Солене тістечко

Вівторок, 2 серпня 2016 г.
Переглядів: 483
Підписатися на комментарі по RSS

Наша кухня стара. Шпалери зблякли. Вони змучилися триматися за стіни та послабили хватку. Краї вже відстали. На скільки їм ще вистачить сил висіти і не впасти? А плитка вже не витримує, відпадаючи за газову плиту.  Колись її підклеював Сашко. Тепер пришпандьорюю я, але падають наступні кахлі. Лінолеум біля столу, мийки і плити стерся до дір.

На столі, правда, красується гарна скатерка. По ній - яблука, груші, сливи! Як живі! Кажу ж, красота. Йокалемене, а вона вже сильно засмальцьована... Треба її попрати. Поперу. Шкарпетки спочатку, а потім і скатертину. Я вже не забуваю. Не можна забувати прати, бо не лишається чистих трусів, шкарпеток – це біда. Фігово в брудних ходити. Смердять, люди косяться. Зато постіль забирає баба Віра, наша сусідка, живе в квартирі навпроти ліфта.

Так що поперу ввечері й скатертину. Пралька? Здохла. Давно вже, місяця три як загнулася. Дядько Степан, син баби Віри, приходив, розкрутив, зібрав і сказав, що ліпше нову купити. Ну да. Зара, тіки попрасую випрані шнурівки і побіжу куплю зразу дві.

Мама?.. Хай. Я сам. Нє, мама не зможе... Знову вона взялася пекти тістечка. Колись її випічка розходилася на базарі, як сємки між пацанами. Всі ліниві ляльки з довгими наманікюреними пазурами на днюхах знали, що мамині торти стануть найсмачнішим з усього на їхніх столах. Але не тепер.

Мама стоїть, усміхається до мене. Губи посміхаються, навіть зморшки довкола рота трохи розгладжуються. Жаль, в очах нема радості. Та я принесу зі школи завтра «дванадцятку» за реферат, і на мить мама стане такою, якою була давно. В очах загориться втіха. Правда... назве мене Сашунькою. Та, йокалемене, хай називає! Не страшно. Страшно, коли вона годину, дві, три, чотири сидить і дивиться на стіну. Мовчить, взагалі не відповідає, коли я щось кажу. Просто сидить і дивиться. Я злюся. Але мовчки. Жаль її.

Нє, Сашка вже не шкода. Спочатку я плакав. На похороні дуже плакав. Старший брат. Він, бувало, діставав мене, але то фігня. Зато не жадний. Я канючив морозиво – він купляв. Якось наваляв Сєрому енд компанії, бо ті придурки до мене вчепилися. Але то теж фігня. Сашка не жаль, бо йому добре. Він десь там, у бога за пазухою. А мамі зле.

Мама виймає з духовки тістечка, звідти пашить смачним жаром, а я вже чай зробив з листочків суниць і малини. На дачі назбирав і засушив. Дуже смачно з духовки пахне! А раптом цього разу їй вдалося все зробити за рецептом, нічого не забути і не переплутати?..

Перше пішло легко. Чай врятував. Друге тістечко я ледве запхав у себе.

- Мам, так смачно! Я візьму в школу! – згрібаю всі в кульок.

- Дай мені одне, Сашунь... – раптом відгукується вона.

Нє-нє, тільки не це! Там же сіль замість цукру! Йокалемене, досі доводилося вмовляти маму щось з’їсти, а тепер на, маєш!.. Нє, їй це страшне тістечко їсти не можна!

«Дай мамі тістечко...» – тихим шерехом засипається у ліве вухо шепіт. Зуб даю, що я знаю, хто це сказав, але я не буду вірити в цей голос. Я не можу стати таким, як мама... Мені треба триматися! Хай Сашко говорить, що хоче, але я його не чую! Вуха замалюю! Мовчи! Не говори до мене! «Малий, дай мамі тістечко, послухай мене, чуєш?» Йокалемене, не чую і не хочу чути! І не буду чути! Бо ти там, у бога за пазухою, бог тебе зібрав зі шматків, він може все, то для нього лєгкотня - зібрати розірваного міною! А нам треба якось вибиратися з ями, яка лишилася після тебе... Саш, вали звідси! «Малий, вибач... Вибач, що так сталося... Просто дай мамі тістечко. Всьо буде добре, малий...» Заткнись! Не говори до мене! Без мене вона загнеться! Нас здадуть в дурку, ти, придурку з неба!

Я бачу свою руку. Вона лізе в кульок і дістає тістечко. Йо-ка-ле-ме-не... То не моя рука. Нє... вона моя... просто робить не то, що я хочу.

Мама бере тістечко. Відкушує. Кривиться. Випльовує шматок. Здивовано дивиться на долоню, потім – на мене.

- Богдасю, що це?.. – розгублено запитує мама, вперше за стільки часу називаючи мене моїм іменем.

«Малий... Та який ти малий? Ти вже здоровий пацан! Всьо буде добре, чуєш?.. – закочуються у моє вухо круглі лоскотні слова, - Ти помагай мамі. Всьо, більше не прийду, Бодь...»

- Куди, Саш... стій... – ледь чутно прошу я.

- До бога за пазуху, Бодь...