Світло і Тінь

Вівторок, 8 серпня 2017 г.
Переглядів: 75
Підписатися на комментарі по RSS

When you come out of the storm, you won’t be the same person who walked in. That’s what this storm’s all about.

©Haruki Murakami

 

Мене тренували як воїна. Я сама обрала цей шлях біля Дерева Вічності. І я боролася. До останнього. Але я не врахувала одну маленьку дрібничку. Важливу дрібничку. Глибоко всередині я Інакша. Так, ми здолали Бездушних, що рвалися захопити і знищити цей світ, підпорядкувавши його своїм кривавим законам. Занадто дорогою ціною. Ми звергли з Трону Апокаліпсиса і поставили крапку на його тиранії. Здається, Всесвіт трохи заспокоївся після кривавої війни. Але цей мир ненадовго. Я знаю напевно. Так все тут влаштовано: війна і мир, і знову війна. Хтось завжди з кимось боротиметься. І єдиний вихід цьому запобігти – почати все спочатку.

- Усе зміниться. Світ більше не буде таким, як зараз. Він кане в небуття. І все, що тебе пов’язувало, зникне із ним. Так, ти зможеш досконало його відтворити, але відчуття вже не будуть такими, як раніше, - застеріг мене Бальтазар, але я стояла на своєму:

- Але все й так змінюється. Щодня, щогодини, щосекунди. Плин часу невблаганний. Його можна зупинити, але повернути назад неможливо. Ви самі учили мене цьому. Тож який сенс чекати? Тим паче, що для мене все залишиться таким, як і раніше.

- Можливо. Але не для мільярдів істот у цілому Всесвіті. Ти ж знаєш, що лише одиниці потраплять до Нового Світу. І знаєш також те, що це останнє Переродження, яке залишилося.

Я повільно кивнула. Ненадовго запала мовчанка. «Так, ризик великий, але він того вартий,» - переконую себе. Я милувалася сонячним промінням, що осяювало долину та вигравало золотавими барвами на лусці дракона Бальтазара, і міркувала.

- Ви боїтеся, Учителю? – задумливо запитала я. - Боїтеся втратити все, чого Ви досягли, втратити могутність, втратити себе?

- Всі ми цього боїмося. Та рано чи пізно це таки стається. Я вже відіграв свою роль. Тепер черга за тобою.

- Ви добре відіграли. Аж занадто добре. Але ми обоє робили речі, про які зараз шкодуємо. Думаєте, я чиню егоїстично, запускаючи Переродження? Адже здається, ніби я ставлю любов і себе вище за існування Всесвіту.

- Ні. Ти робиш те, що мусиш. Те, що призначено для тебе. Збоку це може здатися проявом егоїзму, але це єдиний варіант подолання Бездушних та відновлення гармонії у Всесвіті. Залишаючи все, як є, ти вбиватимеш себе, а отже і Всесвіт. Ви нероздільно пов’язані прадавніми узами. Я знаю, що ти не помреш фізично, бо так ми, Вищі, влаштовані, але твоя душа повільно отруюватиметься і врешті-решт згасне. А разом із нею помре і весь цей світ. Не існує Світла без Темряви, як і Темряви без Світла.

- Дякую, Бальтазаре. За все.

Я поглянула в ясно-золоті очі дракона. У них вбачається мудрість сивої давнини. Невже я ніколи більше їх не побачу? Ніколи не почую його голосу, не сидітиму ось так на скелі в тіні його міцних шкірястих крил? Я провела рукою по золотавій лусці. Бальтазар ніби прочитав мої думки(а може, так і було?):

- Я мав чудових учнів: Люцифера і тебе. Тож хоч я і зникну, але я впевнений: мої знання та спогади про мене будуть жити. У вас двох. Робіть те, що вам підказує серце, і тримайтеся Золотої Середини.

Я глибоко вдихнула, розправила свої крила зі срібним оперенням, шанобливо вклонилася Бальтазару і разом із поривом вітру злетіла в небеса. Час знайти мого Дракона.

Люцифера я знайшла на Кривавій планеті. Він сидів під розлогим червоним кленом на скелястому уступі й задумано дивився на озеро. Я тихо приземлилася поруч, склала крила і приєдналася до нього. Ми просиділи в мовчанні десь хвилин з десять, а тоді я мовила:

- Занадто багато невинної крові пролито за світ, який скоро може зникнути. Занадто багато жертв задля того, чого не існуватиме.

- Або ж задля того, що існуватиме, - відказав Люцифер. – То ти вже вирішила?

- Так. І моє рішення незмінне.

- Залишаємося тут і чекаємо, коли все станеться само собою? – приречено запитав Люцифер.

Я задоволено посміхнулася:

- Ні. Летимо.

І ми полетіли, не озираючись назад. Високо-високо, аж допоки Всесвіт не охопив нас своєю пітьмою із мерехтливими проблисками зірок і ми не розчинилися у його вирі. А потім усе застигло. Полотно Всесвіту із незліченними галактиками і сяйливими сузір’ями огорнуло мене ніжним серпанком і перетворилося на мою сукню. Довкола мене була лише темрява і Він, Люцифер, у своїй людській подобі. Пітьма була лише відображенням його бездонно-чорних очей, що дивилися на мене з непритаманною ніжністю. Він простягнув мені руку, запрошуючи до танцю, і коли я її торкнулася, час відновив свій плин. Ми закружляли під мелодію німих зірок, спочатку повільно, а потім все швидше і швидше. Кольори моєї сукні змінювалися разом із темпом нашого танцю: від холодного фіолетового, глибоко-синього, ніжно-блакитного до блідо-рожевого, багряно-червоного, помаранчевого, золотавого і нарешті яскраво-білого. Люцифер був Темрявою, я була Світлом. І ось Світло поєдналося з Темрявою у граційному вальсі. А тоді Світло стало пітьмою. Запанував суцільний морок. Здавалося, це тривало вічність. Але то була лише мить. А далі з’явився спалах. Сяйво від нього розлилося, освітлюючи Новий, Інший Світ, зітканий зі срібла й чорного оксамиту.

***

Ми з Люцифером все ще сидимо під розлогим кленом, ніби й нічого не сталося. Для більшості тих, хто потрапив у Новий Світ, так і буде. Але не для нас.

- Треба навести всюди лад, - говорить Люцифер. – Багато марудної і кропіткої праці. Але врешті-решт усе стане на свої місця.

Я киваю на знак згоди. Так, спочатку буде важко, однак зрештою, коли було легко? Та Люцифер поруч зі мною, і це єдине, що мені потрібно в даний момент.

- Однак зараз я хочу побути просто звичайною людиною, від якої не залежить доля Всесвіту, і насолодитися заходом сонця, - промовляю я і тону в обіймах мого Дракона.

Якось один мудрець сказав: «Починати з чистого листа легко. Важко змінити почерк.» Але я переконана, що помилки минулого навчать нас, як творити майбутнє. Бо що, як це останній чистий лист?