Свідок

Вівторок, 9 серпня 2016 г.
Переглядів: 309
Підписатися на комментарі по RSS

Сьогодні дощить  увесь день. Пройшло лише два тижні, а скільки всього сталось. Я пам'ятаю усе неймовірно ясно: дорога додому, лило наче з відра, майже нічого не видно. Парасолька, звісно, не допомагала – ми з моїм другом промокли до нитки. Сильний грім змушував несамовито тремтіти скло у вікнах та наші перепонки у вухах.

Я добре пам'ятаю сліпуче сяйво, небесний гуркіт й запах обгорілої плоті. Блискавку мусили влучити у нього, звідки ж тоді я так добре пам'ятаю той сморід? Я прокинувся наступного дня.  Кілька днів провалявся у ліжку, лікар щось казав про необхідність реабілітацї. Але ж мене блискавка не вдарила! Його! Вона влучила в нього!

Несподівана суміш почуттів наповнила мене. Чому не я? Він же нічим не кращий за мене, такий же самий підліток. Але вони обрали його. Раптовий укол заздрості змінювався хвилями гніву. Гнів на усіх, на мого колишнього друга, на себе, на долю, яка обрала не мене.

Кілька днів після удару мене відпустили до школи. Все ж прогулювати не варто. Там, в дверях класу, я здивовано завмер. Мій друг, спокійно сидів за партою і щось вичитував перед першим уроком. Протягом дня він повністю ігнорував мене й мої спроби завести розмову. Але після занять моя наполегливість принесла свої плоди.

- Нікому не кажи. – Він довірливо заглядав мені у вічі. – Вони казали, що знищать усіх свідків.

- Вони?

- Просто забуть. Краще забути, про те, що ти бачив. Я всім кажу, що блискавка просто вдарила близько до нас, у стовп якийсь чи що.

- Але ж я впевнений, що вона точно влучила у тебе й з тобою нічого не сталось..- мої слова потонули у тиші.

Погляд друга став скляним, очі набули яскраво-фіолетового кольору. Я було відкрив рот, щоб привернути його увагу, як знадвору пророкотав грім. Зранку ж ні хмаринки не було. Я подивився на небо, затягнуте важкими хмарами.

- Я мушу йти. Скажи вчителям, що я погано себе почуваю. – Він поклав руку мені на плече.

- Що? Що в дідька, відбувається? – тоді я ще нічого не зрозумів.

Натомість він міцно схопив мене за руку й потягнув до будинку школи.

- Зараз почнеться сильний дощ.

- Що? Який дощ? Куди ти маєш йти? – я вирішив не чинити, на нас й так уже всі зглядались.

- Потім усе поясню. Обіцяю.

І він побіг надвір, у зливу. Його не було цілий тиждень. ЗА час його відсутності сталось багато дивних речей. Наступного дня в інтернеті з'явилось відео, на якому засніжена верхівка гори піднялась на чотирьох кінцівках, заревіла, наче поранений звір й стрибнула у хмари. Це відео всі визнали, хоч і дуже якісною, проте, все ж підробкою.

Протягом тижня з'являлись повідомлення про "втечі" ще кількох гір. Кам'яні істоти були помічені біля узбережь кількох континентів. Зливи почастішали. В новинах сповіщалось, що саме за останні тижні випало найбільше дощів, мабуть за останні кількасот років.

Усе частіше згадувались про удари блискавок по всій Землі. В мені росла підозра, що мій друг міг бути якось із цим пов'язаний, й це не просто дощовий період. Мої підозри підтвердились, коли з'явилось нове відео в Мережі. На ньому було чітко видно, як з серед хмар виднівся людський силует, який випускав блискавки у білу верхівку гори. Верхівка здригнулась й стрибнула на силует в темні хмари. Хмари прогриміли кілька разів й відео закінчилось.

А потім він повернувся. Казав усім, що сильно простудився, через постійні дощі. Здавалось ніхто з ним не помітив змін. Яскраві фіолетові очі надто байдуже споглядали на нас. Здалось, чи він став трохи вищим?

Знову, після занять я відтягнув його в сторону.

- Що відбувається, - в мене було забагато питань.

- Почалась війна.

- Війна? То це таки був ти? Там, у хмарах. 

- Ні.

Отже, їх багато. Я спробував згадати, чи не було згадок про вражених блискавками людей. Наче ні, нічого не спадало на думку.

- Я мушу йти.

- Зачекай! Я можу якось допомогти тоді?

- Ні, ніяк.

Він вийшов в дощ й зник при першому ж громовому ударі. Я відчув пекучу заздрість. Він – один з обраних, приймає участь у чомусь грандіозному. А я – простий школяр, що захоплено дивиться відео про неймовірні події в інтернеті. Не можу нічого вдіяти, окрім як спостерігати. Злість від власної нездатності змінити щось, як він. З'являтись посеред небес й жбурляти блискавки, захищаючи світ від древнього зла.

При кожній згадці про нього й "янголів", як їх вже охрестили в народі, я починав дратуватись. Хвилі заздрості поглинали мене. Через кілька днів я усвідомив, що більше так не можу. Я склав план. Так! Я приєднаюсь до них. Буду одним із "янголів", боротись із невідомими кам'яними велетнями, які вже встигли спустошити десятки міст.

Залишилось лиш дочекатись підходящого моменту.  Й він нарешті наступив! Сьогодні, дощ не зупиняється вже увесь день. Гримить щокілька хвилин. Казали, що неподалік бачили гігантський силует одного з чудовиськ. Так! Ідеально. Їм точно знадобиться моя допомога.

Руки вже втомились. Я глянув у темне небо. Хмари іскрились готовністю прийняти мене. Тут, нагорі мого дев'ятиповерхового будинку, вітер був особливо сильний.

Я роззирався навколо. Й побачив, громіздкий силует, що повільно наближався до нашого міста. В густому тумані й стіні дощу було видно лише обриси гіганта. Він рухався повільно, й впевнено на чотирьох кінцівках.

Раптом усі звуки зникли. Абсолютна тиша різким ляпасом відволікла мене від споглядання ожилої гори.

Я підняв погляд й посміхнувся. Небеса спалахнули громом.

***

Наступного дня в місцевій газеті з'явилась замітка, що блискавка вбила ще одного підлітка.