Rapunzel knows best

П’ятниця, 5 серпня 2016 г.
Переглядів: 331
Підписатися на комментарі по RSS

В кімнаті для допитів завжди прохолодно. Кондиціонера немає, але бетонні стіни роблять своє. Біле світло ламп згори заливало стіл, за яким ми сиділи і чекали на підозрювану. Перед нами лежала паперова тека – «Особиста справа №33205». Неподалік прилаштувалась невеличка відеокамера, для запису свідчень. Важкі, залізні двері не поспішали відчинятися. Зиркнув на Захарію, що сидів поруч.

- Ну що, як завжди?

Він подивився на мене неприродньо зеленими очима і кивнув. Іноді я замислююсь, чи є в нього хоч якісь відчуття. Завжди стриманий, завжди максимально лаконічний. Строгий сірий костюм, краватка і біла сорочка.

У двері коротко постукали, вони прочинились, цівка теплого, жовтуватого світла пролилась всередину, а потім її затулила тінь.

- Сер, приводити?

- Ні, я послав по неї просто так, - в’їдливо проказав я, змірявши поглядом юного службовця. Мабуть він тут усього пів року, може рік, не довше. Короткий кивок і він зник, цівка світла теж. А потім знову з’явилась, і знову її затулила тінь. Але не одна – дві.

Службовець повів до столу, тримаючи за лікоть, дівчину, трохи молодшу за нього. Темне волосся, стрижка каре. Темні кола під очима, шкіра сірувата, очі – вирячені, ніби перед нею не люди, а якісь тварюки. Щоки вкривали незначні подряпини.  На згинах рук – сліди від голок, зап’ястя сковані наручниками. Рожева сукня потріпана, подекуди зовсім подерта.

Службовець кивнув нам, різко посадив підозрювану на лавку по той бік столу і прикував наручники до залізної перекладини. Вийшов. 

Захарія взяв в руки «Особову справу…», прокашлявся.

- Отже, нанесення важких тілесних ушкоджень, вживання наркотичних речовин і замах. Здається, усе врахував?

- Так, - кивнув я напарнику.

Ми глянули на дівчину, що нарешті відірвалась від споглядання наручників.

- Що ти на це скажеш? – спитав я.

Її губи затремтіли, очі почали наповнюватися сльозами. Починається!

- Вибач, люба, - сказав я, відчуваючи, як з вуст зірвалася пара, - але по голівці тебе ніхто не буде гладити. Зрозуміло? Можеш ридати, кусати губи, але це нас не цікавить. То як, припиняєш?

Вираз жертви з її обличчя наче стерли губкою.

- Уже краще, - скривив я кутики вуст у подобі посмішки, знаючи, що очей вона не торкнулась.

- Послухай, - заговорив Захарія, включаючись в гру, - як би там не було, зла ми тобі не бажаємо. Розкажи нам усе, як воно є. Подумай що краще, - він виразно подивився на теку, - десять років у Бремені, хай навіть в камері строгого режиму, чи прокляття Хрещеної Феї? А може – страта?

- Н… не треба страти, - насилу вичавила вона і облизала губи.

- Звісно, не треба! – кивнув Захарія. – Просто розкажи нам, як усе було. Як усе було насправді, з самого початку, добре?

Вона закивала, знову облизавши губи. Стрельнула очима на мене, потім на Зарахірю, і наостанок на камеру, яку той саме вмикав.

- Можеш починати.

- Ну, - почала дівчина, смикнувши наручниками. Вони дзенькотом порушили тишу в кімнаті. – Все своє життя…

- Ти жила у вежі, разом зі своєю матір’ю, відрощувала надзвичайно довге волосся і ніколи, ніколи не залишала дім. – Грубо обірвав я. – Усе це нам відомо. До суті, про той день, про все, що сталося. І про свій роман з Принцом.

- Д… добре, - вона зітхнула. – Це все вона! Це моя матір винна.

- Давайте усе структуруємо, розкажіть в хронологічному порядку, - попросив Захарія.

- Моя мама часто залишає вежу надовго. А я залишаюсь, сама. І, знаєте, нудно воно буває усі дні там сидіти. Сидиш і сидиш… Часом я вилазила на вікно і довго, довго співала. Посеред лісу, хто ж там чутиме? Але якось він почув… і прийшов.

Вона дивилась на стіл, але думками, схоже, була далеко. Згадувала той день, мабуть, щасливий.

- Спершу я злякалась, а потім, ну знаєте, потім ми була разом. О, - вона різко втягнула повітря через ніс, - ще ніколи я не відчувала такого блаженства, як тоді. Я була незайманою, знаєте. А він… він був ніжним. Потім він пішов, але обіцяв повернутися. Його не було довго, я вже втратила надію, але він таки повернувся. І повертався потім все частіше. Я боялась, аби матір нас не упіймала. Та з часом ми обговорили умовні знаки. Коли я робила з волосся петлю і вивішувала на вікно – йому було не можна.

Так тривало довго, аж поки я не спитала, чи забере він мене колись геть. Матір ж ніколи не відпускала мене. Він почав приносити з собою хустку кожного разу. Аби я сплела мотузку і спустилась.

Наші зустрічі ставали все пристраснішими і менш таємничими. Я боялась, боялась втратити те, що мала. Але у ті дні я випадково знайшла материну ничку. Там був цілий скарб…

- Що там було? – спитав стурбовано Захарія, поки камера блимала і усе фіксувала.

- Рапунцель! Там було море рапунцелю! О, які він дарує відчуття. Мало-помалу я пристрастилась до нього. Спершу трошки, зовсім, а потім уже повний шприц! Але перший раз не могло повернути ніщо. – Вона пожувала губами і шморгнула носом. – А того дня ми спробували вдвох. Ми втратили пильність. О, якими ж ми були дурними! Матір упіймала нас.

Коли я прокинулась, вона підвісила Принца за горло просто над вікном! На моєму волоссі. Я… у паніці я схопила сокиру і відрубала своє волосся геть! І він полетів униз, - перші сльози потекли її щоками. – Просто на колючий терен, що посадила мати під вікном. Він… він живий?

- Живий, - відповів Захарія. – Але зір він уже не поверне, на жаль.

- Що було далі? – не дав я їй відволіктися.

- А далі я розізлилась. Я кричала, що ненавиджу її! Це вона у всьому винна, справді. Вона теж кричала, що хотіла вберегти мене від світу і не змогла. Впала на коліна і почала ридати. Рапуцнель видніше! – горлала вона. – О так, Рапунцель видніше!

І я… я… здійняла сокиру і…

Цього разу вона таки заридала. І ніхто її не зупиняв.

- Боже, - прошепотіла вона крізь ридання, обличчя почервоніло, але наручники тримали руки надто далеко, аби його прикрити. – Це вона винна, це вона!

Ридання змінилось виттям.

 

*

- Іменем Його Величності, Короля Усього Магічного Королівства, Рапунцель, з дому Рапунцель засуджено до смерті через уведення смертельної ін’єкції.