Реліктова тварина

Понеділок, 8 серпня 2016 г.
Переглядів: 404
Підписатися на комментарі по RSS

Сонце втомлено хилилось за обрій. Два завробої самотньо йшли на захід. Раптори під їх сідлами звивалися та роздратовано гарчали. Вершники прислухалися до кожного звуку, намагаючись виділити у гудінні та цвірчанні щось чужеродне для тутешніх місць, але марно. Один із рапторів наступив на суху гілку, з тріском розламавши її, та заревів від болю.

- Притримай свого завра, Редік, наш путь ще не скінчився.

Той, кого назвали Редік, кивнув та натягнув збрую. Рептилії втомилися та заганяти їх було небезпечно.

- Як думаєш, Каренсе, правду кажуть щодо цих лісів?

- Ой не знаю, Редіку. Я вже двадцять циклів шукаю когось із прадавніх, але мені здається, вони існують лише в легендах місцевих дикунів.

- А що ти робитимеш, коли знайдеш когось із них?

- Знайду? – він пошкрябав підборіддя, - важко сказати. Можливо, продам до зоопарку, можливо, зварю бульйон. Які прадавні на смак мені також цікаво. – Після цих слів двоє зареготали. Та постаті їх залишалися напруженими. Обидна розуміли, що їх місія значно важливіша.

Вершники спрямовували ящерів все глибше в хащі. Місцеві мисливці казали, що бачили там дивну тварину, яка вважається вимерлою мільйони років. Каренс і Редік понад сезон жили у найближчому поселенні, щодня виходячи на розвідку. Вони неупинно прочісували місцевість, не втрачаючи надію знайти живого прадавнього.

Та сонце змінював місяць, що округлювався мов яйце, а на його місце знов приходило світило. Чергування світла денного і зіркового продовжувалося багато разів, але прадавня тварина не лишала по собі ані сліду, ані посліду.

Раптом раптори зупинилися і тривожно загарчали. Їх ніздрі роздувалися, кігті на великих пальцях шкрябали пісок, а вертикальні зіниці саккадили.

- Що сталося, Каренсе? – Запитав менш досвідчений завробой.

- Це поганий знак. Раптори відчули хижака, що натрапив на наш слід. Треба повертатися.

- Згоден, думаю, сьогодні ми пройшли вдосталь.

Раптори неохоче розвернулися та понесли своїх власників до поселення. Їм не подобалося те, що вони відчували. У кущах папоротті почувся гамір. Вершники напружилися. До них один за одним виходила зграя голодних карнотаврів. Темно-синя луска з коричневими смугами відливала в останніх променях сонця. Ватажок карнотаврів опустив голову та повернув її вбік, щоб краще роздивитися червоним оком свою вечерю. Решта зграї опустила морди, слідкуючи за реакцією ватажка. Той не змусив на себе чекати, ошаленіло загарчав та кинувся на здобич. Зграя зробила теж саме. Раптори рефлекторно повернулися та кинулися тікати. Роль вершників зводилася до того, аби не вилетіти з сідла. Карнотаври швидко зменшували відстань. Їх задні лапи були більшими та сильнішими, але на боці рапторів лишалася маневреність.

Маленькі пронирливі динозаври бігли зигзагами. На швидкості пролітали крізь гілля та велетенські повалені хвощі. Оминали чудернацькі стіни термітників та перестрибували нори скорпіонів. Карнотаври не відставали. Клацали могутніми щелепами у повітрі так близько від вершників, що ті відчували на собі їх подих. Попереду диміла туманом глибока прірва. Та завробої не вагаючись направили своїх ящерів униз. Карнотаври, що бігли слідом, настільки зосередилися на погоні, що за інерцією зірвалися та полетіли важкими тілами у пітьму.

Під самісіньким краєм вертикальної скелі, міцно вчепившись у поводдя своїх ящерів, зависли Каренс і Редік. Великі кігті на лапах рапторів дозволяли чіплятися за стіни, що й врятувало їх від неминучої погибелі. Раптори важко дихали: тримати свою вагу та вершників було складно.

- Треба спускатися, Редіку. Раптори не подужають виволокти нас нагору.

- Там занадто холодно, бачиш який туман. – Редік поглянув униз, та дна не було видно. - До того ж насувається ніч, ми там не протримаємося.

- Протримаємося, бо у нас немає вибору. – З цими словами Каренс направив свого ящера спускатися по скелі.

Раптори рухалися повільно та обережно, слухаючи свої інстинкти. Їх кігті та зуби з силою здавлювали неприступну вись гори. Вершники не квапили тварин, намагаючись зайвий раз не дихати, аби ті не втратили рівновагу.

Внизу було темно та вогко, тому Каренс запалив смолоскип. Він і гадки не мав, що це за місце. Вершники жодного разу не заходили так далеко. Туман стелився по землі, мов дим. Від холоду холоднокровні раптори ставали кволими, тому Редік видобув вогонь, намагаючись зігріти їх та заодно себе. Аж раптом під ногами він відчув щось м’яке. Редік опустив очі долу: він стояв на справжній траві!

Його щастя обірвав збентежений рик Каренса:

- Хлопче, мерщій сюди! Подивися, що я знайшов!

Забувши про рапторів, втому і траву, Редік кинувся до нього на стільки швидко, що чирканув хвостом по землі. Він прослідкував поглядом у місце, куди вказував кіготь Каренса, і закляк: на траві лежав клаптик хутра. Він міг належати тільки прадавній тварині, що мільйони років вважалася вимерлою – ссавцю.

За годину Редік розвів багаття. Каренс дістав потертий щоденник і писав.

«Велика Спека вбила колись маленьких істот, що не мали луски. Коли магма піднялася близько до поверхні, перетворюючи світ на суцільно пустелю, вони просто не витримали. Та Велика Спека дала життя іншій цивілізації – Рептиліям. На зорі своєї ери вони будували міста, приборкували одних та полювали на інших, більш примітивних, ящерів. Проте, після розквіту настав занепад. Магма відступала вглиб Землі, залишаючи для холоднокровних істот лише смертельну зальодянілу пустош. Парові машини, винайдені Кастою Магнатів, бурили отвори до серця планети. Під землю переселялися цілі міста – адже там було ще достатньо тепло. Проте, всі розуміли, що це не триватиме вічно. Єдиною надією, за яку вхопилася ціла цивілізація, стала давня легенда дикунських племен. Вона оповідала про тварину, що може виживати у холоді. Знахарі сподівалися, що її вивчення допомогло б пристосуватися до зміни клімату. Тисячі завробоїв, природотворців та просто ловців удачі поклали голови на вівтар пошуків, та марно. Але рудий клаптик хутра, знайдений на дні прірви цієї ночі, назавжди змінить історію».

Потрібно було тільки протриматися до ранку. Не засинати.