Світ на долонях

Вівторок, 9 серпня 2016 г.
Переглядів: 340
Підписатися на комментарі по RSS

Кривобокий двоповерховий будиночок ховався прямо у глибині вишневого саду.

Прикривши за собою хвіртку, невисока людина у шкіряному плащі з капюшоном рушила між дерев. Ледве помітна доріжка з брущатки, що поросла мохом, упиралася у крихітну веранду, на якій вилизувався рудий кіт-здоровань. Кіт побачив стороннього, нявкнув та дременув у зарості хризантем. 

У відповідь на стук зсередини донеслося мелодійне:

- Відчинені!.. Заходьте...

Голос був жіночим. У ньому вчувалося занепокоєння і напружене очікування.

Важкі дубові двері навдивовижу відчинилися легко: ледь варто було їх торкнутись, запрошуючи в оксамитову напівтемряву коридору.

Мисливець нерішуче товкся на порозі, розглядаючи небагатий інтер’єр будинку, а більше за нього молоду господиню, що перелякано завмерла біля столу у передпокої. Потім важко зітхнув, скинув капюшон плаща і, нарешті, м'яким кроком рушив усередину.

Він довго відкладав ці відвідини. Поневіряючись по задвірках світів, беручись за найважчі, за найвідповідальніші й кривавіші завдання, за дурницю гаяв час. Навіть потай мріяв, щоб проблема розв’язалася сама собою. Щоб не довелося зараз стояти та дивитися у смарагдові очі дівчини, що сором’язливо сидить на краєчку стільця.

В очах плескався відчай.

- Вінсент! – хлипнула вона. Нервово глитнула і додала вже твердіше. – Вінсент Нассерер... Кращий мисливець на відьом. Кращий рятівник... Втім, сюди можна було відправити й когось іншого. Цей світ не такий вже важливий, щоб…

Поки дівчина говорила її тонкі пальці бігали та раз-у-раз розгладжували край пелени сукні. Вогники запалених свічок затріпотіли, наче від сильного вітру, а фіранки піднялися над підвіконням і миттю опали, немов були придавлені невідомою силою.

- Вітаю, Емо... Я довго до тебе… пнувся, - мисливець без запрошення всівся на сусідній стілець, який прорипів під чималою вагою людини.

Він дійсно виглядав втомленим. Риси надто вузького обличчя загострилися, ще різкішими стали вилиці, а зіниці ховали нестримний біль.

Відьма пам'ятала його зовсім іншим. Напевно, трудолюбець Вінсент мав важкий шлях…

- Тут, - він махнув рукою у бік вікна, - не залишилося нікого з ваших.

- З наших, - поправила дівчина з вимученою посмішкою. – Хто про це знає краще за мене…

- Я розумію, що ти відчуваєш, - сказав мисливець. – Коли у світі залишається остання відьма, на її плечі лягають усі злигодні. Світ, що існував лише завдяки живильній силі відьом, починає самознищення. Страждання і страх людей проростає у розумі та пускає коріння. Тобі вже не сила допомогти або завадити цьому... – в його голосі навіть з’явилося співчуття. – Залишається лишень воля у такому крихкому і недосконалому тілі. Твоя залізна воля, що допомагає зберегти хистку рівновагу. Я теж це знаю,  тому я тут…

- Раніше ти обіймав мене!

Мисливець з жахом помітив, що по щоках Еми котяться сльози.

Вона змахнула їх рукавом і продовжила у запалі:

- А тепер прийшов, щоб убити! Ви, великі і могутні, нічого насправді не розумієте. Будь-який світ гідний життя, з усім його болем, і страхом, і... і самотністю. Так, мій рід виснажив свої сили тут. Відьми пішли. І ти, ти Вінсент допоміг піти багатьом з них! Ще тоді, коли ми побачилися вперше, ти вже допомагав тим, хто хотів іншої долі, тим, хто жив тільки заради себе!

- Але цей світ дійсно приречений, - затятий раціоналіст і прагматик, мисливець роздратовано стукнув кулаком по стільниці. – Є тисячі інших світів, а ти не зобов'язана страждати, затуляючи собою один-єдиний шматочок буття!

- Більшість думала саме так. Тепер у них є теплі містини. Напевно там, за іншими горизонтами, немає болю. Там усі щасливі. Там люди приймають ізгоїв з щирим серцем!.. А я живу тут - і я бачу як сходить сонце, відчуваю холоднечу сніжинок взимку. Це моє сонце, мої сніжинки. Я триматиму цей світ, поки вистачить сил! Мені не потрібні подачки вповноваженої ради! Хіба що… у разі, коли вони змусять повернуться інших.

І тоді, у минулому, Вінсент не міг розторопати цих постійних метань відьми. Втім, то була пора розквіту стосунків, і він намагався цього не помічати. Потім прийшов час полювань і багато що змінилося.

Мисливець хитнув головою:

- Ти ж знаєш, це неможливо. Всі нитки вже обірвалися. Навіть якщо повернеться кілька відьом, тут мало що зміниться. Ще трохи – й почнеться розпад. Рухнуть гори, висохнуть океани… Сили волі однієї істоти не вистачає для продовження роду. Ти, Ема Ільм, одна з найобдарованіших, можеш спробувати провести нові ініціації. Можливо, напередодні катастрофи люди опритомніють і почнуть тобі допомагати. Чи… бодай не заважай. Тільки навряд чи ви будете здатні розвиватися. Вся ця буча завершиться за п'ять-шість поколінь. Твої подруги знову покличуть мене або когось іншого з мисливців. Їм не захочеться жити у безперервному очікуванні кінця, - Вінсент замовк, уважно дивлячись на співрозмовницю. - Ти знову залишишся одна, а мене вже не буде поруч. Може, ти просто боїшся фізичного болю?

З палаючими очима  він поліз під плащ. Мить - і на вузькому тьмяному лезі затанцювало віддзеркалення вогню свічок.

- Ось, дивися. Це мій кращий стилет. Повір, я зумію зробити все як належить… Рада знає про твої заслуги, отже… новий світ буде цілком гідним, не бійся, не глухомань. Чи, якщо хочеш… є отрута…. Більше тобі тут немає на що сподіватися…

Ема з цікавістю поглянула на зброю. Потім протягнула руку до стилета і зразу ж порізалась. Дівчина скрикнула. На білий мармур стільниці закапала кров, але відьма не зупиняла її.

За мить вона протягнула руку до мисливця долонею вгору. Над нею спалахнула й закрутилася крихітна синьо-зелена кулька. Над мініатюрою планети сизими плямочками пливли баранчики хмар.

- Немає на що сподіватися? - вона гірко усміхнулася. - Це мій світ, Вінсент. Мій вибір. Я залишуся з ним до кінця. Шкода, що без тебе... Йди геть. Будь ласка...

Гість задумливо дивився на кульку, що обертається. Потім вайлувато піднявся з стільця, змахнувши при цьому одну зі свічок.

- Шукай серед нових ініційованих тих, хто тебе любитиме все життя, - похмуро порадив мисливець, ховаючи стилет. – З тією ж силою, з якою ти любиш цей світ…