Пункт видачі №22

Четвер, 20 липня 2017 г.
Переглядів: 215
Підписатися на комментарі по RSS

Черга просувалася повільно. У хлопця перед Інгою розрядилися кросівки — знаєте, такі, що самі шнуруються, мають вбудовані пом’якшувачі для особливо роздовбаного покриття, а ще вміють роздавати вай-фай? — і йому довелося їх скинути. Тепер хлопець стояв босоніж на гарячому асфальті. Сьома вечора — а пече як у полудень!

Десь за Інгою одна жінка розповідала іншій, як було добре, коли все продавалось в магазинах. «Не те, що зараз, — говорила вона. — Серіали в мене давно по підписці, але ж одяг чи там взуття не отримаєш через екран! От і доводиться стояти в цих чергах. Ще й набігають усі після роботи. Ні, щоб в обід вискочити».

«Вискочити в обід» — то, насправді, теж був не варіант. Мало хто працював поряд із домом, а після того, як у кожному будинку відкрився пункт видачі, отримувати посилки можна було лише за місцем проживання. І добре, якщо ви мешкали у 9-поверховому будинку на три під’їзди. Інга жила у 16-поверхівці на вісім. І усі мешканці щотижня щось замовляли. Пекло!

Єдина радість — на відправку відділення працювали тільки вранці, тож зараз в черзі стояли лише отримувачі, які замовили й заздалегідь оплатили свої інтернет-покупки. «Переважно якесь сміття», — вважала Інга. Ну яка радість від нового кухонного комбайну? Його ж потім розбирати і мити вручну.

Над головами пролетіло 2 чи 3 журналістських дрони. Скоріш за все, від місцевих видань — для них пряма трансляція черги могла ще згодитися. Інга уявила як люди, що вже забрали свої покупки, прийшли додому, вечеряють і ліниво проглядають стрічку новин. Так, вони б клікнули по такій трансляції. Хвилини 3-4 подивились би — небагато, але кілька продуктів видання встигло б прорекламувати. Он чоловік, що вийшов з відділення, тримає коробку з кавочаєваркою відомого концерну. Над ним у пошуках вдалого ракурсу вже кружляють два дрони, а автоматичний алгоритм десь там на сервері підтягує в трансляцію коротку інформацію про можливості нової моделі.

Лайно це все. А ось посилка Інги була справді важливою. Мабуть тому вона зовсім не почувалась втомленою, коли через годину переступила поріг пункту видачі. Працював кондиціонер, а всі поверхні сяяли — саме по собі це не компенсує стояння в черзі надворі, але вкупі з отриманням такого бажаного пакунку дає хороший ефект.

Попереду — три віконця з операторами. До кожного своя мікрочерга з п’яти людей. Вусатий дядечко, бачачи, що оформлення у його віконці займає більше двох хвилин, намагається перейти в іншу чергу, але руда жінка з двома пакетами викрикує: «Ви куди?! Я не пущу!», і він змушений повернутися до свого віконця. Там справи пішли швидше і ось вже дядечко радісно вирулює з відділення зі своїм пакунком.

Нарешті черга Інги.

— Вітаю у відділенні номер двадцять два, — сказала оператор, мила дівчина, яку вона пам’ятає ще з ранку, коли відправляла посилку.

Кілька формальностей — паспорт, оплата, підтвердження необхідності оглянути посилку. Оператор назвала номер кімнати для огляду і переключилась на наступного клієнта. Ці кімнати вигадали для того, аби черги просувалися швидше. Насправді багато кому вони були до лампочки — люди просто хотіли пошвидше забрати посилку і опинитися вдома. Але у випадку Інги огляд був необхідний.

Вона зайшла у кімнату номер три і прикрила за собою двері. Посеред голого приміщення без вікон стояв великий дерев’яний ящик зростом з Інгу і лежав цвяходер. Око камери слідкувало за ними, а алгоритми вже готувалися подати сигнал, якщо дівчина зробить щось заборонене — вирішить помалювати стіни чи почне ламати те, що у ящику, аби потім отримати компенсацію за пошкоджений товар.

Але Інга цим не переймалася. Вона взяла до рук цвяходер і напрочуд легко відірвала дошку. Всередині лежала капсула, яка трохи нагадувала холодильник — біла та видовжена, але там, знала Інга, було щось важливіше за фермерські продукти чи заморожене м’ясо.

Швидким рухом вона відкрила капсулу. На Інгу дивилася Інга. Якась трохи втомлена її версія.

— Ми так не домовлялися, — сказала Інга і швидко рушила до дверей, аби покликати когось із працівників.

— Голосове керування. Стенд-бай, — втомлено відповіла на це Інга з ящика, після чого її знудило прямо у високотехнологічну капсулу, з якої вона ще не встигла вибратися.

Інга-андроїд залишилася стояти біля дверей.

Звичайно, ніхто не прибіг і не почав кричати, що відбувається, і чи вони не подуріли — пересилати людей Поштою! Цей маленький проект і був замовленням Пошти, яке Інга-фрілансер взяла вчора. Спершу все виглядало просто: отримати вранці відправлення, розбудити людину і дати їй заповнити анкету. Якщо все пройде добре, Пошта незабаром оголосить про можливість відправки людей у комфортабельних капсулах:

 

«Вам просто потрібно 4 години не їсти й не пити і прийняти седатив. А наші співробітники відправлять вас одним із безпечних поштових тунелів у потрібну вам локацію. Це дешевше, ніж поїзд чи автобус!»

 

Тільки сьогодні вранці виявилося, що відправляти будуть Інгу. Коли вона відкрила о восьмій ранку цю чортову капсулу і вже приготувалася віддати ще в’ялій від седативу людині анкету, звідти вийшов андроїд. Він виглядав точнісінько як Інга, але був значно моторнішим — блискавично вколов їй щось і запхав туди замість себе. Удень Інгу відправили тунелем, а ввечері повернули назад. Тож анкету тепер заповнювала вона сама: «Поїздку важко було назвати приємною. Седатив не спрацював. Фото синців додаю. Після прибуття мене знудило».

Звичайно, це нікого не хвилювало. Пошта була надто захоплена ідеєю загарбання ще й пасажирських перевезень. Їй все було замало.

Втім, наступного ранку Інга вже читала новину про те, що за останню добу у поштових тунелях сталося кілька вибухів — в усіх випадках це були андроїди, люди не постраждали. А поряд майорів заголовок про те, що Китаю вдалося телепортувати на МКС собаку.