Шляхтич

Понеділок, 7 липня 2014 г.
Переглядів: 1279
Підписатися на комментарі по RSS

I

Село лишилося позаду. Поперед шляхтича, ген сягав погляд, простяглися поля. Золоте сонце вже схилилося за небокрай, поступилося місцем блідому серпу місяця.

Біля шляхтича занервував пес, стиха заскавчав, потерся об солдатський чобіт. Шляхтич нахилився, потріпав кудлатого по загривку. Скавуління стихло, та нервовість пса передалася господарю.

Шляхтич, вгледівся в імлисту далину. До осяяних місячним промінням ланів йшла самотня постать. Ось вона проминула межу, й, не шукаючи стежини, пішла собі далі, крізь золоті жита. «Недобре се», — подумав шляхтич і рушив слідом.

Наздогнав скоро. Нічним блукайлом виявився Карпо, Мотрин чоловік. На шляхтича він не звернув жодної уваги. Знай, йшов собі та й ішов. Був Карпо схудлим, дуже блідим, аж до прозорості. Ступав босоніж по стерні невпевнено, похитувався. Шляхтич навіть одразу й не впізнав його. Гукнув:

— Спинися, Карпе. Нема тобі туди дороги.

Той не відповів, ніби не почув.

Шляхтич зрозумів, що говорити намарно. Побачив дорогу, якою йшов Карпо. Порепана стрічка тяглася межи житами, звивалася, ховалася у кучерявому лісі. Шляхтич знав — з цієї дороги ніхто не вертав. «За що мені се? — запитав вкотре, — бачити, проводжати, та не вертати назад». Відповіді не знайшов.

Йшли мовчки, навіть кудлатий ні зронив ані звуку. Увійшли під розложисті крони. Дорога попетляла ще трохи і обірвалася. Наприкінці шляху Карпо обернувся, розчепив стиснутий кулак із якого ковзнув червоний кісник, тужливо поглянув у вічі. Сріблястий місячний промінь впав на його постать і вона почала розчинятися в імлі. Жалібно завив кудлатий. Шляхтич зітхнув, кілька хвилин дивився, як зникає порепана дорога, як випрямляється прим’ята трава. Потім підняв кісник, поклав до кишені, гукнув кудлатого й рушив до села.

Скількох він отак провів — втомився рахувати. Вважав се своїм прокляттям чи Божою карою. Відколи не встиг попрощатися зі своєю Марічкою, яку лихоманка забрала — відтоді се й почалося. Кожного разу чорний смуток падав на плечі, тиснув. Здавалось, ось-ось розчавить. Єдиною відрадою лишався Марічкин кудлатий. Коли б не він — їй-бо втопився б, незважаючи, що се гріх тяжкий.

В чорних думах дійшов до села. І хоч хата його стояла з краєчку, пішов до Мотриного обійстя в надії, що сього разу минеться. Зачувши голосіння й плач зрозумів, що сподівання марні. Карпо все ж таки преставився.

Шляхтич повернувся до хати, запалив свічку. Опустився  перед образами навколішки, почав молитися. За душу Карпа, за долю Мотрі та її доньки. Собі не прохав нічого — втомився вже. Скінчивши молитву витяг з печі горщика, насипав у полив’яну миску куліш. Висьорбав ложок із десять. Дістав з-під лави бутиль, налив у чарчину. Перехилив, крякнув, утер вуса. Знову потягнувся до миски. Туга не відпускала. Хильнув ще дві чарчини, вишкріб останки кулішу з горщику і поставив миску кудлатому. Сам поліз на піч, сподіваючись заснути.

 

II

Мотря слабувала, а оце вже другий день, як зовсім злягла. І се в гарячий час. Жито поспіло, та не було кому жати. Лиш восьмирічна дочка лишилася. Мала саме води принесла, присіла втомлена на ослін.

— Що робитимемо, доню? Довелось мені злягти в жнива... Хліб стоїть у полі невижатий, осипається... І вже не знаю, як мені, бідній, недужій, запобігти лихові... Як не зберемо хліба — загинемо з голоду зимою!.. Ох, боже мій, боже!

— Не журіться, мамо! Адже ж Бог добрий, мамо! Бог поможе вам одужати, поможе вам хліб зібрати... Правда, мамо?.. Правда?..

 

III

Відколи провів Карпа минуло шість тижнів. Почалися жнива, і шляхтич весь день важко працював у полі. Додому вертав ледь живий. Та з легким серцем — за сей час жодна людина з села не ступила на шлях. Не знав навіть, чому завдячувати: Божій волі, чи червоному кіснику, який весь час носив із собою, як оберіг.

Сьогодні вернув із поля поночі. Голоден був страшенно, ледь стало сил відварити бульби. Повечеряв, нагодував кудлатого. Вийшов на ґанок, забив люльку, випустив кільце диму.

Ніч видалась ясна. Синє небо всипане зорями, низький місяць висріблює стежину. Дорогу. Шлях…

Шляхтич скочив на ноги. Жалібно завив кудлатий. Шляхтич огледівся. І побачив Мотрю. Та йшла собі, твердо ступаючи по мокрих травах, наче не пролежала шість тижнів хвора та слабка. Дибала прямісінько в лани, де досі половіли недожаті жита, стелилися килима ярини, закипала білими бурунами гречка. Кудлатий потерся об чобіт, ткнувся в ногу, наче хотів примусити йти услід. І шляхтич рушив. Не піти не міг — хоча було й намагався кілька разів. Щоразу навалювався дикий біль, наче шляхтича шматували зсередини вовки чи інший степовий острах. Не було сил се терпіти і щоразу рушав у супровід.

— Мотре, спинися. Зажди хвильку, не час тобі ще.

Вона здригнулася, на мить завмерла, та й рушила собі далі. Шлях в удовиці стелився трохи дивно. От ніби дивиться на нього шляхтич, а доріжка ось-ось втекти з-під ясних очей хоче. Дивно се було. Чи то він раніш не звертав на вигляд шляху уваги? Шляхтич аж спинився на мить. А чи просто він супроводжує людей? Очевидячки — ні. Чи то йде, щоб людина з дороги не збилася, не заблукала проміж світів, чи то сам сей шлях торує — тільки Богу відомо.

Шлях минув ниви і добіг лісу. На мить Мотря спинилася, наче роздумуючи, йти далі, чи вернути. І увійшла до лісу. Шляхтич з кудлатим рушили слідом. Срібляста стежина вилася проміж деревами. Тиша огорнула ліс, навіть вітер не гуляв у кронах. І тільки тонка биндочка неба, всіяна зірками над головами.

Аж тут загарчав кудлатий, ощирив пащу.

— Що се?.. — Шляхтич не докінчив. Кудлатий стрибнув, зчепився із сірою тінню, і вже разом вони покотилися по траві. Ліс сповнився гарчанням і моторошним завиванням. Але тривало се недовго. За якусь мить все стихло. Поруч кудлатого сконав сірий вовчисько. Пес виглядав жахливо. Із розірваної шиї вихльостувалася кров, Шляхтич бачив, як очі кудлатого скляніють. Пес жалібно завив. Потім вкляк. Шляхтич опустився навколішки, тремтячою рукою провів по білому хутру. Долоня замастилася кров’ю. Сльози виступили на очах, не втрималися там і забриніли по щоках.

Довго сидів він біля мертвого, аж допоки тіло не пройняв біль. Шляхтич згадав про Мотрю, підвівся, заспішив навздогін. Удовин шлях скінчався перед хвірткою. Де взялася посеред хащів — лиш Богу відомо. Шляхтич рішуче підійшов до Мотрі, розвернув од хвіртки. Удова встромила більма в імлу, поверх його голови.

— Мотре, повертайся. — Шляхтич вклав їй у руку червоний кісник. — Се не твій шлях.

І зіштовхнув її зі срібної стежини. Прочинив хвіртку, увійшов. Встиг помітити, як удовині більма обертаються нормальними очима. Потім на нього впав місячний промінь, і так легко йому стало, так гарно. Він побіг, туди, де на нього чекала Марічка з кудлатим.

 

IV

 

Незабаром Мотря одужала. Сільські молодиці вижали удовине жито, хрещений батько доньчин звіз хліб у стодолу, і сироти вже не боялися голодної смерті.

Мати цілувала та пестила свою добру дитину, а донька щебетала:

— Хіба я не казала вам, матінко, що добрий Бог дасть вам здоров'я і поможе зібрати хліб? Хіба не на моє вийшло?..

Доньчине чоло обмотував червоний кісник.