Шістдесят вечірок

Неділя, 23 липня 2017 г.
Переглядів: 192
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Владислав Удовиченко.

Крізь темне сузір'я пролетіла безбарвна комета. Щось нагадувало про нестримний плин часу. Розмальований всесвіт вигадував сплетіння зірок обвитих темним пензликом. Космічний корабель набирав швидкість. Величний двигун висміював знані нами можливості залізних машин. Весь екіпаж з нетерпінням чекав зустрічі з новим світом. І я теж. Ми покинули рідний дім майже шістдесят років тому. Кожен рік ми прокидалися щоб побачити, відчути. Зрозуміти що живі. Не могли спати більше року, справа в тім що коли спиш занадто довго тіло починає відказувати. Руки слабіють а ноги не ходять. Тому на одну неділю ми завжди прокидалися. Ми влаштовували величезні вечірки. Бо кожна така говорила, що ми майже приїхали у новий дім. Недосконалі машини для сну, якби ми мали більше часу щоб зробити їх по справжньому дійними. Хоча, мабуть часу було вдосталь, ми його самі марнували. Шістдесят вечірок, тобто шістдесят років тому, на землю звалився безмежний потік метеоритного дощу. Ми нічого не змогли врятувати. Вся людська мудрість, та зажрата зухвалість. Останні роки ми досліджували мапу всесвіту та знайшли декілька спроможних для існування планет, які дали сигнал по нашим приборам. В час великої катастрофи люди нарешті зробили те що повинні були зробити ще при Ярославі Мудрому. Ми об'єдналися. Всі останні люди вклали безмежну нашу могутність щоб створити космічний флот з двадцяти чотирьох кораблів. Їжа, та безцінне пальне. Все що турбувало планету в останні дні. Дехто до останнього не розумів, виживуть одиниці порівняно з тим що помре. Пріоритети віддавалися молодикам як я та моя дівчина. Авжеж і багатіям, вони купували свій пріоритет. Але за весь час подорожі ми всі зрівнялися у правах. Бо зараз, тут, гроші це дірка між ліжком та підлогою. Тобто ніщо. Приємно те що навіть і не фантастичні, але наші технології досі дозволили нам зберегти свою молодість. А і не дивно, воно так і здається що ми зовсім недавно відлетіли. Наша подорож підходила к кінцю. Я вийшов з кріо сну пару днів тому, знайшлись такі що хотіли подивитися на майбутній дім раніше, вже кілька неділь марнують їжу та насолоджуються життям. Хоча капітан і не дуже ратував за такі відзнаки. Але в таку мить всім було байдуже. Ми були достатньо близько щоб дивитись на новий дім і занадто далеко щоб його по справжньому побачити. Як тільки я вийшов зі сну то знайшов забутий всіма спорт зал. Хотів пригадати, як воно давати опір силі тяжіння, хочаб і штучній. Моя дівчина ще спала і я не хотів її будити. Можливо краще щоб вона прокинулась у новому світі, думав я. Тому чекав. Ще через декілька днів наш капітан почав сам виводити пасажирів з кріо сну. Якщо мене спитають то я навіть не зможу зробити маленький нарис того який ажіотаж відбувався у ці дні. Люди сходили з глузду. Я серйозно кажу. Але все це було по доброму. І ось настала черга моєї красуні. Ми були щасливі що побачились знову. Що ще живі, що наші тіла можуть торкатись одне одного. Ми лежали у моїй маленькій каюті і довго балакали. Хоча і корабель робив у день мільйони кілометрів, ми не хотіли бачити що там попереду. Ми хотіли бачити тільки нас. Ми балакали і балакали та я спитав:

-Як ти вважаєш, їм було дуже боляче?

-Чому ти питаєш?

-Коли ми їх покидали, я постійно про це думав.

-Ми повинні думати про те що буде далі, розумієш?- Вона поклала руку на моє лице. Вона була мерехтливо теплою. Мене це заспокоїло.

-Пил огорнув все, він мабуть душив. А ті кого не убив, добив нескінченний дощ з розпеченого каміння. - Я відчув як сльоза навернулася та пробігла по моєму обличчі.

-Ми повинні були їх залишити.- Вона не залишала надій заспокоювати мене.

-Ми могли їх узяти! Подивись скільки тут місця!

-Вони хотілиб цього. Наші батьки завжди хотіли нам тільки кращого. Якби не вони, миб загинули. Там, у чорній пилюці. Вони врятували нас!

-Я сумую за ними.- Все моє обличчя блищало від вологи.

-Я теж сумую, теж.- Здається вона теж заплакала.

-Я обіцяю що ніколи тебе не полишу. Обіцяю!

-Я знаю.- Відповіла вона. І ми поцілувались. Я її обійняв і більше не хотів відпускати. Та ми заснули.

Коли я прокинувся був вже один. Навколо кружляла глуха самотність. Я підвівся та протер очі. Було на диво тихо. Я взяв склянку та пішов у туалет. Привів себе в гарний стан та налив у склянку води. Кран почав погано працювати. Спочатку я здивувався але потім зрозумів, ми майже на місці а це значить що енергія у корабля майже закінчується. Випив воду та пішов у свою каюту. Моєї дівчини не було тому я вирішив не марнувати свого часу на очікування та одягнув комбінезон. Взагалі, ми завжди повинні в них ходити. Я вийшов з каюти та пішов на головний мостик. Більшість фанатиків завжди там. Слідкують за новою мрією життя. Людей я не бачив. Мені почало здаватися що мене просто забули. І всі, навіть моя красуня, десь у глибокому та кришталевому озері насолоджуються справжнім життям. Зовсім скоро я почув ґвалт та придав швидкості своїм двом, побачив юрбу людей які шалено обговорювали, як я вважаю, свіжі новини. На моє щастя в купі людей я майже одразу побачив свою красуню. Вона і всі навколо спостерігали за монітором, а той щось теревенив. Я взяв її за руку, вона обернулася. Але її обличчя не казало нічого, нічого що я хотів би почути. І я не витримав:

-Що сталося?

-Метан. - Як мрець відповіла вона.

-І що?

-Ця планета вже померла. Як і ми.

Автор: Владислав Удовиченко.