Теніс

Неділя, 7 серпня 2016 г.
Переглядів: 359
Підписатися на комментарі по RSS

Сонце шкварить нестерпно. Небо яскраво-червоне, а значить лишилось недовго. Дивлюся на годинник. До розрахованого вченими часу менше десяти хвилин. Стільки само складає оголошена похибка, а це значить, що в будь-яку мить...

Я стараюся про це не думати, натомість вдивляюся в номери будинків. На ходу, не стишуючи бігу. В боці вже коле. Піт заливає лоб. Скоро доведеться перейти на ходьбу.

Кілька років тому я міг пробігти десяток кілометрів, навіть не задихавшись. Тепер, як виявилося, – ні. Особливо в таку спеку. Зрозумів, що сумую за кондиціонером машини. Навряд чи ми вже коли-небудь зустрінемось.

Перевіряю адресу на посилці, звіряюся з номерами будинків. Двадцять п’ять. Мені треба сімнадцять. Лишилося зовсім трохи.

Біль в боці посилюється, переборюю бажання зупинитися і перевести подих. Розжарений асфальт під ногами пече навіть через підошву кедів. Повітря гаряче і густе, з кожним подихом обпікає гортань і легені.

На дорозі стоять залишені машини. Хтось поспішав додому, не хотів проводити в центрі останні хвилини життя. Більшість із них закипіли, як і моя, тому стоять прямо посеред дороги. В одній із них, шикарному спортивному порші, відчинено обидвоє дверцят, а за кермом сидить хлопець в джинсовому комбінезоні. У нього повністю відсутній погляд, а з рота тече слина. Він тихенько урчить, імітуючи звук двигуна і час від часу намагається крутити кермо. Очі йому заливає піт, але він не зважає, зосереджено об’їжджаючи невидимі перепони. На обличчі в нього посмішка. На якусь мить я йому навіть заздрю.

Біжу далі. На подвір’ї дев’ятнадцятого будинку, в шезлонзі сидить старик, тримає в роті дуло мисливської рушниці. Дивиться на небо. Дилема, оспівувана Камю, не дає йому спокою. Жити далі немає сенсу, буде тільки гірше. Але водночас стріляти не хочеться. Яким би не був цей світ, він кращий за повне ніщо.

Махаю старому рукою. Він махає у відповідь, а тоді спускає курок, розриваючи навколишню тишу пострілом. Хлопець в машині на мить стихає, оглядаючись, але майже відразу вертається до свого "маршруту".

Я добігаю до свого пункту призначення. Акуратна хвіртка втиснулася між живоплотом. Я знаходжу дзвінок і кілька разів натискаю, але марно. Якщо нікого немає вдома, буде смішно. Постоявши в нерішучості, шарпаю хвіртку, вона виявляється відчиненою. Акуратна доріжка з білого річкового каменю веде до різьблених дверей. З вікна чути звук телевізора. Хтось удома. Ура.

***

– І все ж я не розумію, якого біса ти сюди приперся.

Сергій Петрович Кропивницький, мій адресат, стоїть в дверях вітальні, тримаючи в одній руці посилку, в іншій – папери, які я дав йому на підпис. На вигляд йому років під сімдесят, він одягнутий в домашній халат і капці. На його худому обличчі – вираз крайнього здивування.

Я сиджу на підлозі вітальні, дивлюся телевізор, чекаю, поки він підпише все, що треба. Телевізор показує пожежі, демонстрації та бійки. Люди божеволіють, збираються в натовпи і там божеволіють ще раз. Камери без операторів це все знімають і транслююють мільйонам глядачів, котрим зараз більше нічого робити, аніж за звичкою прикипати поглядом до екрану.

– Робота в мене така, – кажу і, щоб відразу перевести тему, питаю: – Вас не дістало дивитися цю жесть? Може там є щось цікавіше? Футбол, наприклад.

– Який в біса... – починає говорити Сергій Петрович, але замовкає, зацікавлено мене розглядаючи.

Я тягнуся до пульта і починаю перемикати канали. Деякі з них показують статичну картинку, інші просто припинили трансляцію. Футболу ніде нема. Зате знаходиться теніс.

Двоє дівчат у коротеньких спідничках зосереджено перекидають м'яч на іншу половину корта. Трансляція йде наживо – видно відблиск червоного неба. На трибунах – нікого, й нікому подавати їм м'ячі. Вони ловлять їх самі і відправляють назад у гру, з усієї сили гамселячи ракеткою.

– Як тебе звати, хлопче? – питає мене Сергій.

– Артур, – відповідаю.

– Артуре, ти розумієш взагалі, що відбувається навколо? Бачив новини? Знаєш, що означає оце? – Сергій Петрович показує на небо за вікном.

– Знаю, ми всі помремо, – відповідаю, не відриваючи погляду від дівчат.

І відразу потому продовжую:

– Дивіться, вона пропустила удар, але рахунок на екрані не змінився. Нема кому вносити його в систему, вони мусять тримати його в голові. Цікаво, він для них однаковий? Чи кожна думає, що перемагає?

– А яке це має значення? – питає Сергій.

– І справді, ніякого, – погоджуюсь я.

Ми якийсь час мовчимо.

– Ти хоч знаєш, що мені приніс? – питає Сергій.

– Звідки? Якщо скажете, буду знати.

Сергій Петрович розгортає папір, а потім рве на шматки картонну коробку. Всередині, замотана в целофан з бульбашками, знаходиться пляшка бурої рідини.

– Це гавайський ром. Мій хороший знайомий вислав його ще два тижні тому. Я вже і не надіявся його отримати. Будеш?

Я коротко киваю, Сергій Петрович йде на кухню і вертається з двома стаканами і льодом. Навіть незважаючи на кондиціонер в кімнаті стає спекотно.

Ми чокаємось. Ром терпкий, але приємний на смак.

– Отже, ти вирішив провести свої останні кілька годин, доставляючи дешевий алкоголь старому телепневі. Не жалкуєш тепер? Може ти думав, що там щось важливе, якісь документи чи лист, у якому хтось просить пробачення перед смертю?

– Та ні, якщо чесно, мені все одно, що я доставляю. Головне, щоби вчасно і без пошкоджень...

– Останнім часом відправили багато листів із вибаченнями. Тільки от дійшло дуже мало. Поштарі, зазвичай, не такі фанатики, як ти.

– Я не фанатик. Я просто роблю свою роботу. І, сподіваюся, роблю її добре.

– Ти – божевільний. Невже вважаєш, що цим ти щось зміниш?

– Навряд. Але чому б не спробувати?

Сергій Петрович мовчить. Ми випиваємо ще по склянці. Тенісна трансляція переривається. Перед тим нам видно, як камера тріскає і горить.

На останньому кадрі м’яч зависає в польоті після сильної подачі. Приймуть його, чи ні, для нас назавжди залишиться інтригою.