Удар

Четвер, 3 серпня 2017 г.
Переглядів: 80
Підписатися на комментарі по RSS

— Ти віриш у рептилоїдів? – спитав викладач історії.

— Ні, звичайно, – відказав Віктор.

— Значить, все-таки, два…

Всіх студентів перед Віктором Степан Петрович питав те саме. І це було достобіса

дивно, враховуючи те, що він був розумною людиною і те, на яку відповідь очікував.

— Ні, ні, чекайте, ви не можете, я ж готувався!

— От якщо ти готувався, то скажи мені, існують рептилоїди чи ні? Правлять вони

нашим світом, таємно, від давніх-давен і до сьогодення чи ні? Не спіши, подумай. Я сьогодні добрий.

Віктор заплющив очі й глибоко вдихнув. Йому дуже важко було говорити неправду, така вже риса характеру, вірніше він просто не міг брехати. Але цю оцінку він так хотів! Він був не геній, але розумів, що це паранаука.

Потім пригадав, як показував карткові фокуси своїм не тупоголовим друзям, а вони щоразу все просікали. Фокуси, це, до речі, не рахується за брехню. Він ще якраз сказав їм тоді: ”Рептилоїди”. Може, й існують, хтозна.

— Так, – вичавив він із себе, як гній з прища, з болем.

— Чудово! Маєш вже трійку. – Степан Петрович виглядав задоволеним. – Якщо

хочеш чотири, мусиш сказати ось що. В якій країні вперше з’явилася людина?

Це було улюблене його питання, бо виш був псевдопатріотичний.

— В Україні.

Вікторові здалось, що він скоро помре. Ще ніколи він так багато не брехав одразу.

— Прекрасно, прекрасно. Може, поборешся і за п’ять? Чи вірна теорія Великого Вибуху?

— Ні, світ вийшов з золотого яйця.

Тепер було якось легше. Тільки-но він це подумав, як почав провалюватися в чорноту.

Степан Петрович, схоже, нічого не помітив. Лунав його голос:

— Тверда п’ять!

А потім Віктор прийшов до тями. Він сидів там, де й раніше. Почував себе нормально.

Викладач повернув йому заліковку.

Віктор поспішно покинув шарагу, в якій вчився. Це був, слава Богу, останній екзамен. Було дуже спекотно, як і весь останній тиждень.

Вже підходячи до свого будинку, схожого на цитадель у формі ”П”, в дитинстві цей дім його лякав, він побачив приліплену до стовпа об’яву:

“Самадхі–гуру

навчить Вас і Вашу дитину:

– як досягти просвітлення ще при житті

– як перестати відчувати стрес у робочих, навчальних та особистих стосунках

– високому мистецтву карткових фокусів

і все це за символічну платню 100 грн. за заняття! Уроки проходять у Центрі Свідомості Крішни “Гауранга” за адресою…”

Ось таке оголошення. Вікторові воно видалось кумедним. Він усміхнувся і зайшов у під’їзд.

В квартирі нікого не було. Логічно, вони на роботі. Ну, крім його брата, якого, в принципі, Віктор не вважав за когось. Олег, так його звали, був надто тупий. В нього й довідка була. Максимум – добра тваринка. Щоб розважитися, Віктор вирішив показати йому пару фокусів. Він сподівався, що в Олега нема його дурнуватого настрою. Бо якщо є…

— Ти сховав її зверху, правда ж?

Фокус не рахувався за брехню, до того ж Віктор міг промовчати.

Олегові завжди бракувало мізків. Він ніколи не використовував Вікторову правдомовність, аби запитати щось про фокус. Завжди все обмежувалось дражнилками типу: “Ти закохався в свою старосту?”. Він це робив, коли був у дурнуватому настрої. Але тепер щось ніби змінилось. Олег порозумнішав.

— Я тут подумав, як ти міг нам показувати фокуси, коли не можеш брехати?

— Це інше, – глибокодумно відповів Віктор.

Пообідавши, він зайшов в кімнату Олега і сказав:

— Знаєш, я хочу сходити до психіатра. Ти ж ходиш.

— А навіщо?

— Зі мною щось сталося, я зміг брехати. Раніше все було нормально. Я був чесним, в

усім, крім фокусів, а тепер… І плюс, я мало не втратив сьогодні свідомість. Сподіваюся, що я не божевільний.

— У нашому світі всі божевільні, – відказав Олег.

Того дня Віктор ще встиг до психіатра. Зайшов у його кабінет й онімів. Психіатром був Степан Петрович. Він складав картковий будинок з крапленої колоди NOC. Побачивши Віктора, він вилупив очі й шалено заволав:

— Божевільний!

Дорогі карти посипались додолу. Звідкись вигулькнули два кремезних санітари, вони заламали Віктора і потягли кудись. Він кричав, але ніхто не допоміг.

Коли його привезли в психушку, вона вразила його неймовірною подібністю до його власного дому. Така ж величезна сіра цитадель з трьома стінами. А може, це й був його дім? Його підняли аж на дах. Там стояло ліжко з ланцюгами. Віктора вклали туди і негайно прикували.

Цілими днями його кололи голками і били струмом. Було боляче. Це тривало з тиждень. Аж поки до нього не завітав гість.

Він з’явився нізвідки, сидів прямо в повітрі у позі лотоса й читав мантри. Був у тюрбані. І це був Олег.

— Братику мій коханий…

— Я Самадхі-гуру, – перебив він. – До тебе дуже тяжко пробитися.

— Олежку…

— Слухай уважно. Ти тяжко хворий. І тебе ніколи звідси не випустять. Тому ти

мусиш тікати¬. Ось. Ти зможеш зробити те, що потрібно лише з артефактом.

Він вийняв з кишені різнокольорове намисто, й кинув його Вікторові

на груди. Тоді підлетів до нього і розкрив кайдани, просто провівши по них рукою.

— Ти матимеш три хвилини. Одягни намисто і подумай про місце, куди хочеш переміститися. І благаю тебе, нехай воно буде за межами цього світу, – сказав Олег зник.

Віктора не треба було просити двічі. Він одяг намисто і подумав про Андромеду.

***

Коли Віктор прийшов до тями, над ним стояли, похилившись, двоє лікарів, тато і мама. Мама плакала. Схоже, від радості.

— Вікторе, синку…

 

Пізніше Віктор пригадував світ, який йому наснився. Пам’ятав, що це була строката нісенітниця, та всього згадати не міг.

Наступного дня йому стало ліпше. І він вирішив відвідати свого брата, котрий у реальному світі лежав у психушці. Сам Олег теж мав проблеми, але менші. Генетична вада. Брат був не надто розумний і за своє життя поміняв чимало сект.

— Як ти, Олежку?

Олег явно був здивований такому великому виявові люб’язності з Вікторового боку.

— Добре. Розкажи краще, чим ти жив цей тиждень.

І Віктор почав розказувати, як взяв мамине щасливе намисто на екзамен; як дивився цікаві передачі про рептилоїдів з Андромеди; як збирає гроші на NOC; як ходить на терапію, лікуватись від патологічної брехні.

Тільки не розказував про той сонячний удар. Щоб Олег не хвилювався.