Світоч

П’ятниця, 4 серпня 2017 г.
Переглядів: 191
Підписатися на комментарі по RSS

Бурштинове сяйво струменіло крізь вікна каплиці, перетворюючи її на вогняний смолоскип що осяював нічний простір. Оточуючі світи в цей час все ще перебували в кайданах сну, сповиті темрявою. Світоч, захований в чертогах каплиці, вже помалу оживав, а його промені починали набирати силу.

Деус вийшов з медитації задовго до пробудження світила. Давно пройшли ті часи, коли він міг спокійно і без зайвих турбот проспати цілу вічність, насолоджуючись музикою сфер. В тому далекому минулому можна було собі дозволити ні про що зайвий раз не турбуватися; механізми були новими і справними, їх не потрібно було так часто ремонтувати.

А тепер? Не те щоб роботи стало більше, скоріше навіть навпаки, але це, як раз, і засмучувало. Світоч помалу втрачав колишню силу, він починав згасати, передвіщаючи мить, коли всесвіт знову зануриться у первинну темряву. Та й сам Деус, його хранитель, давним-давно стомився і постарів. Він все частіше проводив ночі без сну, пригадуючи мить, коли перші промені пронизували безмежні простори космосу.

Вік давав про себе знати. Всесвіт старів. Світоч згасав, а разом з ним в’янув і його хранитель. За стільки років Деус навчився дуже добре відчувати енергію світила. Він звільняв його, коли промені, наповнені життєдайною силою, розливались через край, готові у будь-яку мить вирватися з келії, і ховав в чертогах раніше, щойно завбачивши, що тому не пробитись крізь завісу темряви.

Як давно це було?

Старі механізми продовжували працювати, хоча і не так впевнено. Ланцюги, котрі відчиняли чертоги, були цілими, але не можна сказати що неушкодженими. Кожен день на них з’являлися все нові місця пошкоджені іржею. Деколи шестерні зупинялись, траплялось це останнім часом все частіше, а бувало і зовсім, одна чи дві виходили з ладу.

– У всього свій вік, – любив повторювати хранитель, заспокоюючи тими словами, в першу чергу, самого себе.

Але він був правий. Рано чи пізно, останні піщинки впадуть на дно годинника і все застигне в очікуванні, допоки хтось знову його не переверне, і тоді пісок часу посиплеться по жилах простору як і раніше, починаючи новий відлік.

А поки Деус з притаманною йому старанністю готувався відправити світоч в чергову подорож, щоб той осяяв кожен закуток холодної безмежності, до якого тільки зможе дотягнутись своїми променями, нехай і востаннє. Біль не дозволяла робити все з колишньою легкістю, але, в той же час, не могла зашкодити здійсненню первинного ритуалу переродження.

Всередині келії плавало золотаве марево, заповнюючи, немов туманом, високі склепіння. Світоч один за одним викидав назовні струни світла, сповіщаючи хранителю про свою готовність вирушити у мандри.

Деус завжди з трепетом виконував ритуал, не дивлячись на вічність, проведену за цим заняттям. Він кожного разу хвилювався, наче йому доводилось виконувати це вперше. Наблизившись до запобіжної рукояті, хранитель потягнув важіль і почав повертати колесо. Ланцюги важко заскрипіли, смикнулись, і поповзли залізними зміями через систему блоків і шківів. Чертоги розчахнулись, келія затремтіла і наповнилась вогнем. Світоч вирушав у свою останню подорож найстарішою стежкою всесвіту.

Деус довго дивився йому у слід і уявляв, як світи, щойно прокинувшись, будуть чекати на можливість втамувати свою спрагу світлом, жадібно вбираючи кожен промінь, що проллється на них. Так завжди починався новий день. Темрява відступала. Кожен отримував шанс зробити все що було в його силах на шляху до здійснення мрії, але сьогодні був не той день.

Хранитель опустив стомлені очі і дістав меч. Сьогодні світоч мав згаснути. Згаснути яскраво, згаснути, щоб народитись знову у вигляді нового світила, ще яскравішого, наповненого силою. Ритуал переродження має бути здійснено.

Світоч вже був високо, серце Деуса розривалось від горя, біль вогнем опаляв його зсередини, але він знав що це єдиний спосіб переродження, і змахом клинка розсік світило навпіл. Вибух від удару розірвав тканину буття і породив новий вимір, який тієї ж миті наповнився енергією і світлом. Світло заливало все довкола, наче безмежний райдужний океан. Великі життєві енергії рухались в його дзеркальній глибині, створюючи симфонію радості і надії.

– І був цей світ густою темрявою скутий, лише на мить. Нехай же світло буде! – промовив Деус.

***

– Соню, а ти що намалювала, покажеш? – запитала вихователька, беручи до рук малюнок дівчинки із золотавим волоссям.

– Сонце, – відповіла та, соромлячись.

– Але хіба сонечко на небі таке? Воно ж геть не схоже на твоє.

– Ну і що!? – насуплено буркнула дівчинка. – А я хочу саме таке!

– Але ж воно нікому не сподобається, його таким ніхто не впізнає. Давай ти намалюєш інше, жовтеньке, з промінчиками, добре? – запитала вихователька, повертаючи малюнок дівчинці.

– Не буду я малювати інше, – відповіла Соня, і утираючи сльози, котрі зрадницько виступили на великих блакитних очах, розірвала малюнок навпіл.

Два шматки паперу, з половиною сонця на кожному, наче уламки, лягли на стіл перед дівчинкою. Декілька солоних краплинок впали на ще не застиглу фарбу, розмочивши аркуш, і розплились чудернацьким візерунком.

– Не засмучуйся так, дорогенька. Наступного разу в тебе обов'язково вийде краще, – промовила вихователька.

– Наче це так просто, створити нове сонце, – подумала Соня, витираючи сльози.