Скелет у шафі

Неділя, 14 серпня 2016 г.
Переглядів: 317
Підписатися на комментарі по RSS

Певен, що кожен при бажанні пригадає якусь пригоду з дитинства, лячну до болісних дрижаків саме своєю незбагненністю. Зазвичай більшість таких історій у зрілому віці знаходять раціональне пояснення. Але деякі…

Мені було років вісім, коли дід із бабою, що в них ми жили, надумали піднімати хату. Збудована ще до війни, рублена будівля не мала фундаменту й щороку потерпала від повені – поблизу-бо стояв водяний млин. Старенькі перебралися на час ремонту до прибудови, а нам із татом і мамою довелося тимчасово моститися по сусідах.

Отак і вийшло, що того літа ми на кілька тижнів винайняли кімнату в старого Драгомира.

Дід жив самотою в крихітному садку, звідусіль оточеному городами. Подейкували, що він осів там давно, ще коли поряд не було інших будівель. У садку росли старі сливи й розлога груша, але ми, діти, боялися потикатися туди – чомусь Драгомир викликав у нас незрозумілий острах.

Тож коли ми оселилися в нього, мені було неспокійно. Все ж батьки до вечора пропадали на роботі, й мені мимоволі доводилося час від часу стрічатися з господарем нашого притулку. Та й сам дім попервах навівав якісь нехороші, похмурі передчуття.

Гадаю, то була проста намисливість. За кілька днів, коли нічого страшного не сталося, мої  підозри і страхи розвіялися. Дім виявився як дім, а старий виглядав звичайнісіньким. Ну, не те щоб зовсім. То був кремезний, рум’яний дід. Мабуть, кепсько бачив, бо постійно носив темні окуляри в металевій оправі. Лице мав малорухливе, але при зустрічі повсякчас широко всміхався, демонструючи крупні зуби. От голосу його не пригадую, тямлю лише, що балакав Драгомир тихо й рідко.

Взагалі занять у сільського хлопчака влітку вистачало: купання, лазіння по деревах у вільховому гайку, войовничі ігри з однолітками… Але часом нападала така нудьга! Й тоді не кортіло нічого – або ж чогось надзвичайного.

Одного дня був саме такий настрій – із будівництва мене прогнали, а вганятися зі скобковою рушницею не хотілося. На думку не спадало нічого путнього, тож я поплентався передрімати.

Драгомирова хата була невеличкою, складалася з двох кімнат, розділених сіньми, та комори. Зазвичай двері до діда щільно зачинялися, але того разу вони чомусь стояли прохиленими. Звісно, я не проминув такої нагоди.

Драгомира вдома не виявилося. На моє розчарування, нічого особливого в кімнаті не було – акуратне ліжко, скриня, стіл, лави під стінами та висока – попід стелю – різьблена шафа з темного дерева. Всюди ідеальний порядок – ані пилинки, – так, ніби там ніхто й не жив. Тоді, втім, я над цим не задумувався.

Спочатку наміру заходити не було. Та останньої миті увагу мою привернули книги на столі. Ще раз роззирнувшись, я прокрався в приємний присмерк і прохолоду кімнати. Крізь віконце сіялися сонячні лелітки. Пахло чимось дивним: начебто сумішшю пластмаси з сушеним васильком.

Книги, грубі й старі, оправлені в порепану шкіру, здивували й злегка налякали. Я розкрив одну, гадаючи, що то Біблія, – там були якісь карлючки, креслення. У другій знайшовся малюнок: розіп’ятий за руки й ноги чоловік із розтятими грудьми; на нутрощі вказували якісь стрілки з химерними позначками. Відсахнувшись, я намірився тікати, але відразу заспокоївся, подумавши, що Драгомир, мабуть, лікар.

Роззирнувся по голих стінах у пошуках нових цікавинок – безрезультатно. Поторгав віко скрині – замкнено. Без жодної надії приступив до шафи…

Отоді-то й спізнав я вперше, що таке наглий переляк. Дверцята легко розчинилися, і з чорної глибини на мене глипнув вишкірений череп!

Верескнувши, я відскочив і кинувся до дверей. Забувши, що вони відчиняються всередину, наліг усією вагою… Щось клацнуло, двері не подавалися… Я ж не знав, що дідів замок закляпувався… Налинув засліплюючий жах, відразу змінившись слабкістю й осоружною остудою. По ногах потекло щось тепле.

Кілька моторошних митей я очікував найгіршого. Та нічого не відбувалося, й поступово мені вдалося опанувати себе. Завмираючи, я ще раз зиркнув у шафу… і від полегкості ледь не обцюнявся вдруге. Там, причеплений шкіряними ремінцями, стояв під якимись ґратками звичайнісінький скелет. Достоту такий, як у нашій школі!

Щоб упевнитися в цьому, я наблизився – кістяк не ворухнувся. Посміливішавши, я тицьнув у ребра пальцем – нічого. Тоді сягнув по череп. Той був закріплений міцно, та я не поступався. Врешті хруснуло, й череп лишився в моїх руках. Був він легкий і зроблений дуже майстерно. Навіть крупні зуби здавалися справжніми.

Руки мої все ще тремтіли, й бажання лишатися в кімнаті Драгомира раптово зникло. Сяк-так притуливши череп на місце, я зачинив шафу, вже спокійніше розібрався з дверима і, закляпнувши їх за собою, ретирувався.

 

Більше я не бачив Драгомира. До самого вечора він не показувався – втім, як завжди.

А вже в сутінках із кімнати старого почувся незрозумілий шум. Там довго щось вовтузилося й товклося, мовби дід лагодив чи пересував меблі. Я стривожився, боячись, що моє вторгнення було помічене, і мовчав як риба.

Раптом щось із гуркотом завалилося, й на весь дім розлігся пронизливий чи то крик, чи то скрип. Батьки перелякалися, вибігли в сіни, але двері до Драгомирової кімнати виявилися замкненими. За ними не стихало якесь шамотіння.

Мама постукала – жодної відповіді.

– Нанашку, вам зле?

Совгання й наче тихе булькіт.

– Мабуть, у нього інсульт чи щось таке, – припустив тато. – Треба…

Тут зсередини в двері щось м’яко вдарило, й крізь шпари засочилася в’язка біласта маса. Тхнула вона знайомо…

Батьки нерозуміюче перезирнулися, а тоді тато передав мені ліхтарню й уперся плечем у двері.

Наступної миті всередині лунко ляснуло, й дверна пройма осяялася по периметру блакитним полуменем. За кілька хвилин уся хата палала, мов скіпка. Ми ледве встигли вискочити…

 

Я б усім серцем хотів посміятися з цієї недоладної пригоди з далекого дитинства. Проте пояснити її не можу досі.

Зрештою, можна б списати все на дитячу фантазію чи примхи пам’яті.

Але вчора я несподівано помітив на своєму порозі сліди в’язкої погані з характерним хімічно-аптечним запахом.

Не хочу навіть припускати, що це означає.

Але мені збіса страшно.

Щомиті все дужче й дужче.