Співай зі мною

П’ятниця, 21 липня 2017 г.
Переглядів: 192
Підписатися на комментарі по RSS

Я його навіть не знав достеменно. Мешкав двома поверхами вище, мав дружину і сина, сяку-таку роботу, пошарпану "шістку" тисяча дев'ятсот сивого року. Звичайний сірий чолов'яга. Хіба що затятий меломан – рокенрольщик ще той, олдскульний. Як не Queen, то Pink Floyd чи Europe лунали з прочинених вікон і автівки, і квартири. Чомусь лише західних виконавців любив.

Дзвінок дружини застав зненацька.

– Іванич помер.

Я навіть не одразу збагнув, що то вона про меломана нашого каже.

– Треба хоч на похорон сходити, сусіди, як-не-як.

– А що трапилося? Ніби ж не хворів він.

– Кажуть, серце спинилося.

– Гм... Коли похорон?

– Сьогодні ховають, об одинадцятій.

– Добре, буду.

Отак живеш-живеш, радієш життю в міру можливостей, аж раптом раз – і немає тебе. Майже на рівному місці. А тут ще й на ювілей колеги увечері. Насичений день, нічого не скажеш.

***

Суміщати похорони з днем народження – справа ще та, настрій шкутильгає на обидві ноги. Ніби і радісно, а думки постійно вертають до труни, до оркестру. Іванича навіть ховали не зі священиком – з музикою. Можу закластися на що завгодно – покійний сам того бажав. І прикрість та з голови не йде – ніби й нічого особливого, ну з ким не буває, кидали землю на труну, послизнувся, ледь до ями не впав – а засіла у пам'яті, і хоч ти що.

– Чого похмурий такий? – увірвався у думки голос колеги. – Ану, давай чарочку за мене.

– А давай, – всміхнувся я і перекинув у себе чарку коньяку. Зажував лимончиком. – На перекур вийду, – додав, кивнувши на двері.

Пиятика закінчувалася в караоке. Вже не пригадую, чи то дівчата сюди потягли, чи кому з хлопців закортіло поспівати. Планктон – він хоч і офісний, а розважатися не дурний.

Йти на вихід – саме повз сцену. Проходжу і відчуваю якийсь дивний запах, сторонній. Чи то лікарнею, чи медикаментами якими – не зрозуміти. На сцені хтось, як і зазвичай, співає. Що співає – не дослуховуюсь. Аж раптом прямо мені у вухо гарячковий спів:

– Hell's bells, gonna split the night

Hell's bells, there's no way to fight.

Сіпнувся від несподіванки. Дивлюся – на сцені постать у чорному, каптур насунутий так, що навіть очей не видно. І голос. Віддалено знайомий, а кому належить, не згадаю. Кліпнув, трусонув головою. Бач, примариться ж. На сцені білявка вихляє сідницями. Здається, з бухгалтерії чи відділу збуту, точно не пам'ятаю. Щось із Сердючкиного репертуару затягує. Тьху! Додому час, все одно що день, що вечір шкереберть.

Все, більше не п'ю! Поки дістався додому – гадав, збожеволію. Йти нещасних півкварталу, а з-за кожного дерева постать примарна ввижається. Десь на межі слуху щось шепоче. Що – знову ж, не добереш. І тхне чимось. Трясця!

***

Усі жінки – відьми! Або життя – суцільний збіг обставин. От ніби відчуває доля, чого тобі найбільше не хочеться, і обов'язково змусить те робити. За тиждень фатум, у вигляді дружини, і всміхнувся. Мало їй звичайної програми – парк-кіно-суші. Ні, караоке подавай! А йти не хочеться – хоч стріляй. Гаразд, я ж чоловік, врешті-решт. Ну привиділося одначе, що ж я – до скону караоке сахатимуся?

Прийшли. Посиділи трохи, Інга келих білого напівсолодкого узяла. Для хоробрості, чи що? Я кави випив, за кермом, як-не-як.

– Пішли заспіваємо, – муркоче кохана.

– Ні, давай сама. Не з моїм голосом на сцену лізти.

– Завжди я сама усе, – набурмосилася одразу, втім, пішла. І чого її ото на сцену потягло? Ніколи ж раніше. Ні, у душі співала звичайно, хто ж там не співає? Але щоб у барі… Ну-ну, послухаємо.

Дивлюся, постать поряд із нею виникла. Як і минулого разу – уся у чорному, ніби з темряви зіткана. І каптур. І імла з-під каптура – прямісінько мені у вічі зазирає. Я вкляк, свідомість ніби розділилася. Дружина щось співає, бачу, але не чую майже, так – на рівні фону. А мара – дуже чутно і зрозуміло.

I guess there is no one to blame

We're leaving ground

Will things ever be the same again?

It's the final countdown...

Ледь дочекався, допоки кохана доспівала. Повернулася, розпашіла, рум'яна, задоволена. Лишень запах від неї... Ніби у землі поралася, чи що?

– Ну як? – очі виблискують.

– Чудово. Слухай, мені щось кепсько трохи. Ходімо додому.

Дивлюся, не дуже їй це до вподоби, втім, погодилася.

***

Вночі спрацювала сигналізація. Вискочив на балкон, дивлюся, хтось біля машини тупцяє. Крикнув. Незнайомцю хоч би що. Ох же ж, начувайся. Швидко натягнув штани, мимохідь ухопив швабру, вибіг надвір. Роззирнувся. Нікого навкруги. Біля машини теж нікого. Обійшов, обдивився. Дивина. Примарилося, чи що? Зібрався було йти, коли вловив знайомий вже запах. Рвучко обернувся.

Удар був добрячий, в очах потемніло, швабра відлетіла геть. Ніби чимось крижаним приклали у щелепу. До зірок на небі додалися зірки в очах. Постать у чорному схилилася наді мною, з-під каптура визирнуло обличчя. Трясця, Іванич! Тіло скувало, перехопило подих. А він повільно хилився до мене. Тікати! Тіло не слухалось, ніби розбите паралічем. В штанях раптом стало вогко і тепло. Іванич узяв задерев’янілу кінцівку, потягнув до себе. Трясця! Рівні білі зуби уп’ялися в зап’ясток. Біль був пекельним. Крижаний вогонь заструменів рукою, розлився тілом. Біль став великим вибухом, перш ніж він розірвав свідомість на шмаття, перш ніж вбити мене і зачати наново я почув:

Outside the dawn is breaking

But inside in the dark I'm aching to be free...

Прокинувся від власного крику. Холодний піт струменів чолом. Поглянув на зап’ясток – жодних пошкоджень не відшукав. Але чому так болить рука?

***

Щоночі ми з Іваничем вештаємося по караоке барах, іноді видираємося на дахи багатоповерхівок, переважно як місяць повний. І щоранку, коли двірники ще протирають очі за філіжанкою кави, ми розходимося кожен своїм шляхом. Щоб на вечір знову зустрітися.

Show must go on.

А потім прокидаюся, піт заливає лице і розумію – усе сон.

***

– Що за ревнощі, кохана?

– Де ти вештаєшся ночами?!. – лементує Інга.

– Сплю поруч із тобою!

– Спить він! Не бреши! Я учора на ніч вимила підошви твоїх черевиків, а зранку вони у пилюці і бруді! Ти де був?!