The Radiance

Неділя, 6 серпня 2017 г.
Переглядів: 233
Підписатися на комментарі по RSS

Ми знали, що світ вже не буде таким, як раніше.

Вірус поширювався зі швидкістю міжнародних авіарейсів, наступного дня мав докотитися і до нашої маленької домівки.

Ми не пішли на роботу, тінями ходили з кімнати в кімнату, час від часу повертаючись до телевізора, де в паніці народжувалася нова реальність. Хтось плакав, хтось сміявся, більшість, як ми, тонула в мовчанні. З настанням вечора, змучені, сіли за стіл.

Дітей ще не було зі школи, та ми й не хотіли заганяти їх додому. Знадвору чулися схвильовані голоси, молодь в сутінках збиралася в гурти, ніби у вечір випускного, і навряд чи хтось із них сьогодні засне. Молодим не страшні зміни, вони зустрінуть новий світ з готовністю й цікавістю спраглих неофітів, зрозуміють усе і, можливо, почнуть новий відлік.

«Нейровірус, названий «Вішну», передається при зоровому контакті людини з людиною, - істерив по телевізору репортер, стоячи посеред міського майдану, - Я бачу схвильованих людей, котрі спершу сходяться, а потім розбігаються увсебіч, наче бризки води. О, ні! Вони дивляться на мене! О…»

Голос переривається, камера трясеться в руках оператора, потім все вирівнюється, і репортер продовжує: «Я бачу!.. Вони!.. Це як тисячі сонць!.. Вони сяють як тисячі сонць! Весь світ – тисячі сонць!..»

Кнопки на пульті натискаються через силу, дружина блідне, мене зриває з місця, хочеться тікати геть.

За вікном – вогні, ніби у новорічну ніч. Потроху заспокоївшись, отямився в кабінеті, увійшов у соцмережу, там – порожньо, всі в реалі, або губляться в схованках, сподіваючись перечекати. Але цю чуму не перечекаєш. Світ уже ніколи не буде таким, як раніше. «Вішну» змете старий порядок, як пісок зі столу. Всі про це знають, і всі про це думають, так чи інакше.

Це надто жорстоко. Ми сподівалися на суд, де кожного покличуть особисто, де душа сповідатиметься перед богом наодинці. Навіщо відкривати нас іншим?

Хотілося плакати і сміятися, тікати й лягти спати, щоб усе відбулося саме по собі, уві сні, щоб назавтра прийняти нові правила гри й рушити далі. Але кров стугоніла у жилах, готова вибухнути, і все, що залишалося – чекати. Прийняти все, як хвилю на груди, як дощ небесний, як сім кар.

І я повернувся на кухню, за стіл, до переляканої дружини.

Я уникав дивитися їй в очі.

Небо не має жалю.

І коли скрипнули двері, я витер сльози.

Діти увірвалися до помешкання, влетіли до нас, перш за все звернувшись до матері.

Матір завжди найважливіша, до неї звернені всі помисли. Я підняв голову й побачив, як вона смикнулася, відкинулася на спинку стільця, ніби клацнув невидимий перемикач, а через мить, збираючись докупи, почала обводити ошелешеним поглядом кухню.

«Нейровірус – це нейропрограма, яка передається телепатичним шляхом на частоті, доступній усім центральним нервовим системам виду Homo sapiens. При її запуску відбувається перепайка синаптичних зв’язків, внаслідок чого усі заражені переходять на одну частоту функціонування свідомості, внаслідок чого можуть відчувати думки й почуття один одного».

Згадавши це, я випростався в кріслі. Дружина дивилася просто на мене.

Я перетворився на острівець «тут і зараз», зосередившись на миті, піднявшись над плесом решти себе, ніби ранковий туман. Вона дивилася крізь мене з-під розширених зіниць, ніби зомбі, поки я линув попід хмари легким повітряним змієм, чистим і невловимим, з’єднаним з тілом тільки тонкою линвою.

«Я не колеса, які обертаються у вічній круговерті доріг, я - дорога!»

«Я не летючий корабель, я – небо!»

«Не дивись униз, дивись на вершини. Ось моє все: високі мрії, чисті помисли, осяяння та просвітлення, стежка поміж хмар, зоряний сад, тоненька свічка на столі. Це мій Вирій, моя Валгала, мій Рай, моя Нірвана!»

«Дивись лише сюди!»

«Ні!»

«Не треба!»

«Ця мотузка тоне у пітьмі!»

«Ось я, тут – повітряний змій, під’єднаний до хмар, вічний мрійник, не вітер, який обдуває твоє чоло – блискавка!»

«Не йди вниз по нитці!»

«Стій!»

«Що ж ти наробила?»

Я впав на стіл, задихаючись, спустошений, ніби прорваний лезом нарив. Гній витікав не зупиняючись. Зібравшись з силами, я випростався, щоб побачити тисячі сонць, але перед очима гойдалася тільки жовта лампа під стелею.

Діти відступали до дверей, дружина намагалася ковтнути клубок.

Я крутив головою, щоб побачити суть, але бачив тільки темні закутки.

Я не осінній місяць, я – ніч.

Я не вітер в обличчя, я – протяг при стіну.

Не дивись на мене, у мене немає світла. Я не доніс своєї свічки.

Тепер ти знаєш, що я тебе ніколи не любив.