Скажи мені хто твій друг

Неділя, 21 лютого 2016 г.
Переглядів: 538
Підписатися на комментарі по RSS

***

Кірайн зціпив зуби, стараючись нічим не видати, що прийшов до тями. Над головою речитативом звучала древня мова заклинань, тіло зводило судомою, зв'язані за спиною руки майже не відчувалися, свідомість вислизала і він ніяк не міг розпізнати заклинання. Зосередившись на відчутті шерехатого прохолодного каменю під щокою, Кірайн поволі розплющив очі.

Полум'я свічок вихоплювало смутно знайому кімнату: долівку з рожевого мармуру, саарійський килим, завбачливе загорнутий, щоб не забруднити, диван з королівського багряно–золотого оксамиту та "Спокусницю" у різьбленій рамі. Дівчина на картині вдавано сором'язливо куталася в тонкий, майже прозорий шовк і, здавалося, з викликом посміхалася саме йому.

Більшого, щоб не викликати підозр, розгледіти не вдавалося.

Час від часу в полі зору з'являлися ноги в добротних черевиках зі срібними пряжками – заклинатель обходив Кірайна по спіралі, все звужуючи і звужуючи радіус кола. І з кожним новим витком голос заклинателя звучав сильніше і вище.

Погано. Дуже погано. Звільнитися, так, щоб не привертати уваги, не вийде. Затерплі пальці нізащо не складуть правильний жест, а неслухняний від спраги язик – мов прикипів до піднебіння.

Пити, як же хочеться пити! Кірайн облизнув пересохлі губи і відчув як щось маленьке, майже невагоме торкається його щоки та губ. Зі всіх сил скосивши очі, Кірайн побачив зовсім поряд із обличчям кіготь химери на шкіряному ремінці. Його перший трофей. Друзі посміювались з дивацької прихильності до непоказної потворної підвіски, та ніхто не знав, що навколо кігтя оплетене найпростіше закляття стихійного переходу. Варто тільки затиснути і активується телепорт. Може викинути будь–де, але і відслідкувати неможливо.

Кірайн губами вхопив ремінець і почав підтягувати кіготь ближче. Тільки б устигнути, перш ніж заклинатель дочитає закляття.

Голос заклинателя все підвищувався, темп ставав швидшим, а кола все вужчими…

Кірайн затягував ремінець до рота, рятівний кіготь підповзав все ближче. Ну ж бо...

Заклинатель сягнув здавалося найвищої ноти та зупинився над бранцем. Одночасно з тим зуби Кірайна стиснули амулет, відкриваючи вир телепорту.

***

Кірайн неквапно завернув у провулок, притиснувся до шершавої вогкої стіни будинку і обережно визирнув. Так і є. Три невиразні постаті замаячили там, де він щойно пройшов.

Не дарма його насторожили ті найманці у кутку. Трійко громил з вибритими висками і татуйованими шиями навіть не повернули голів у його бік, тоді як жоден з інших відвідувачів не зміг утриматися хоч від одного потай кинутого погляду, а деякі витріщалися зовсім відкрито. Маги занадто величезна рідкість на вулицях, а тим більше у харчевнях звичайних міст. Один–єдиний раз старший ковзнув байдужим поглядом і схилився над столом, щось обговорюючи.

Варто було тільки вийти за двері, як Кірайн відчув – полювання розпочалося.

Він роззирнувся, оглядаючи неширокий брудний провулок і міцніше перехопив посох.

Досить вже втікати від них і десятка інших переслідувачів, час нарешті дізнатися, що їм від нього потрібно, а може і з'ясувати те, що цікавить його.

Він звав себе Кірайном, бо саме так звали адресата листа, що був у нього в кишені. Таємнича загадкова Ель писала, що кохає і просила себе берегти.

Кілька тижнів тому, отямившись посеред степу зі страшенним головним болем і жодною згадкою про себе, Кірайн не знайшов при собі нічого, що могло б вказати на те хто він, окрім перстня вогненного мага на руці, кігтя якогось чудовиська на шиї, невеликого затертого шматку паперу від Ель, та химерного татуювання із хаотично переплетених ліній та крапок на лівій руці від зап'ястку до ліктя.

Він не одразу зрозумів, що татуювання, то карта доріг одного із округів Даари. З тих пір Кірайн безнадійно блукав містами, охопленими витатуйованою картою, в надії, що упізнає знайомі місця і отримає хоч найменший натяк на те, хто він.

Пам'ять не поспішала повертатися, зате виявилося, що комусь він дуже вже потрібен. Коли напали вперше, це здалося непорозумінням, але з кожним наступним нападом Кірайн переконувався – полюють саме на нього. Найманці щадили його, певно потрібен був живим, тому легко вдавалося від них утекти, скориставшись найпростішим Відворотником. Цього разу Кірайн не збирався утікати…

Перший із найманців, з'явившись із–за рогу, отримав посохом по голові і осів додолу. Інші кинулися вперед уже не ховаючись.

Пальці Кірайна впевнено спліталися у забуті жести, вуста нашіптували заклинання – Вогненний Аркан зніс голову одному нападнику, Сіть окутала полум'ям іншого. Добре, що хоч майстерності не позбувся разом із пам'яттю.

Кірайн повернувся до непритомного нападника. Безліч косичок із вплетеними бусинами видавали в ньому старшого. Якщо хто і знає відповіді, так це він. З пальців Кірайна злетіла невагома Петля і охопила шию нападника. Кірайн поплескав його по щоках, приводячи до тями. Очі перелякано втупилися у мага, з вибритих висків заряснів піт, стікаючи на щоки, шию, та миттю висихаючи від жару Петлі.

– Хто вас послав?

– Ніхто, – прохрипів найманець.

– Жити хочеш?! Хто? – Петля ще більше затягнулася, і здається її вогненні краї ось–ось торкнуться шкіри полоненого, перепалюючи йому шию.

Найманець зрозумів усе правильно, облизнув пересохлі вуста і… захрипів. З–за спини Кірайна в нього влетів згусток холодного полум'я.

Кірайн обернувся. За кілька кроків від нього височів стрункий світловолосий чоловік у дорогому розкішному одязі. Права рука виклично підкидала блакитну енергетичну кулю – маг води. Світло сині очі дивилися насмішливо і насторожено. Кірайн зосередився, будуючи Щит.

– Стабільного потоку, Кірайне! Це так ти зустрічаєш найкращих друзів? – маг білозубо посміхнувся. – Бачу, ти тут розважаєшся? Можна приєднатися?

Кірайн не зводив настороженого погляду з незнайомця.

– Він вже майже мені сказав, – прошипів він киваючи на старшого найманців.

– Нічого він би тобі не сказав. Збрехав би щось. Маріель їх добре натренувала. Ходімо!

Демонстративний жест рукою і перед ними розкривається вир телепорту.

Кірайн застиг, вагаючись.

– Не довіряєш? Похвально. Та як знаєш, – незнайомець трохи розтягував слова, – Я впевнений, що сюди вже поспішає варта, сполохана нашими магічними вправляннями.

Він хіхікнув і увійшов у портал. Кірайн подався за ним.

***

Вийшли вони у коридорі зі стінами, оббитими дорогими панелями золотисту. Під ногами простелялася килимова доріжка, на стінах висіли картини, стяги та зброя.

– Де ми?

– Мій родовий замок. Не впізнаєш?

– Я… – Кірайн все ще не був упевнений, що може довіряти несподіваному "рятівнику" – трохи позабував дещо…

– Добряче тебе, певно, причмелило! Ходімо! Дехто буде дуже радий тебе бачити. Ми вже втратили були надію. Добре, що ти надумав вдатися до магії, інакше я так би і не знайшов тебе.

Маг води потягнув Кірайна за руку вперед. Варто було прочинити двері і увійти до великої, зі смаком обставленої зали, як назустріч Кірайнові кинулася надзвичайно гарна леді. Руді завитки волосся, перевиті стрічкою, спадали нижче поясу, зелені очі сяяли непідробною радістю, а надміру скромна, закрита сукня однак не приховувала тонкий стан та звабливі форми фігури.

– Кіре, я так злякалася, коли ти зник, нічого не сказавши навіть куди подався, – на віях дівчини затремтіли сльози. – Я вже не вірила, що Тірай тебе знайде.

Кірайн нерозуміюче поглянув на Тірая.

– Твоя наречена, – шепнув той.

Кірайн обійняв її, заспокійливо погладжуючи по плечах. Вона сховала обличчя у нього на грудях і беззвучно схлипувала.

– Я нічого не пам'ятаю.

– Зовсім, зовсім нічого?

 Кірайн відчував стукіт її серця своїми грудьми і не міг стримати хвилювання.

– Зовсім!

Дівчина знову полила сльози.

– Еліаро, думаю Кірайну треба перепочити. Його дорога була довгою і непростою.

***

Викупавшись та виспавшись Кірайн відчував себе набагато краще. Окупувавши м'яке зручне крісло, оббите королівським оксамитом, Кірайн раз по раз поглядав то на Тірая, то на його сестру. Еліара тримала в руках витончену чашечку з найтоншої порцеляни із золотими візерунками і не спускала з нього очей. Помітивши його погляди, ображено відверталася та вкривалася рум'янцем, а він трохи ніяковів. Учора ввечері дівчина прийшла допомогти йому викупатися, а він попросив її піти. Не хотів вдавати те, чого не пам'ятав, чи образити своєю холодністю.

– Я так розумію, камінь ти не знайшов?

Кірайн був вдячний Тіраю, що той перервав їх мовчазну перепалку із Еліарою.

– Який камінь?

– Камінь Стихій.

Кірайн розсміявся.

– Я не жартую, – обірвав його сміх Тірай. – Пам'ятаєш пророцтво про камінь? Що ним заволодіє лише той, хто зможе об'єднати усі стихії в одне?

– Маячня! Ніхто не може об'єднати усі стихії!

Мало хто із магічного люду не мріяв про легендарний камінь Стихій, заядле тренуючись, намагаючись розвинути у собі всі чотири стихії та іноді вичерпуючи себе до дна, зовсім забувши про те, що вроджена схильність до певного типу дару залежить від форми каналу, по якому проходять магічні сили. А змінити канал чи натренувати його бути усіх чотирьох форм одночасно – неможливо.

– Ти знайшов розгадку, – хитро посміхнувся Тірай, переможно відкидаючись на подушки дивану.

– Я?

– Розгадкою виявилася наша дружба. Ти не пам'ятаєш, але її завжди вважали дивною. Ніхто не розумів, як маги різних стихій можуть товаришувати, а не суперничати. Усі стихійники – одинаки. Мені навіть здається, що ворожнеча між стихіями підтримується спеціально. Нам пощастило, що ми разом виросли і подружилися задовго до того, як стали відомі наші сили.

– Тобто об'єднувати стихії треба було не в одній людині?

– Саме так. Це сталося, коли ми здолали химеру, ту саму кіготь якої ти носиш на шиї. Тоді ще метр Доран сказав, що наша команда дуже злагоджено діяла, як одне ціле. Це була безумна ідея, але ти все правильно зрозумів.

– Це ж так просто… Кірайн не міг приховати хвилювання. Він дуже гордився, що зміг розгадати загадку, над якою ламали голови чимало поколінь магів.

– Саме тому ніхто і не міг здогадатися.

– Одним словом, ми дістати камінь. Але Маріель, з якою ми разом виросли, яка подолала з нами не одне випробовування, зрадила нас. Вона викрала камінь, почала непродумано вертіти стихіями як їй заманеться і порушила гармонію. Все, що б вона не робила приводило до ще більшого горя: зволожені пустелі викликали засуху у інших місцях, через осушені болота – обміліли річки. Почався голод, люди масово почали переселятися, спалахнули хвороби, а з природою взагалі почало чинитися казна-що: паводки, засухи, суховії, навіть землетруси.

– Хто б міг подумати? Може вона не хотіла злого?

– Маріель не хотіла злого? Знущаєшся? – Еліара зло зиркнула понад чашечкою, яку так і не випустила із рук. – Таку марнославну особу, як вона ще треба було пошукати. Це тільки ви не помічали, яка вона ...

Тірай глянув на сестру і та замовкла. Чашечка в її руках затремтіла і вона поставила її на стіл.

– Еліара досі не може пробачити тобі, що на випускний бал ти пішов не з нею, – Тірай, спробував усе перевести на жарт. – Як би там не було ми не здогадалися про справжню сутність Маріель. Ми намагалися відібрати у неї камінь. Але нічого не виходило. Вона замкнулася у своїй вежі і звела навколо неї нездоланні перешкоди. Ти звинувачував себе в тому, що їй довіряв і збирався відібрати у неї камінь за будь-яку ціну. Ми намагалися тебе спинити, але нам не вдалося. Одного разу ти зник, і так і не повернувся. Я постійно шукав тебе, Еліара допомагала чим могла, і постійно плакала. Аж учора спрацювали амулети – ти використав магію. Спалах був сильний і вдалося легко тебе відслідкувати. Інше ти знаєш.

– А я отямився у полі. Нічого не пам'ятаючи, не знаючи навіть як мене звуть. Ходив, шукав знайомі місця чи когось, хто мене знає.

– А камінь? Він був при тобі?

– Ні! Нічого схожого.

– А про нападників ти щось дізнався?

– Найбільш говіркого ти спалив. – Кірайн красномовно поглянув на Тірая. – Але зрозуміло було, що я потрібен їм живим.

– Схоже, Маріель не завершила свою справу…

А все через якийсь камінь. Не даремно винахідники запроторили його, щоб ніхто не дістав. Дивно, що вони взагалі його не знищили.

– Я розумію, що ти ще не зовсім відновився, але ми мусимо зупинити її, поки вона чогось не втнула. Можна спробувати відновити твої спогади, але поки ми не знаємо, яке було використане закляття, це буде схоже на блукання наосліп.

– Так, я розумію.

– Перед тим, як ти зник, ми змогли дістати план її вежі.

Тарілки із наїдками були відсунуті вбік і поверх столу лягло кілька змальованих аркушів.

– Є підозри, що камінь вона зберігає у найбільш захищеній залі.

***

Все полетіло шкереберть з першого кроку, хоч план був продуманий до дрібниць. Кірайн визвався відволікти Маріель, тоді як Тірай із Еліарою мали розібратися із пастками і забрати камінь. Єдине, що Кірайн не міг зрозуміти, як вони зможуть оминути захисне плетиво вежі і телепортуватися всередину. Але Тірай сказав, що то його клопіт. Вир телепорту розкрився перед ними і Кірайн рушив першим. Позаду нього, приховані невидимим чарами, ступали Тірай із Еліарою. Поки Маріель усвідомить, що він не один, вони встигнуть зайняти вигідні позиції.

Та варто було лише вийти із телепорту, як висока чорноволоса красуня у багряній сукні радісно вискнувши, кинулася до нього.

– Ти живий! Дякувати богам, ти живий! Кірайне, я вже не сподівалася тебе побачити.

Кірайн остовпів. Абсурдність того, що відбувалося не дозволяла тверезо мислити.

Завбачливе сплетена магічна сіть зірвалася з його рук і оплела Маріель, яка навіть не намагалася захищатися. Її очі нерозуміюче дивилися на нього, наче не вірячи тому, що бачать.

– Кіре, що ти робиш? Де ти був? Та що з тобою в кінці кінців?

У Кірайна здавалося розривалася голова, думки метушилися, відпихаючи одна одну. Він ніяк не міг визначитися, кому вірити.

– Камінь у нас, – Тірай і Еліара повернулися.

Очі Маріель гнівно зблиснули.

– Ти привів їх сюди, Кірайне? Сподіваюся, ти знаєш, що робиш?

– Кінчаймо з ними, – на долоні Тірая спалахнула вогнекуля.

– Але ти обіцяв, що Кір дістанеться мені! – запротестувала раптом Еліара. – Ти обіцяв!

– Знайдемо тобі кращого.

Гірко усвідомивши як обманувся, Кірайн розпустив сіть, що утримувала Маріель і повернувся до Тірая, звично формуючи щит.

– Я не хочу нікого іншого! – істерично заверещала Еліара. Її витонченість та елегантність осипалися мов шкаралупа. Дівчина почала насуватися на брата, над головою у неї закручувався вихор.

Реально оцінивши свої шанси, Тірай зник у телепорті. Еліара знеможено опустилася на підлогу і завила, розмазуючи сльози. Кірайн винувато поглянув на Маріель і стиснув виски руками – голова страшенно боліла. Що ж він накоїв? Ноги підкосилися і він знесилено впав на коліна.

– Чудово зіграно, – холоднокровно промовила Маріель, опускаючись біля нього. – Сподіваюся справжній камінь у безпеці.

– Справжній? – Кірайн все ще силувався усвідомити, що вона йому сказала. – А той?

– Ні! Ми ж разом зробили підробку. А справжній ти збирався заховати. І не повернувся.

– Я нічого не пам'ятаю. Вони щось зробили зі мною, – Кірайна розбирав сміх. Це ж треба було вриватися у власний дім, ще й "гостей" за собою привести. Без господаря магічний захист не пропустив би нікого чужого.

Маріель раптом змінилася, брови нахмурилися, вуста зімкнулися у вузьку щілину, а чорні очі заметали громовиці.

– Що ви з ним зробили? – вона вхопила Еліару за руді кучері.

– Тірай хотів забрати його спогади, але Кір невчасно телепортувався, – пролепетала та.

– Неуки. Ви могли його вбити. Яке закляття ви використали?

–Я не зна-а-а-аю! – провила Еліара.

– Так що все таки сталося? – запитав Кірайн.

– Що-що? Оці двоє присвоїли собі камінь і почали магічити направо і наліво, не зважаючи на світову рівновагу і наслідки. Аби лиш замовник платив добре. Бачив певно їх родовий замок? Саарійські килими, мармур рідкісних порід, золотистові панелі. А ще надміру роздуте самолюбство. Як же – сам володар усіх стихій! Ми викрали у них камінь і збиралися його повернути туди звідки взяли.

– Чому ж не повернули?

Маріель зам'ялася.

– Ми шукали спосіб повернути його так, щоб нікому не довелося жертвувати собою. Бо, у сховок та з нього можна пройти лише з каменем, або об'єднавши усі стихії. Той, хто понесе камінь не зможе повернутися.

Вона відвернулася, щоб він не бачив її сліз.

– Ми щось вигадаємо, – спробував він її заспокоїти. Підійшов і обійняв її, стиснув маленькі руки у своїх долонях. – Тим більше, я навіть не пам'ятаю, куди його сховав.

– Що це? – вона провела пальцем по татуюванню на його лівій руці, задерла рукав.

– Це схоже на карту. Бачиш оце перехрестя найтовстіших ліній – це дорога Плачу і Переможний тракт, а більш тонкі, то бічні відгалуження. Я обійшов майже всі кляті міста цього округу. Думав, що не спроста це татуювання з'явилося.

– Саме так! – просіяла Маріель. – Послухай, коли ти залишив вежу із каменем, татуювання ще не було. Може це карта, де заховано камінь?

***

Еліару, яка все так же то хихотіла, то ридала довелося замкнути і обмежити їй доступ до магії. Кірайн і Маріель розташувалися на підлозі, де розстелили велику карту Даари. Поруч із Маріель було затишно. Він не пам'ятав її, але відчував у ній рідну душу. Вони ретельно вдивлялися то в татуювання, то в карту, намагаючись здогадатися, де Кірайн міг заховати камінь.

– Оця крапка, – Кірайн тицьнув у татуювання. – На карті її немає. На цьому місці взагалі нічого немає.

Вони переглянулися, зрозумівши один одного без слів, і підірвалися з місця.

***

Кірайн поглянув на сплячу Маріель, беззахисну, зовсім юну і таку відважну.

Вони віднайшли камінь у одній із печер у місці позначеному на татуюванні і не знайшли спосіб повернути його без жертви. Маріель збиралася піти з ним і залишитися у сховку. Кірайн не міг цього дозволити. Причиною усіх негараздів був не камінь, а він, Кірайн, що розгадав його загадку. Тепер він повинен повернути камінь на місце. Сам.

Посиливши чари сну над дівчиною, схилився і легенько поцілував у щічку. Вона посміхнулася крізь сон.

Зачинивши двері, начаклував телепорт на вершину скелі Стихій.

Скеля стрімко опускалася вниз, монолітна, мов без жодної шпарини чи виступу.

Кірайн витягнув з кишені камінь Стихій, відчуваючи як наповнюється силою. Щось було не так. Скеля здавалася несправжньою. Кірайн торкнувся її рукою і покликав її справжню суть. Від страшенного гуркоту заклало вуха. Скеля виявилася велетенським водоспадом. Потоки холодної, прозорої води збивали Кірайна з ніг. Водоспаду, здавалося, не було кінця. Треба йти! Маріель розповіла, що минулого разу коли вони намагалися здолати стихії, ті тільки посилювалися. І лише, припинивши супротив, змогли пройти. Зціпивши зуби, Кірайн зробив крок і полетів сторчголов донизу. Як тільки він торкнувся поверхні води біля підніжжя водоспаду, вона завирувала, утворюючи велетенську воронку і затягла його углиб.

Кірайн не відчував себе. Він немов розчинився у воді, розбився на тисячі маленьких Кірайнів, які прагнули з'єднатися у одне ціле. Кірайнові здалося, що він опустився до самісінького центру землі. Він сягнув найнижчої точки виру і ступив на землю, абсолютно сухий. Навколо нього бездонною криницею здіймалася водна стіна. З одного боку вона осяялася вогнем. Кірайн легко пройшов крізь водну перепону і опинився на березі вогняної ріки. Вогонь – його рідна стихія, і він безстрашно ступив на хвилі полум'я. Вогненна ріка несла його печерою з розпеченими стінами. Попереду замаячив стовп смерчу. Кірайн ступив у нього. Чари повинні відчувати, що він хоче повернути вкрадене у них, і не становлять для нього загрози. Смерч підхопив його і підняв на невеличкий, майже не помітний уступ.

Його шлях уже майже закінчився. Просочившись крізь скелю, Кірайн опинився у невеличкій сухій печері із постаментом. Поряд лежав скелет одного із творців каменю Стихій – Ярайна Вогневидного. Усвідомивши, яку загрозу створив, Ярайн заховав камінь подалі від магічних рук, залишившись в'язнем у цій печерці, так як це станеться із Кірайном.

Кірайн зітхнув. Ще можна було повернути назад. Але якщо камінь знову попаде не в ті руки…

Маг поклав камінь у невеличку заглибину на постаменті.

– Слушне рішення, – проговорив хтось за його спиною.

 Кірайн здригнувся і рвучко обернувся запалюючи вогнекулю в долонях, та одразу загасив. Перед ним стояв привид.

– Ти Ярайн? – Кірайн глипнув на скелет, що лежав на підлозі.

– Так.

– Ну, принаймні мені не буде нудно, – підморгнув йому Кірайн.

– Нудно не буде, Кірайне. Ти пройшов випробовування. Лише той, хто готовий пожертвувати собою, щоб замкнути камінь стихій, здатен з розумом керувати всією його могутністю.

– Але я не хочу цієї могутності.

– А хто тебе питатиме? Ти пройшов випробування, сили стихій тепер твої. Для цього тобі навіть камінь не знадобиться, твій канал магічних сил самостійно підлаштовуватиметься під потрібну тобі стихію. Всього найкращого, Кірайне.

Привид дмухнув на нього і Кірайна винесло на поверхню, на самісінький вершечок скелі Стихій.

***

– Ти повернувся… – муркнула крізь сон Маріель, міцніше пригортаючись до нього.

– Так, я повернувся.