У кам’яному полоні

Вівторок, 8 серпня 2017 г.
Переглядів: 116
Підписатися на комментарі по RSS

- А щоб йому! - скрикнула Вілея й взялась язиком вишукувати у пальці скалку. Дерев'яха, з якою вона вовтузилась, була кривою, ще й репнути норовила. Та іншої на цьому клятому острові не було.

Майже полагоджений човен лежав перед нею. Треба з ним закінчити якнайшвидше. Зиму їм тут не пережити. Вілея вже втомилась проклинати свою м'якотілість. Обидва ж знали, що насувається буря. Та вони пообіцяли Рендові, що саме того дня вперше візьмуть його на риболовлю. І таки дотримали слова. Врешті, невеличкий шторм міг стати гарним уроком.

Коли небо почорніло, вони зрозуміли як помилилсь. Буревій був страшенний. Їх жбурляло з хвилі на хвилю, вода порскала з усіх боків. Вілея всоте втішала сина, потай прощаючись із життям, коли їх прибило до цього скелястого острова. Тоді їх навіть не займало, що човен проломило. Вони були живі. Решта - справа часу.

Від початку все було гаразд. Човен лагодився, Кімен аж рвався додому, та й їй опустити рук не дав. Лише Ренд нудьгував, тож Кімен взявся йому виробляти ножа. Той виходив рівним, міцним, з гострими, наче лезо, краями. Вілея гадки не мала, що в чоловікові такий талант різьбяра дрімає.

Та щодалі, то більше чоловіка це поглинало. Спочатку він просто засиджувавася за роботою. Згодом почав надовго зупиняти на скелях дивний погляд. А потім зовсім перестав дерева торкатись. І з дня на день ставав все похмурішим. Вона й не помітила, як скоро залишилась із човном на самоті.

Вілея знову його оглянула. Ще зовсім трошки. Та без допомоги їй не впоратись. Скріпивши серце, вона пішла до чоловіка, що стояв на колінах у двохстах кроків від неї, схиливши перед здоровенним валуном голову, наче у молитві. Його лікті й плечі аж посіріли від налиплого бруду.

- Кімене, - за десяток кроків покликала вона. Чоловік навіть не поворухнувся. - Мені потрібна допомога.

- Яка? - буркнув він.

- Дошку дотесати. Останню. Одній мені не впоратись.

- Тобі треба, ти й роби, - сухо проказав Кімен.

- Кімене, допоможи, благаю. Риба вже пішла, з дня на день почнуться шторми. Ми маємо забратись із цього острова.

- Сама забирайся, - відрубав чоловік страшним незнайомим голосом. - Я залишаюсь.

Спересердя Вілея вхопила його за лікоть, і раптом здригнулась: те, що вона прийняла за бруд, на дотик виявилось кам'яним. Кімен страшно зревів та вирвався, ледь не виламавши їй пальці.

- Не чіпай мене, потворо, - люто прохрипів він.

- Любий, благаю... - звично вчепилась жінка йому в плече. Та чоловік, замість того, щоб завмерти, навідмаш вдарив її кулаком по обличчю. Вілея похитнулась і впала, з її репнутої губи полилась тепла солона кров.

- Милий, зупинись! - застогнала вона.

Але Кімен наче оскаженів. Ухопивши величезну каменюку розміром з дитину, він легко здійняв її над головою й страшно навис над Вілеєю.

- Свиня! - рикнув він. - Мерзенна, брудна, вересклива! Здохни!

- Ні! - скрикнула Вілея, у відчаї виставивши долоню. І раптом чоловік закляк. Його страшні сірі очі здивовано викотились. Кам'яна брила голосно впала на скелю. Разом зі шматком Кіменової руки. Жінка ахнула, аж закусивши зубами долоню.

- Ти... - ошелешено пробурмотів чоловік, і заволав: - Що накоїла, тварюко?

- Це не я! - верескнула Вілея. - Воно само!

- Брешеш, суко! - рикнув Кімен та щосили замахнувся куксою, вкритою кам'яними струпами.

- Стій! - скрикнула жінка.

І чоловік закляк. Посередині його грудини голосно щось репнуло. З-під сорочки на шию, порскаючи гострими уламками, стрімко виповзла товста глибока тріщина. Ноги одна за одною підломились. Втративши опору, тіло стрімко сповзло наперед. Ледве вдарившись об скелю, воно розсипалось на сотні кам'янців. Тільки вціліла голова відкотилась Вілеї під ноги й втупилась у жінку мертвими лютими очима.

Ошелешена жінка не могла відвести від них погляду. Під черепом вугрями звивались пошматовані думки:

"Кімен... Чоловік мій... Розсипався... На сіре каміння... Кляте каміння... Вкрало... Воно його вкрало... Воно тут всюди... На цьому клятому острові..."

- Ренде! - скочивши на ноги, щосили заволала вона. Де він? Куди він подівся?

- Я тут, мамо, - спокійно відізвався поруч його дзвінкий дитячий голос.

Крутонувшись, Вілея аж зірвалась до нього та, вхопивши за руку, потягла до незакінченого човна.

- Куди ти мене тягнеш? - відсторонено спитав син.

- Втікаємо звідси, негайно, - твердо промовила вона.

- А батько?

Вілея на мить запнулась, та знайшлась:

- Він наздожене. Трьох човен не витримає.

Хлопець різко висмикнув руку з її долоні та зупинився. Серце Вілеї завмерло. Але, мить повагавшись, він сухо кивнув:

- Гаразд.

Матір полегшено побігла далі. Опинившись біля човна, вона схопила їхні скудні припаси й закинула всередину, а тоді вперлась плечима у корму й гукнула:

- Ренде, допоможи!

Син слухняно став поруч. Напруживши усі сили, вони удвох зіштовхнули човна у воду. Вілея покрокувала до нього, зосереджено вдивляючись всередину та чекаючи, що з дна от-от заб'є фонтан. Та, на щастя, човен залишався на плаву. Можна полізати.

- Сину! - скрикнула вона, розвертаючись. Та Ренд стояв тут, впритул до неї. "Полізай", - хотіла мовити вона.

Раптом між ребер щось спалахнуло. Жінка опустила очі та побачила кам'яне руків'я, що стирчало з її тіла. Ошелешена, мати перевела погляд на сина, випадково глянувши йому в очі. І сціпеніла: вони були кам'яними.

- Здохни, - холодно промовив Ренд.

Важкими, неслухняними руками Вілея вчепилась у свою сорочку та з усіх залишків сил рвонула: крові не було. Навколо ножа її шкірою стрімко розповзалась сіра пляма. Вона хотіла закричати, та не змогла. Лише розкрила рота та завмерла.

Ренд байдуже спостерігав, як огидна рожева потвора обертається на скелю. Їй не було місця у їхньому світі. З нею можна було миритись, поки вона була лише докучливою завадою. Та, вбивши батька, вона позбавила себе права на життя.

Омивши ножа у брудних хвилях, Ренд вийшов на берег. Там опустився на одне коліно, торкнувся батькових уламків та довго просидів, насолоджуючись тим, як досі незнана сила наповнює його зміцніле тіло.

- Прийдуть інші, - прошепотів він твердо. - Скоро.

Каміння під його пальцями поворухнулось.