П.С. Головець

Четвер, 4 серпня 2016 г.
Переглядів: 584
Підписатися на комментарі по RSS

За столом сиділо двоє. Один – високий чоловік у темному плащі. Капелюх ховав обличчя в тіні. Не зважаючи на задуху, ні плаща, ні капелюха чоловік не зняв. Він сидів на дерев’яному кріслі, простягнувши перед собою ноги і слухав. Інший теж мав тіло чоловіка, але от голова у нього була одноока і собача. Песиголовець. Він склав свої волохаті руки на столі і дивився на чоловіка. Рукави сорочки закочені по лікті, темний фартух вкрито плямами.

Зала пустувала, закутки ховалися в темряві, в каміні ледь жевріло полум’я, ставні – закриті. Лише на шинквасі стояло кілька свічок, і одна на столі, за яким вони сиділи. Віск краплями котився вниз, його запах змішувався з запахом смальцю, пива і смородом немитих тіл. За вікном дощ бився об ставні, десь далеко гриміло і тихо, самотньо вив вітер.

Песиголовець пропонував випити, але чоловік відмовився.

- Такий милий заклад, і нині пустує, - тихо сказав він. – Як же так, песиголовцю, як же так? Де твої завсідники? Не бачу тут жодного потерчати. Злиднів… куди ж усі поділися? Де утоплениці, мавки? Кажуть, місце страшно популярне. І де ж усі? Де Нелюди?  Я ж бо чув, тут навіть людятину подають… 

- Ми не подаємо людятини! – загарчав песиголовець. – Королівський указ забороняє.

- Справді? – протягнув чоловік. – Ніколи і нікому? А завтра по тебе прийдуть просто так? Який же жах!

Він прикрив долонею писок, ніби сказав щось заборонене. Песиголовець гримнув кулаком об стіл, ледь не перекинувши свічку.

- Часом, - прошипів він нарешті. – Перевіреним завсідникам. І нікому більше. Вони – мовчать. І кого ми подаємо? Селюків, шо сплять під тинами, ‘ких ніхто не шукає.

- Але недавно все змінилося?

Нелюд гаркнув, сплюнув на землю і знову гримнув кулаком об стіл.

- Він прийшов десь два тижні тому. І попросив, мать ‘го, людятини, голосно, на всю корчму. Перед всіма, курва ‘го мать! Чуєш? І не просто людятини, а каже: свіжого мені м’яса юної діви!

- І що ж було потім? – тихо спитав чоловік, все ще розслаблено сидячи на кріслі. Руку він давно опустив.

- Та шо, шо. Я сказав, шо ми не подаємо людського м’яса! А як хоче, най іде в Вільне Коло, в Трелім там, або Ґруадан. Там людей хоч в білий день жери!

Чоловік гмукнув, мабуть, пригадуючи щось, побачене в одному з міст, згаданих песиголовцем. Але промовчав.

- А він всьо повторював: м’яса мені, дівочого м’яса! Ніби шось заїло ‘му в голові. А коли я ‘го послав до курвої мами, розвернувся і пішов.

- Отак просто? – навіть здивувався чоловік.

- Хех… Якби всьо було так просто… тижні два всьо було добре, народ ніби троха забув про то, шо було в нас. Та, часом якась баба, бодай її Смодей громом гримнув, плеще язиком, шо в нас подають людятину. Але то все так, точно ніц ніхто не знає, бо в нас всьо тихо. Поточили ляси, тай по всьому. А нелюдам шо? Їм то нічо, головне пиво подавай, і пожерти шось.

- Тільки от…? – зробив чоловік виразну паузу.

Свічка вже помітно зменшилась, а груда воску на підсвічнику – збільшилась. До шуму дощу за вікном, перекрикуючи вітер, додалося далеке виття вовкулаки, а може й простого вовка. Хто його там знає. Песиголовець все тягнув з продовженням.

- Тільки от недавно почали в селі дівки пропадати. Борше тільки одна, то ніхто не дуже  переживав. Та всяке буває, мо’ в лісі ‘ка твар роздерла. А потім пропало ше пару, і ше. Ото недавно восьма вже пропала. Тоді то, потихеньку, люди, а баби найперше, почали згадувати, шо розказували про той вечір в нас. Про людятину, і про м’ясо молодих дівок.

- І як же тебе досі не повісили, не забили камінням, не спалили?

- Бояться, певно. – химерно смикнув вухами нелюд, ніби насторожено. А може й перелякано.

- Тільки надовго їх точно не вистачить. І ти досі тут. Не втік, сидиш, чекаєш… чого?

- Та як тут втікнеш? Як злапають, точно повісят. Та і тоді подумають, шо то я тих дівок повкрадав, і пожер чи шось гірше.

Чоловік зняв капелюха, поклав на стіл і глянув на нелюда, здивовано кліпаючи. Темне волосся спадало на плечі хвилястими лініями, а темні очі ніби намагалися зазирнути нелюду просто в душу.

- Дивний ти. Віддаєш свою долю в людські руки… І на що ж ти сподіваєшся, песиголовцю, коли вони прийдуть? На справедливість? Ти що, казок перечитав? Розумієш, я не прекрасний принц, а ти, ну, - чоловік скривився, демонструючи поблажливість поглядом, - на принцесу не схожий.

- Шо? – закліпало єдине око нелюда. Він, схоже, нічого не второпав.

- Розумієш, в чому справа, песиголовцю? Ні? Вони уже заплатили мені, аби я тебе убив. От і вся справедливість, в яку ти так вірив. Нелюд, який вірить в справедливість. О, нині світ справді дивовижа!

На кілька митей залу оглушила тиша. А потім песиголовець почав, з тихим гаркотом, підводитися. Вуха смикалися, мабуть, він намагався почути, чи нема поблизу ще когось. Чи чоловік прийшов сам.

- Розумієш, в чому річ, нелюде? У нас з тобою два виходи. Не поспішай гарчати, мені не страшно, - чоловік навіть пози не змінив. Все ще розслаблено сидів, дивлячись на нелюда, який вже стояв на двох і, здавалося, от-от нападе. – Я можу тебе вбити. Або ж…

І замовк. Це, допомогло песиголовцю оговтатися. Той, схопившись вже було, за край столу, аби перекинути його, завмер. Відпустив дерево і, перегнувшись через весь стіл, відсунув свічку вбік. Собача морда опинилась перед очима чоловіка. В ніс вдарив сморід гарячого подиху.

- Або? – показались гострі зуби і рожеві ясна.

- Або ти заплатиш мені більше. – спокійно сказав чоловік. – Звісно, доведеться залишити таверну і тікати. Забути оце, уже, вважай, попереднє життя.

- І шо ж буде, якщо я заплачу тобі більше?

Чоловік зітхнув, ніби розмовляв з нетямущою дитиною.  Взяв з підлоги сумку, яку приніс з собою і поклав на стіл. Нелюд мимоволі позадкував, знову загарчавши. Чоловік витрусив вміст на стіл.

- Що буде? Омріяна тобою справедливість.

Столом покотилась голова песиголовця. Нелюд витріщив на неї своє єдина око, потім – на чоловіка.

Коли той вийшов з корчми під дощ, кутаючись у плащ і знову в капелюсі, з сумною на плечі, вітер хитав скрипучу вивіску над головою. На ній красувався напис: «П.С. Головець».