Просвистіла

П’ятниця, 5 серпня 2016 г.
Переглядів: 400
Підписатися на комментарі по RSS

Телефон розривався. Я кинув коробку з речами у коридорі і чкурнув до машини. Ніяк не позбавлюся звички лишати телефон на сидінні. Давно я не чув цього рінгтону, ой давно.

 "Просвистела, и упала на столе", – кликала мобіла голосом Шевчука. І насправді просвистіла. Вже не знаю, на столі впала, чи ні. Хруснув шифер, а потім в будинку гепнуло. Дах здригнувся, бризнули скляним дощем вікна. Будинок важко видихнув пил та штукатурку, відригнув меблевими щепами.

Ніколи ще не бачив, як міна влучає в будинок, тим паче – батьківський. Свиснуло ще кілька снарядів, та впали подалі. Хоч би "Град" не пішов слідом...

"...дай-ка, брат тебя обнять", – нагадав про себе телефон.

– Слухаю.

– Привіт, Славян!

Господи, як же я ненавиджу, коли він мене так називає.

– Чого тобі?

– Батьків вивозь, наші наступ планують.

– Овва! Це відколи тебе батьківська доля турбує?

– Іди в дупу. Мій вибір, – тут він на мить затнувся, – він лише мій. Вивези, кажу. Я, до речі, сам їм телефонував, але ж не слухають.

– Забрав, не переймайся. Як тобі раптом цікаво, братику, – я напустив жовчі у голос, – їм у хату саме подаруночок від вас прилетів.

Федір вилаявся.

– Де ти зараз?

– Та саме подарунок отримати приїхав. Ти напрочуд вчасно подзвонив, янгол-охоронець, довбаний.

– А я шо? Я ж не стріляв...

– Та пішов ти!

– Слухай, Славян. Мені допомога твоя потрібна.

– Та невже? Відколи це ти по допомогу звертаєшся до вишиватника, – я почав загинати пальці, ніби брат мене бачив, – бандерівця, правосєка, га?

– Мирославе, я серйозно. Це дуже терміново.

Мирославе, кажеш. Дійсно в нього щось позаштатне сталося.

– І що тобі треба?

– Зустрітися.

– І все? Зараз, я лише на блокпост збігаю, з пацанами домовлюся, щоб на вашу сторону пропустили. А ти своїм шепни там, щоб мене, бува, який особливо упоротий не завалив ненароком. І зустрінемося. Тобі пиво яке узяти?

–  Облиш. Хоча, я тебе розумію, чого там. Я, між іншим, по ваш бік сьогодні, інакше б не просив зустрітися.

– Розуміє він! Та що ти розумієш, йолопе? Як на референдуми бігати? Як зраджувати усіх та уся?

– Пробач. Втім, знаю, все одно не пробачиш. Я б може покаявся, та пізно вже, Мирославе. Пізно мені вже, пізно...

От чого не чекав почути – то це саме таких слів.

– То що, допоможеш?

Я замислився. Гадаю, пастки тут ніякої не має бути, не забере ж він мене у полон. Та й Федорова поведінка надто вже дивна.

– Добре, зустрінемося. Де і коли?

– Я тебе пізніше наберу.

***

Вечір зайшов похмурий. Небо затягли вогкі хмари, того і гляди проллють на землю свої сльози. Ніби мало ця земля напита слізьми і кров'ю...

Настрій швах. Не подобається мені уся ця історія, ой, не подобається. І Федір не дзвонить, а вже одинадцята майже. Сам кілька разів набирав, але мобільний поза зоною.

Телефон ніби чекав, коли я про нього згадаю.

– Не передумав?

– Якого біса так довго? Кажи що і як.

– Наше улюблене місце пам'ятаєш?

Звісно ж, пам'ятаю.

– Далі.

– Ну от, там я тебе і чекаю. Опівночі, а краще – трохи пізніше.

– Що за конспірація така?

– Боюся, раніше не дістануся.

– То поквапся.

– Вибач, тут від мене мало що залежить. Але я в же майже на місці.

– Добре, вирушаю. Відбій.

– Зачекай.

– Що ще?

Федір зам'явся.

– Поговори зі мною... Просто побалакай.

– Ти що, обдовбаний чимось?

– Пішов ти. Чистий, мов сльоза, прозорий майже...

Я рушив на зустріч. Йти тут було недалеко – лісосмуга виднілася від батьківської хати, шкрябала ялинковими верхівками небо.

– Ач, прозорий. Кажи вже щось.

– Знаєш... Я дуже багато зрозумів. Пробач... Ні, не перебивай, сарказм в дупу запхай, дослухай. Я каюся. Я... йолоп я, справжнісінький. Ти рацію мав, а ватник – він ватник і є. Не знаю навіть, на що я сподівався. Якісь примарні надії, яких насправді то й не було, химерна ненависть... Карателі, хунта. Ніби сон страшний, нічний кошмар. От взяти б, руку потиснути...

– Особливо тим, у кого її вже немає вашою ласкою, потисни.

На мої слова він уваги не звернув.

– Сповідатися б. Власне, тому і попросив побалакати.

– До Кирила мотнися, там сповідаєшся.

Знову ніякої реакції на шпильку.

– Знаєш, я дійсно вірив, що чиню правильно, що правда на нашому боці. Гадав, так нашій землі краще. Але нікого, чуєш, нікого не вбивав. І полонених не мучив. Навіть на той парад довбаний не ходив.

Я пірнув під розлоге гілляччя. Глупа ніч. Добре, хоч місяць зрідка проглядає крізь хмари. Що я роблю взагалі?

– Брате, готується провокація. А потім вже наступ. Так би мовити, під гаслами праведного гніву. Мирославе, ти чуєш?

Я не тільки почув, я побачив його... І не лише його.

Господи, що ж це таке? Мене ледь не знудило. Ні, до вигляду смерті я вже звик, якщо до цього взагалі можна звикнути, але це...

Розвішані на деревах тіла, немов прикраси пекельної ялинки. Я нарахував вісім тіл. Усі – чоловічі. І Федір серед них. Оголені торси спотворені порізами, кров на них згорнулася вже давненько. Порізи складаються у візерунки. "птн-хло", сокіл у піке, стилізований мечем герб, "ідея нації", тагма, емблеми інших добробатів.

– Зрозумів?

Я мовчав, слова застрягли в горлі.

– Типу, москаляку на гіляку, розумієш?

Слова брата ледь пробивалися у свідомість.

– У кишенях в кожного документи. Полонених не чіпали, їх і так мало лишилося – для обміну бережуть. Обійшлися своїми, що, комусь нас шкода, чи що?

Не усвідомлюючи, що роблю, я обмацав тіло Федора однією рукою, іншою намертво притискаючи до вуха слухавку. У кишенях дійсно відшукався паспорт, звісно, не наш. І братів розбитий телефон.

– Їм же картинка треба, – прошепотів я.

– Ага. Якщо повірили в розіп'ятого хлопчину і візитівку Яроша... А, що тут казати.

– Ти...

– Так, брате. Два дні вже... Вибач. Батькам не розповідай, пошкодуй старих. Нехай думають, що я просто зник без вісти.

Легка прозора рука лягла мені на плече. Я не злякався, ні. Здригнувся від несподіванки.

– Краще пізно, ніж ніколи, еге ж?

Я промовчав.

– Бувай, братику. Пробач.

Федір вийшов у мене з-за спини і рушив, не обертаючись. Ні, не схожий він був на привида, зовсім. Ніби жива людина пішла, накульгувала навіть, як при... житті. Тільки прозорий майже. Він щось наспівував. Я дослухався:

– А на небе встретят Сашка да Илья...

Федір завжди любив ДДТ.