Сонце родиться вночі

Субота, 12 серпня 2017 г.
Переглядів: 168
Підписатися на комментарі по RSS

Чорнильне небо над головами гномів мовби стояло: білі крихти світла вгорі лінилися рухатися з місця. Смереки стрімко минали повз сани, до вух підіймався смачний хрумкіт скорини мерзлого снігу. Терпкий блискотливий мороз і незатьмарений місяць радували око погонцям, але передгірський вітер від природи мінливий: за хвилину зачалася завірюха, несильна, проте зривиста.

Вона, загнана, як дикий звір, бігла від вовків, неслась, мов лань, крізь гілля і полуночний сніговій. Нервовий незграбний крок – і тінь сторчголов звалилась у непомітний барліг. Матір-ведмедиха розплющила заспані очі, завчасно готова до люті. Перед її мордою були роги – тендітні, красиві, подібні рогам газелі. Але гостя не була газеллю чи навіть козулею. Рогуля ця мала дві руки, дві ноги… і плід під серцем. Ведмедиця стрілася з нею поглядом, зично сопнула і, якось зачувши чи то носом, чи то серцем її тяж, тихо оминула та вийшла надвір. Двоє ведмежат, що в кутку продовжували спати, перевалилися з боку на бік. Жінка помітила їх: «Вибач мені» – гірко прошепотіла вона матці вслід. Зовні ж підходила сіра зграя.

Рябомизі пси розходились півколом, наче водячи танок, граційно перебираючи лапами. Заметь дужчала і сліпила ведмедиху. Сніг налипав на її великі оскалені ікла та на вишкірені зуби центрових собацюр. Тим часом крайні сіроманці потиху підбиралися до ведмежих п’ят. Потужний рев, нечесний брех і вітровий гул злилися в зачині цього смертного герця. Чисельні щелепи зімкнулися на лапах бурої матері. Під поодинокими краплями забагровіла зимова білизна. А наступної миті червінь вибухнула суцільною хвилею – кремезна туша вайлувато розчавила кілька собачих голів. Мокрий хрускіт ламаних черепів нагадав хованиці не тріск розлузаного міцного горішка, а звук розбитого пташиного яйця, крихкого і піддатливого. Огидний, страшний звук. Але страх смерті не міг відвадити цю стаю, бо керувалась вона не голодом, а довічним обов’язком перед забутим господарем.

***

Коротка буря стихала, і ліс знову засріблився під місячним сяйвом. Над розореним лігвом збиралися круки.

– Юхиме, що то там, за отими березами?! – гукнув погонич Осип.

– Схоже, мертвий ведмідь, – озвався гном до свого братчика.

– Здається, свіжий та не сильно поїдений. Тпрукай! Подивимося зблизька, – наказав усім ватажок Остап.

Маленька валка з трьох саней зупинилася неподалік ледь присипаного тіла. Гноми жваво зіскочили зі санчищ і враз провалилися по груди. Їхні широкі плечі попливли над свіжою гладдю у бік здоланого звіра, довгі повислі вуса торкалися снігу.

– Та тут ще вовки! – підмітив Осип, розгрібаючи замет, – Шкури відносно цілі. Знімати будемо?

– Зачекай-но! – крикнув тому Остап. Стискаючи в руках лісорубську сокиру, ватажок наблизився до розламаного барлогу. – Тут мертве ведмежа! І запалий слід кров’ю, ледве видний. Був другий, – підсумував він, – Можливо, ще живий. За мною!

Махнувши рукою, сивовусий гном пірнув у хащі, а вслід за ним і решта. Пройшовши трохи і вийшовши з-під темної крони дерев, вони зачули тихий жіночий схлип. Посередині осяяної галяви, обіймаючи нерухоме ведмедятко, ридала дивна постать. Якби не чортові роги, походила б вона на звичайну, проте надзвичайно вродливу, вагітну людську молодицю. «Це все моя вина…» – шепотіла рогуля крізь сльози.

***

Знову смереки стрімко минали повз сани, що тепер прямували додому в рідні підгірні склепіння. Напружені обличчя гномів виказували неспокій. Очі лісорубів пильно вглядалися в ліс у пошуках загрози. За деревами мерехтіли бистрі тіні, а над головами більшало настирного вороння. Пролунав олов’яний вовчий вий.

– Швидше! Вйо! – не витримав Остап та підігнав коней, – Вйо!

Але різкий подув вітру вдарив у сухостій. Той гучно протяжно затріщав, і на проторовану колію звалився мертвий стовбур.

– Тпру! Стій! – ледь встигли зупинити упряжки візники.

Остап мовчки помахом руки вказав товаришам прибрати перепону. Коли гноми підступились, із темряви заростей, мов з каламутної води, з’явилась жінка, темноволоса і темноока, одягнена в чорне шляхетське плаття. Ватага перезирнулась.

– Яка прикрість… – голос її був зимний.

– Доброї ночі, – з граним спокоєм звернувся до неї ватаг, – Дивно. Людина по цей бік гір? Та ще одна, вночі. Як Вас сюди занесло? Хто Ви?

– Не одна. Я якраз загубила тут декого. Чи не бачили Ви… жінку? Ви її одразу впізнаєте. Її не сплутати… – неспішно проказала незнайомка, спрямувавши погляд на сани за лісорубськими спинами.

– Ні, пані, навряд. То хто Ви? – перепитав Остап, нервово тримаючи руку на топорищі.

Тим часом Юхим озирнувся назад і закляк. Нажаханий він притис до губ маленькі срібні скрижалі, що носив при собі на ланцюжку. З його вуст зірвалася молитва єдиному Богові, що створив Адама з каменю. Закрукали ворони на верхів’ях дерев, а вслід завили і загарчали вовки впритул за спинами лісорубської артілі.

– Брехливий безбожник навряд знає моє ім’я. Дурень, собачий нюх словом не обманеш.

– Біжи, чортенятку! Ми затримаємо дияволицю! – крикнув ватаг.

З усього розмаху Остап засадив сокиру в грудину чорнявці, та та лише похитнулась. Вовки накинулися на артіль, повалили Осипа і Юхима.

Визирнувши з-під коцу, рогата хованиця хотіла стрибнути зі саней та бігти геть, але було запізно. Найдовша ніч спливала, настала година світанку. Перейми не давали підвестися. Сонце мусило народитися. Сяйво, тепло і пара від зниклого снігу поглинула все.