що з нього взяти?

–  Натура в них така, жінок чарувати, - розтлумачив Топчій. – А так, ніби непоганий пан. Веселий. Володіє яхт-клубом, що на півночі острова. Красень і балагур, але дуже до чужих жінок ласий. Юдит-ювелір з Подолу розказував, що Тартаров кожного року замовляє до сотні золотих браслетів. Дарує коханкам за побачення. Іноді навіть проти їх волі. Вміє прибирати подоби законних чоловіків, шельменко, – наглядач гикнув масним грубуватим сміхом.

– А він міг з якихось причин бути зацікавленим у смерті хлопчика?

– Та ні. Навряд. Перелесники зазвичай не злостиві. Не люблять, правда, по собі дітей лишати, бо з них злющі обмінчуки виходять. Ну такі, з великими животами на тонких ногах. Інша справа Басараб. Про нього багато говорять. Міський голова постановив кров з людей одбирати тільки за плату і так, щоб живими лишалися. Але хто його зна.

Балакучий Топчія розказав, що князь Фабіан Басараб прибув до Києва кілька років тому. Як опир та містик отримав чимало запрошень до салонів місцевих матрон. Всі хотіли подивитися на блідого іноземця. Київські опирі походили з мертвих чаклунів, вовкулаків чи спеціально зурочених людей. Червонопикі живі мерці викликали лише огиду. А князь, хоч і прожив кілька століть, вирізнявся першокласною елегантністю, носив монокль і велику перлину у лівому вусі.

Досить швидко здобув славу світського лева, а там і кредит від міста на відкриття станції з переливання крові. Корисний заклад так і не з’явився, натомість Басараб розпочав будівництво власної вілли на Трухановому. Останнім часом князь занадився до мадам Гінди, чим викликав ревниве занепокоєння у місцевих красунь. Але, що ж поробиш, коли, свій до свого тягнеться.

– Так тут банальний любовний трикутник? Може хлопчик вашому кровососу завадив, ви про це не думали, га, Парфентію? Хоча куди вам? - весело промугикав Тюрин і знову заглибився у папери.

У судовому висновку щодо тіла не було жодних згадок про кров. Розлючений підполковник ткнув документ межі очі наглядачу.

– Ну так... Потреби ж не було.

– От дивлюся я на вас, Парфентію, ви ніби і багато тут побігали, про місцеву фауну обізнані, а таку просту річ не зауважили. Є одна дама, два чоловіка, чи як ви їх там називаєте, а хлопчик міг стати свідком забороненого зв’язку. Відьма ж зацікавлена у прихильності перелесника, так? Так. А могла спокуситися на чорні очі пана Басараба. Могла?

– Могла, ваше високоблагородіє! - З готовністю відрапортував Парфентій. - Ясно тільки, що горло у хлопця було чисте, а вони ж кров звідти ссуть.

– А мені ясно, що ви всі тут нездари і ледарі! У жертви Бейліса теж горло, як ви кажете, чисте було, але ж кров з нього виточили. І не сперечайтеся. Щоб там тоді не присудили, я знаю, що то юдити на криваву мацу. А решта – політика. А у нас тут, щонайбільше, банальний кримінал.

– Треба ще одного любителя жіночих тілес допитати. Цього медичного експерта - зміїголовця, – постановив Тюрин.

-----

Доктор Гальванеску очолював Дніпровську біологічну станцію з дослідження місцевих людиноподібних. Старий маяк, де містилася лабораторія, як гриб вріс у намулистий луг Матвіївського рукава.

Як і біля закладу Гінди, Тюрин не піднімав очей від долівки. Крутив лупою, щось занотував новомодним хімічним олівцем, нарешті задоволено крякнув і переступив поріг дослідницької.

У кімнаті висів запах хімікатів. Стіни вкривали дерев’яні стелажі з безліччю різнокаліберних склянок. Крізь мутний формальдегід витріщали очі найдивовижніші істоти. Кого тут тільки не було! Зародки водників, напівперетворені вовкулаки, двоголові песиголовці, горгоняча голова у хмарі живого волосся. Між ними мензурки з пазурами, баньками, іклами частинами тіл зовсім невідомих підполковнику створінь.

Посередині приміщення височів операційний стіл. Доктор Гальванеску якраз складав до контейнера шматки, що залишилися від піддослідного. Від’єднував дроти та трубки від сферичної металевої конструкції, у якій Тюрин самовдоволено впізнав динамо-машину з вироблення електрики.

На гумовому фартуху, що вкривав груди доктора, виднілися свіжі бризки крові. Обличчя приховували великі, схожі на автомобільні, окуляри та добре припасована респіраторна маска. На голові стовбичила яскрава шапка, що повторювала контури зміїного гребеня. До того Тюрин нишком зазирнув до енциклопедії, щоб зрозуміти, хто такі зміїголовці, і був готовий побачити надзвичайно потворну картину. Але доктор і не збирався скидати обладунки. Мовчки витер руку об халат і протягнув для потиску. Суха шкіра огорнула долоню слідчого, а зап’ясток шкрябонув гострий пазур.

- Цікаво тут у вас.

- Займаєтесь оживленням трупів? - Сищик кивнув у бік машини. – Людей препаруєте чи тільки мерзоту?

– Ш-шчо ви? – прошипів Гальванеску. – З-з-закон з-знаємос-с. Тільки с-свої, тільки людиноподібні. Екс-спериментую з впливом електрики на різні види.

– У ніч вбивства Савчука ви були у мадам Гінди? – безцеремонно перескочив Тюрин. – Ви були там всю ніч?

– З-заходив по с-сус-сідськи. Прос-сидів до ранку. Міс-сця тут безлюдні. Іноді приємно вечорами, піс-сля довгої роботи, відпочити в інтелігентній компанії.

– Нічогенькі інтелігенти з бісиць та продажних дівок. Але то ваша справа, - Тюрин поблажливо махнув рукою.

– На вашу думки, які стосунки пов’язують господиню з паном Тартаровим та князем?

– Дружні, я б с-с-казав. Ганна Іванівна хлібос-сільна гос-с-подиня. А на цьому ос-строві, ми як у Ноєвому ковчез-зі.

– І ще одне. – Тюрин підвівся, - Чому саме ви проводили експертизу вбитого?

– О, тс-се дуже прос-с-то. Ви правильно з-звернули увагу. З-згідно із-з з-законом, роз-стин людини має робити людина. Але київс-ський міс-ський доктор Карпінс-ський того дня не з-зміг, тож за нашою міс-сцевою практикою тс-се робив я.

На звороті Тюрин особливо уважно стежив за рухами човняра, коли той долав густі води заплави. Зламаний очерет щонайменше в двадцяти саженях від берега, як сигнальний прапорець, вказував на місце, де знайшли Савчука.

– От що я вам скажу, дорогенький мій Парфентію, цей ваш доктор не такий простак, як здається. Чорт його знає, що у вас тут за безлад. Не здивуюся, якщо це не перший випадок зникнення дитини.

– Те ж мені, закон шанує. Ці закони останнім часом для них тільки і пишуть, - пробуркотів Тюрин.

Цілий день підполковник просидів у кабінеті керівника міського розшуку, який ретирувався під тиском столичного спеціаліста. Щось зосереджено вивчав, комусь телефонував і надсилав телеграми. На столі височіли стоси багатотомного видання “Зведення видів людиноподібних по Київській губернії” Беллінга.

Всі спроби Топчія хоч якось ознайомитися з напрямом думки шефа наштовхувалися на сердите осаджування. Контора заходила навшпиньках. Столоначальники співчутливо поглядали на Парфентія і з острахом просили запитати, чи подавати чай. В управлінні давно забули, що таке китайські трави. Тут пишалися власними нявчиними зборами, які на дух не переносив лютий заїжджий слідчий. Нарешті зовсім змучений Топчій отримав розпорядження бути готовим надвечір вирушити до мадам Гінди, щоб “зловити злочинця на гарячому та навчити місцевих тугодумів особливостям справжнього столичного розшуку”.

--------

Повний місяць освітлював широкі простори Дніпра, коли Олександр Петрович з помічником вдруге попрямували до мадам Гінди. Весла бадьоро плюскали під руками дужого голума-перевізника. У місячному світлі він здавався лискучо-медовим. Надходила субота, і з Подолу до Микільської слобідки роботу у юдитів переймали вірні глиняні бовдури. “От якого підручного треба було брати”, - думав Тюрин, оглядаючи човняря.

На кормі корчився зляканий Парфентій. Скрегіт його зубів перебивав кумкання річкових жаб, крислатий капелюх сповз на очі, і підполковник був певен, що за ним ховається спітніле від переляку обличчя.

–  Парфентію, не будьте нюнєю. Все простіше, ніж здається.

Весь шлях до острова Тюрин мугикав якусь вульгарну пісеньку.

Будинок розпусти зустрів несподіваною тишею. У скупому електричному світлі сищик розгледів лише кілька персон. Ганна Іванівна обдарувала вимушеною посмішкою і запропонувала сісти. Тюрин розкинув фалди піджака і привільно розсівся у пишному фотелі так, щоб мати всіх перед очима. Топчий завбачливо залишився у тіні при дверях.

Алебастрові пальці господині нервово перебирали лискучу шерсть чорної кицьки, яка вмостилася на колінах. Пишні груди схвильовано здіймалися, а густі вії не могли приховати неспокійний рух різнокольорових очей.

Праворуч височіла постать князя. Скельце монокля звисало з нагрудної кишені, а між чорними пасмами сяяла перлина. Однією рукою Басараб спирався на елегантний ціпок, з верхів’ям у вигляді кажана. Опир хижо посміхнувся, і Тюрин відмітив, як заграло світло на сліпучо-білих гостряках ікл.    

Ліворуч від відьми серед пишних подушок розкинувся власник яхт-клубу перелесник Тартаров. Це був невисоким блондином, з ясно-синіми сумними очима, що так подобаються жінкам. Легковажні кучері спадали на гарний лоб, підкреслювали дівочий рум’янець на повних щоках. У прикрашеній перснями руці тліла сигара. Здавалося, купець тільки-но встав з-за карт і спрагло мріє про ковток льодяної “мадам Кліко”.

Напружена спина доктора Гальванеску майоріла біля стіни. З п’яним гигиканням йому корчили пики херувими.

Тюрин не зразу почав говорити. Театральна пауза, за його власною методою, мала зчинити особливий психічний вплив на підозрюваних. Вибити ґрунт з-під ніг. Важкий погляд сищика блукав обличчях присутніх.

– Ну-с, справи у вас кепські, тому раджу почати говорити. Вбивство малолітнього – страшний злочин. – Підполковник подався вперед на підтвердження серйозності своїх слів.

Пані Мендель, поривчасто зойкнула і вхопила Тартарова за руку. Той недбало стряхнув її пальці, але сів рівніше. Зміїний гребінець Гальванеску закляк, здавалося, що він перестав дихати.

– А у чому, власне, нас звинувачують? – несподівано тонким голосом пропищав князь і нап’яв монокль.

– У вбивстві, дорогий мій, щонайменше.

– У мене є кілька версій. Якщо ви вперто продовжуєте мовчати, то я розпочну з найбільш очевидної. Як на мене, у вас тут типова мелодрама. А бідний Савчук став жертвою хворобливої цікавості. Хлопчаків у його віці так і манять червоні ліхтарі. Але у вікнах вашого закладу помітив не напівголих демониць, а сцену перелюбу за участі вас, Ганно Іванівно, та вас, князе, - Тюрин вульгарно ткнув пальцем у бік тих, кого називав. – За це його й порішили.

Басараб аж підстрибнув, від чого скельце випало з ока. З виском відлетіла у протилежний бік кімнати кицька пані Мендель. Купець втупив зацікавлені очі у відьму, і хтиво посміхнувся.

– Маячня цілковита! – чомусь не Тюрину, а Тартарову істерично викрикнула Мендель. Перелесник промовисто глянув і з удаваним байдужістю протягнув:

– Якщо це все, що ви можете нам сказати, то ви даремно витрачаєте час і ганьбите безвинних.

– Так-то і безвинних, пане Тартаров? – На обличчі Тюрина з’явилася недобра посмішка.

– Але гаразд, ось вам факти. Вам знайомий дедуктивний метод? Певно, що ні? Куди ж вам? Тут навіть доблесна поліція, - столичний сищик махнув у бік Топчія, - поняття сивого немає, що ж з вас взяти? Хоча, визнаю, у браку кмітливості вас важко звинуватити.

– Хлопчик тут був. Про це говорять сліди навколо будинку. І щось бачив ось біля того вікна. Ви це помітили. Савчук спішно намагався втекти і був зупинений високим паном з ціпком.

Басараб здригнувся. Ціпок випав з його руки і з гуркотом покотився по долівці.

– Мабуть ви теж не очікували такого розвитку подій, - продовжував Олександр Петрович, - бо чинили, як на мене цілковито по-дурному. Схопили бідного хлопця, чогось запхали у бочку. Вина у вас п’ється багато, Ганно Іванівно. Поки вирішували, що з тим робити, Савчук дав дуба. І ви не придумали нічого кращого, як відтягти бочку до лабораторії доктора. Найвдаліше заховати труп у трупарні, га, докторе? За тим всім так перевтомилися, що вирішили повернутися і заспокоїти нерви чимось міцним. Куди ж подінеться мертве тіло? А воно таки кудись поділося і було виявлене лише наступного ранку, акурат на видноті.

– Ви страшна людина! – скинула руки відьма.

– Ми його не вбивали! - одночасно з нею пропищав Басараб.

–  Ні, це неможливо, з якими ідіотами доводиться мати справу.

Купець і з силою жбурнув попільничку у мирних херувимів. Ті якраз пригощалися черговою порцією вина.

–  В нього самі припущення. Жодних доказів.

– Так, пане Тартаров, в чомусь ви праві. Залишається кілька деталей. Наприклад, що побачив Савчук і чому це вас так нажахало. Майте спокій, пані Мендель, ваші любовні походеньки тут ні до чого!

Відьма не залишала спроб зловити руку перелесника.

– Йдіть-но сюди, пане докторе, - тоном, що заперечує будь-яку непокору, Тюрин поманив Гальванеску. Той якраз струшував вино, пролите розлюченими небесними створіннями і не зразу зрозумів суть наказу. Очі-окуляри блиснули у бік завмерлих спільників. Не знайшовши підтримки, доктор несміливо подався вперед.

– Ближче. А тепер зніміть все, що намотане у вас на обличчі. Не бійтеся, у нас міцні нерви.

Гальванеску шумно видихнув і потягнув руки до голови. Першим полетів респіратор, потім стукнулися об підлогу окуляри, останньою впала яскрава шапка. Перед очима присутніх відкрилася жалюгідна людська голова, з кількома кволими волосинами на тім’ї, слабким підборіддям і підсліпуватими очима. Доктор безупинно кліпав і, здавалося, був готовий розревітися. 

– Підозрюю, експертна оцінка кожного з вас встановить ту ж печальну картину, панове злодюжки. Ви вирішили надурити місто, користуючись пільгами людиноподібних. І от такий собі Федір Савчук ризикував позбавити вас дорогоцінного майна.

– А ви, докторе, ще й підтасували експертизу, щоб слідство вела людина, бо знали, що хтось з мерзоти відразу розкриє ваш підступний обман.

Слова сищика викликали нову хвилю збурення. Голови розвернулися у бік посоромленого Гальванеску, що намагався непомітно стягнути рукавиці з пазурами. Відьма шепотіла прокляття, Тартаров підчепив ногою ціпок, але передумав і безсило опустився на подушки. В очах Басараба промайнуло співчуття.

– Ага, то вони певно не знають, що є ще й свідок вашого злочину!

– Набога, пане слідчий, та не вбивали ми того хлопчика. Ми всі мирно співіснуємо, платимо відступні водяникам, я даю прихисток дівчаткам.

–  Про якого свідка він каже? – Зло пирснув Тартаров.

Гальванеску зіщулився в очікуванні нової напасті.

– А тут найцікавіше, - замість нього відповів Тюрин, - зізнаюся, довгенько довелося покопатися. Переговорити з вашим міським лікарем, який, до речі, і не знав, що мав робити розтин. Ну й дУрні у вас тут працюють, пане Парфентію!

– Я - слідчий зі столиці, і не великий експерт з мерзоти, і то встановив, що вбитий був представником рідкісного виду Amphibia symbiotic. Зовні – зовсім людина, але з рибиною у череві. І вмер, бо, завдяки вам, задовго залишався на повітрі. З останніх сил Савчук доповз до заплави, де з нього вилізла рибина і втекла у широкі простори. Тільки справа часу її відловити і змусити свідчити.

Остання фраза зависла у повітрі. Жоден м’яз не здригнувся на обличчях. Навіть херувими перестали кувікати, і у кімнаті запанувала загрозлива тиша. Всю увагу звинувачуваних поглинуло щось за спиною сищика.

До Тюрина давно долинав шум від дверей, потріскування і скавучання, ніби великий собака просився до хати. Але театральний акт викриття вимагав максимального зосередження. Крім того, на сторожі залишався Топчій. З цим то він міг впоратися. Олександр Петрович розвернувся, щоб нагримати на околоточного, і закляк. Його очі округлилися, а ідеально зачесане волосся стало дибки.

Вже наступної миті тіло слідчого згріб величезний кошлатий звір. Гострі ікла впилися у тлусту горлянку. Ще кілька секунд марно здригалися кінцівки, доки столичний гість не затих на підлозі.

---------

– От тобі і фінт вухами, - зблідлий Тартаров раз-по-раз підносив до губ згаслу сигару. – Ви, Парфентію, зовсім здичавіли на своїй роботі. Вже й шефа загризли.

– Ну так, а що він, теж мені найрозумніший, - скиглив наглядач, здираючи з тіла залишки вовкулачої шкіри. – Приїхав такий важний. Вчить. А чого нас вчити? У своєму місті краще за столичних знаємо, що до чого. Правильно я кажу?

Пані Мендель прихильно кивнула і протягнула хустинку. Князь задоволено вдарив у долоні.

– От що, Гальванеску, - скомандував перелесник, - рядіть свою машину. Будемо слідчого у людиноподібного перекваліфіковувати.

------------------------------------------------------------------

1 Cудовий процес у Києві у 1913 року проти єврея Менахема Менделя Бейліса, звинуваченого у вбивстві з ритуальною метою християнського хлопчика Андрія Ющинського. Справа набула розголосу не тільки у Києві та Україні, а й за кордоном.

2 Перший капітальний міст через Дніпро у Києві, що існував у 1853-1920-х роках.