Тварини планети Уре

П’ятниця, 19 лютого 2016 г.
Переглядів: 394
Підписатися на комментарі по RSS

Повітря в скафандрі мало присмак гуми. Це було нестрашно — майже напевно відомо, що атмосфера на Уре придатна для дихання. Вони з Грегом вдягнули скафандри в якості застережного заходу — за даними королівського архіву останній раз слуги Його Світлості Людвіга CVIII ступали на поверхню цієї планети 20 років тому — хтозна, що встигло змінитися за цей час.

Люк корабля відкрився з характерним звуком, і космонавтів на мить засліпило зеленим сяючим різнотрав’ям. Аріелю хотілося якомога швидше відчути під собою живу, неметалеву поверхню, і він спустився вниз. Через невисокий зріст трава сягала йому до поясу. Індикатори скафандра подали довгий сигнал, який означав, що повітря придатне для людей, і він стягнув з себе шолом. Легені наповнило вологе повітря Уре. На мить Аріелю стало шкода двох карібар, яким судилося покинути цю чудову планету та навічно поселитися на пустельній Каре. Але такою була воля Його Світлості.

«Агов, — почувся голос Грега із комлінку в шоломі. — День тут на чотири години коротший! Ти забиратимеш своє спорядження?»

«Вже йду», — перед тим, як повернутись, Аріель підняв очі до лісу, що стіною простягався в обидва боки. Ліс дивився на нього. Без зла, без добра. Просто намагався зрозуміти, чи несли вони загрозу. Очі карібари, що спостерігав за приземленням корабля теж були позбавлені емоцій. Але він вже точно знав, що буде робити.

 

— Отже ще раз, — говорив Грег, поки Аріель перевіряв своє спорядження, — зоолог сказав, що тут немає великих тварин, окрім нашої пари реліктових карібар, але є кілька видів кусючої комашні. Наступне — наші «клієнти» повинні бути добродушними  й примітивними — мені в це не дуже віриться, тому тримай, — він кинув Аріелю шокер і продемонстрував свої наручі з автосіткою.

— Інтерпретатори перевірив? — запитав Аріель.

— Так. Мій барахлить, тому говорити будеш ти. Рушаймо.

Коли вони увійшли до лісу, до заходу сонця залишалося десять годин. За цей час потрібно було дістатися до скелі десь усередині лісу, де повинні жити карібари, забрати їх і доставити на корабель. Труднощі, з якими вони могли зіткнутися: карібар там не буде. І ніде не буде. Тоді їм доведеться провести тут не менше тижня — але навіть це може не врятувати їх від гніву Його Світлості. Карібари повинні бути. І друге — вони можуть не встигнути до заходу сонця. Тоді… тоді все залежатиме від ситуації — можливо вони зможуть переночувати в печері.

«І ще одне, — озвався Грег, — це ж самець і самка. Звідки ми знаємо, що нас не чекає там зграя оскаженілих травоїдних?». «Вони живуть дуже довго, — відповів Аріель. — Настільки довго, що застали несприятливі кліматичні зміни, які зробили їх безплідними, — і вже про себе подумав: — Можливо їм в якійсь мірі навіть пощастило. Можливо клімат на Каре їм підійде більше».

Дерева росли щільно, і місцями доводилось працювати лазерами, але чим більше вони заглиблювались у ліс, тим легше було іти. Грегу та Аріелю здавалось, що вони прорвалися крізь стіну й опинились у внутрішньому «дворі», де вже можна було розвернутись. Ставало парко, але це не надто докучало. Докучали звуки комах. Вони копошились, дзижчали та летіли просто в обличчя — тут рятували щитки, але час від часу їх доводилося протирати.

Пройшла третина відведеного часу. До скелі залишалось ще з півгодини ходу й вони влаштували привал. Грег увімкнув якийсь ультразвуковий пристрій, який мав відганяти комах, але справлявся з цим аби як. Аріель дістав зі свого контейнеру бутерброд зі зміїним паштетом.

— Урео о? — почулося зліва й Аріель впустив бутерброд на землю, де на нього відразу залізла якась велика мураха. У кущах стояла одна з карібар. Грег підхопився й випростав руку з сіткою. Його інша рука лежала на шокері. Але Аріель встигнув активувати інтерпретатор і уникнути сутички.

— Можна мені? — повторила тварина. Вона трохи вийшла із куща й було видно, яка в неї гарна біла з рудими плямами шерсть.

— Ми… Так, звичайно.

Аріель поліз у контейнер за новим, але карібара сказала:

— Можна той, що впав, — і, задумавшись,  додала: — Будь ласка.

Аріель подав знак Грегу, і той опустився на своє місце.

Вони поїли утрьох. Спершу жували тільки Аріель і карібара, але згодом приєднався і Грег. Він все ще був напружений, але було схоже, що все пройде спокійно. Потім карібара запитала: «Ви вчені, так? Ви захочете подивитись, як я живу? Мене звати Доре».

— Раді знайомству, Доре. — сказав Аріель. — Мене звати Аріель, а це Грег. Він не може з тобою говорити, бо у нього зламався інтерпретатор, але він може нас розуміти». Він нічого не сказав про те, чи вони дослідники, але здавалось, тварину це не турбувало.

Вона перевела свої вологі чорні очі на Грега й сказала: «Привіт, Грег». Той натягнуто посміхнувся.

Дорогою до скелі Доре йшла попереду, часто відбігаючи далеко вперед, так що їм доводилось орієнтуватись по оранжевим плямам на її спині, що час-від часу вигулькували з-за дерев.

— Ти казав вони травоїдні, — заговорив Грег.

— Вона ж не знала що це, — стенув плечима Аріель.

— Нам треба було скористатись сіткою, поки тварина була так близько, — наполягав на своєму Грег.

— Ага, і тоді ми б ніколи не впіймали другу карібару, — впевнено сказав Аріель. — Ми робимо усе правильно, — вони вийшли до скелі. Доре не було ніде видно.

— Доре, де ти? — гукнув Аріель.

Ніхто не відізвався. Грег багатозначно подивився на Аріеля. Той покликав іще раз. Вони вирішили обійти скелю й роздивитись. «Глянь-но!» — крикнув Аріель і показав вгору. Там виднівся вхід до печери, а за скелею починалась доріжка, що звиваючись, вела до нього.

«Ви вже тут», — почувся ззаду голос Доре, від якого Грег аж підстрибнув: «Де ти в біса було?!»

Доре розгублено подивилася на нього: «Я не розумію твого друга. Що він сказав?»

Аріель несхвально подивився на Грега та самими лише губами промовив: «Добродушні». І вже для Доре: «Він переживав, що ти зникла. Твоя домівка в печері?» — Аріель показав вгору. Доре кивнула: «Ходімо, я все покажу».

Вони очікували, що увійдуть у нору з характерним запахом, забиту хмизом. Але натомість очам Грега та Аріеля відкрилася охайна й чиста печера, встелена сіном. Біля дальньої стіни були складені запаси.

«Тут я живу, — почала розповідати Доре. — На землі висушена трава. Я зібрала її внизу. А ось мої інструменти», — вона показала їм декілька палиць, які закінчувалися різними на вигляд наконечниками. Одна слугувала для збивання фруктів міре-міре, які за описом карібари уявились Аріелю схожими на виноград, а інша для згрібання ліано-латаття, яке прибивалось до водопою та робило воду непридатною до пиття. Карібара продемонструвала навіть пухнасту палицю, що нагадувала мітлу. І серед усього цього різноманіття не було нічого схожого на зброю. Усе слугувало якійсь утилітарній меті.

«Доре, скажи, а ти вмієш розпалювати вогонь?» — дивуючись сам собі запитав Аріель. «Це такий як у лісі після зливи? І скошує дерева? Доре таке не вміє. І дим то погано». Аріелю полегшало. У «Королівському слові до космонавтів», яким з року 1013 правління Людвіга наказано користуватися усім підданим у випадку сумнівів щодо розумності інопланетних істот, сказано, що розумними не можуть вважатися створіння, які не підкорили собі вогонь. Нерозумні істоти підлягають поневоленню. А розумні ще не зустрічалися на планетах, які відвідали королівські космічні кораблі. Коли таке станеться, вийде яка-небудь постанова. «Але навряд це станеться за мого життя», — подумалося йому.

Поки Аріель розпитував Доре про її нехитрий побут, Грег вийшов з печери й запалив люльку із дим-травою. Після прохолодної печери здавалося, що стало ще більш парко. Де друга карібара? Йому не подобалося, що Аріель вирішив перетворити полювання на приручення. Та тварина була надто хитрою, щоб її можна було приручити. Король Людвіг наказав привезти йому тварин для зоопарку, а не для перемовин. Тож як там карібари все це сприймуть не їхня з Аріелем справа. Більше того, краще було б доставити їх якомога швидше, поки Людвіг не направив своє неспокійне єство на якісь інші справи, бо тоді він навіть не гляне на карібар. Ще й визвіриться куди це поділися його колись найвірніші піддані, коли вони йому потрібні. Тут щось тупе вдарило Грега в скроню, і він скрикнув.

Над ним нависла комаха розміром з півтори карібари. З середини її голови із фасетковими очима стирчало щось подібне до волохатого рогу, але з тупим кінцем. Очевидно ним вона й намагалася пихнути Грега. Комаха розганялась для нового, більш потужного удару, який певно збив би його униз (з чого зроблена та штука на її макітрі?), але Грег вивернувся, зминаючи її тонкі задні крильця, і викинув сітку.

Аріель і Доре, що вибігли з печери на крик, з жахом дивились, як затягуючись сітка зминала й душила комаху, з якої в усі боки розлітався брунатний сік. Коли її смикнуло востаннє, з сітки почувся глухий крик більше схожий на крик птаха, а не на дзижчання.  Сітка більше не рухалась.

«Що він зробив! — швидко заговорила Доре. — Що тут сталося?».

«Поясни своїй приятельці, що вона вибрала погану печеру», — Грег був блідий і дуже злий. Він від’єднав кінець сітки від наруча, дістав пляшечку із бензином, облив нею сітку й клацнув запальничкою. Сітка та її вміст спалахнули.

Грег запитально подивився на Аріеля: «Тільки не кажи, що це була її подружка». Але Аріель розгубився не менше свого колеги, коли карібара закричала «ні-і-і!», кинулася до багаття, що розгоралося та почала топтати його, не зважаючи полум’я, яке пекло їй ноги та боки.

— Хіба ви не чуєте? — крикнула їм Доре. Вони вже не тільки чули. Зліва до гори наближалася хмара величезних комах.

— Що за маячня?! — обурився Грег, але вже біг разом із Доре та Аріелем до печери. Вони спокійно видихнули лише закривши вхід каменем зсередини.

У печері було темно. Що відбувалось зовні вони не чули.

— І навіщо він робив дим? — несхвально сказала Доре. — Їжу можна робити без диму. А дим погано — тоді вони прилітають. Завжди голодні.

Аріель повторив її слова Грегу, на що той відповів:

— То ж не багаття було, всього-на-всього люлька. А от чому вона раніше про це не розповіла — оце вже питання.

Аріель клацнув вимикачем транслятора та похитав головою: «Вона не знає про нас нічого, а ми мало знаємо про те, як живуть на цій планеті карібари. Але вважай, що нам пощастило. П’ять хвилин тому ми могли втратити першу карібару, яку зустріли».

— Не дуже втішно, якщо ми сконаємо тут без їжі й води, поки ці гіганти там копошаться, — зауважив Грег. Ти вже дізнався, де друга карібара? Може це якась змова проти підданого Його Світлості.

Аріеля вже не раз дивувало, як раціональний, здавалось би, Грег в критичних ситуаціях починав нести маячню про інтриги, які плетуться проти його (безумовно дуже важливої) персони.

— Доре, ти знаєш, що нам тепер робити? — обережно запитав він у тварини.

— Чекати, — відповіла карібара. — Вони полетять після вечірньої зливи. Тут завжди ввечері злива. Вже багато років підряд.

Вона відійшла кудись до стіни й зашурхотіла сіном, вмощуючись.

— Доре, а ти нікого не чекаєш? Ніхто тут більше не живе? — наважився нарешті Аріель.

Вона помовчала, а тоді відповіла просто:

— Він помер. Якщо хочеш, лягай, і дивися, як ми жили. Але не питайте мене про нього.

Спершу Аріель подумав, що його інтерпретатор дав збій, але автоматично послухавшись поради карібари і, опустившись на землю, не зміг стримати вигук здивування. Склепіння печери було вкрите малюнками, які світилися в темноті — справжні наскальні розписи. Грег тільки гмикнув і завалився спати. А Аріель ще довго вглядався в сцени із життя карібар, які Доре намалювала сумішшю трав із подрібненим білим камінням.

 

Невдовзі вони почули, як почалася вечірня злива. Вода гамселила по каменюці, яка закривала вхід і пробивалася через тонкі щілини, утворюючи калюжки біля входу. Коли вона скінчилась, і вони відкривали вхід, Грег тримав в одній руці міні-бластер, а іншою вихопив шокер, як тільки рука, якою він впирався в камінь, звільнилась. Але їх зустріла тиха зоряна ніч. Вітер шурхотів листям. Грегу та Аріелю стало зрозуміло, що до корабля вони сьогодні не повертатимуться.

«Що, готуватимемо вечерю?» — весело запитала Доре.

Хоча в них ще залишалися свої запаси й Аріель не розумів, як можна приготувати щось без вогню, він радо взявся допомагати карібарі. Дивуючись сам собі, він зрозумів, що з Доре йому місцями набагато цікавіше, ніж з товстошкурим Грегом. Спершу вони пішли до водопою, де наповнили половинки плодів муаеве, вдвічі більших за кокоси, які слугували за посуд. Далі карібара взялася розповідати про особливості свого раціону: «Якщо не вдалося запастися фруктами міре-міре, можна нарвати отакого листя. Називається фуне. Але його треба добре промити. Отам я збираю земляні горіхи. Але то треба робити засвітло, інакше тебе можуть покусати мурахи».

Завдяки спільним зусиллям вечеря вдалася на славу. Навіть Грег спробував шматочок міре-міре, буркнувши щось схоже на «хурма хурмою». Коли вони готувалися спати, Доре запитала в Аріеля:

— То завтра ви вже полетите?

— Думаю так, Доре, — і додав, добре знаючи, чому він це питає і ненавидячи себе за це: — Хочеш побачити наш корабель?

— Так, Аріель, — карібара звучала якось задумано, а може просто сонно.

Грег схвально гмикнув, коли Аріель повідомив йому про бажання карібари піти з ними до корабля. Він думав, що Аріель безнадійний, але виявилося, що хлопчина ще на щось годиться. «А біля корабля я справлюсь з нею хоч голими руками», — думав він, засинаючи.

 

Назад вони крокували через свіжий після дощу та нічного сну ліс. Щитки так само з часом доводилося витирати від тілець комах, але нічого не могло зіпсувати піднесений настрій Грега та Аріеля. Він передався й Доре, і карібара радо бігла вперед, гукаючи потім з пагорба, до якого піддані Його Світлості тільки підходили. Коли до узлісся залишалося ще хвилин п’ятнадцять ходу, Доре була вже десь далеко попереду, і вони не могли її догукатися. «Щось не так з сонцем цієї планети, воно світить нам в очі, замість того, щоб… А якщо пожежа?!» — і тут Грег кинувся уперед.

— Вона підпалила корабель! — крикнув він Аріелю, але вже вибігаючи із лісу, зрозумів, що це не так: «Гарпія» була в порядку та готова до старту. Без них.

— Що за? — схопившись за пояс, Грег виявив, що зникла не тільки його картка пілота, а й зброя.

— Не рухатись, — Доре направила бластер на нього й Аріеля, що вже вибіг із лісу. — Не думай, що я не вмію стріляти. Війна з Його Мерзотністю Людвігом навчила карібар й не такому. На жаль.

— Яка війна? Про що ти, Доре? — Аріель і Грег були настільки здивовані, що не відразу зрозуміли: карібара — говорить тероською, мовою Сполучених систем Його Світлості Людвіга.

— Як добре бути сліпим, Аріелю, — гірко сказала Доре. — Ваш чудовий Людвіг, не вагаючись, винищує народ за народом, керуючись надуманими критеріями «цивілізованості» та «гуманоїдності». Двадцять років тому він замість того, щоб знищити, вислав на Уре двох останніх карібар, які відмовилися служити йому в обмін на рабське існування. Просто тому, що такою була його примха. Тепер же вона обернеться отруйною стрілою.

— Що ти несеш! До того, як ми прилетіли на цю погану Уре, я ніколи не чув про карібар! — вигукнув Грег. — Який народ? Ви реліктові звірі, яким місце в зоопарку!

— То от, чого вас відправили на Уре, — всміхнулася вона. — Я не співчуваю вам, але й не тримаю на вас зла. На цій планеті можна жити, ви навіть бачили як, а в Каре незабаром буде жарко. Прощавайте.

Грег кинувся до карібари, і вона безжально ткнула його шокером.

Аріель підхопив його під пахви й ошелешено дивився на Доре.

— До зльоту готові, — почувся голос карібари-пілота.