Просто чергова справа

Неділя, 21 лютого 2016 г.
Переглядів: 471
Підписатися на комментарі по RSS

Якщо ви ніколи не пили каву під душем, ви ніколи по-справжньому не запізнювалися. А от Ліза сьогодні ще й як запізнювалася. Щоправда каву вона зранку не вживала, але одночасно дожовувати канапки і приймати ранкові водні процедури в неї вийшло.

Тріпнувши своїм коротким русявим волоссям для надання об’єму зачісці, дівчина вилетіла з дому. Червоні конверси задріботіли по бруківці. Від швидкої ходи незастібнутий синій піджак у дрібну квіточку розвивався, а блузка спокусливо обліпила тіло.

«А вдало я вдяглася для ранкової пробіжки!» – подумала Ліза, киваючи на ходу своєму новому сусідові. Пан Євген у відповідь галантно підняв свого незмінного сірого капелюха. Він вдавав із себе старомодного джентльмена і через це подобався усім панянкам від 5 до 65 в цілому кварталі. Правда, як дізналася нещодавно Ліза, була зовсім іншою і відразливою – улюбленець жіночого населення Квіткового мікрорайону бив свою колишню дружину і тепер мав судову заборону наближатися до неї і до її сестри. Ліза відчувала на собі його оцінюючий погляд, аж поки не звернула за ріг.

Пройшовши, чи то пробігши ще кілька кварталів, захекана дівчина звернула направо і різко зупинилася. На тому місці, де вже бозна-скільки років стояла будівля детективного бюро «Stone&Co», зараз височів незнайомий офісний хмарочос.

– От чорт! Чорт-чорт-чорт! – пошепки вилаялась Ліза, стажер цього самого бюро, і полізла в сумочку по смартфон. Як у таких випадках завжди буває, ґаджет не знаходився. Майнула напівпанічна думка, що вона забула його вдома або десь впустила, поки бігла на роботу. Невеличке полегшення прокотилося тілом, коли дівчина нарешті знайшла смартфон і неслухняними пальцями його розблокувала. 

– Ну чоооорт! – цього разу голосно протягнула детектив-початківець, роздивившись на екрані нове місцезнаходження свого детективного бюро – мало не на іншому кінці міста. 

– Таксі!!!

Їдучи в яскраво-жовтій машині і розуміючи, що все-таки вона вже спізнилася, Ліза почала згадувати, коли ж востаннє відбувалось «переміщення». Років 5 тому? Цим словом містяни називали отаку спонтанну зміну розташування будинків, парків, доріг та інших об’єктів міської інфраструктури. Іноді щось зникало назовсім, іноді нізвідки виникали нові об’єкти. Таке інколи траплялося і щоб жителі Хустівки не блукали у пошуках мандрівних будинків, міськрада розробила спеціальний девайс, назвавши його банально Finder1, який показував нове місцезнаходження об’єкту майже відразу після «переміщення». Їх безкоштовно роздали усім хустівцям. А зараз замість старомодного ґаджету можна було просто завантажити програму на смартфон, що і зробила Ліза пару років тому. І от саме цю програмку вона і забула сьогодні зранку перевірити.

«Теж мені детектив! Уявляю, що скаже шеф…» – подумки бурчала сама на себе дівчина, колупаючи дірочку в оббивці сидіння.

За внутрішнім монологом не зчулася, як і доїхала. Швиденько прошмигнула в офіс типу опен-спейс, всілася на своє місце і сховалася за здоровезним фікусом, який височів в кутку її стола.

– Привіт, запізняйко! – з-за сусіднього фікуса визирнула Ганна, весела молода жіночка, яка мала наглядати за стажерами.

– Привіт! Я… вибач, я не перевірила Фай сьогодні.

– Я не буду тобі казати, щоб ти більше так не робила, бо ти й сама ще довго не забудеш, як бігала по місту, так?

Ліза у відповідь енергійно закивала. Ганна розсміялася, але швидко посерйознішала:

– Шеф сьогодні нове завдання видав. Нудне. Оскільки не було тільки тебе, то вгадай, кому те завдання дісталося?

Ліза винувато опустила голову. Раз була нарада з приводу нової справи, значить все бюро знає, що вона запізняйка. Але завданню дівчина була рада, тож зберігаючи на обличчі винуватий вираз, вона пішла до шефа по інструкції. Керівник детективного бюро «Stone&Co» мав звичку особисто вручати кожне нове завдання. Кремезний чоловік років 40, з розкішними вусами, він справляв враження доброго дядечка. Та й був таким для своїх співробітників.

– Олександре Пантелеймоновичу, можна? – зазирнула в кабінет Ліза.

– Можна. А також можна не намагатися справити на мене позитивне враження після свого невчасного прибуття на робоче місце.

Дівчина відчула, як серце провалилося кудись у шлунок, але тут же помітила, що під вусами чоловік ховає посмішку, і розслабилася.

– Так, шефе, вибачте.

– Прийнято. Тримай. – Олександр Пантелеймонович, якого всі називали скорочено ОП чи просто шеф, простягнув тоненьку теку і пояснив: – Афанасій Омелянович Сірокінь. Дружина підозрює зраду.

У теці лежало кілька папірців та одна-єдина фотографія літнього чоловіка. Щоправда, симпатичного.

– І цей дідусь – рогороб? – не втримала здивування Ліза. Молодій дівчині старість здавалася настільки далекою, що аж незрозуміло було, що там відбувається.

– Якщо хочеш стати хорошим детективом, запам’ятай: робити роги дружинам можна у будь-якому віці. Аби тільки було кому.

Ліза кивнула.

– Там є його розклад. Візьми машину і зніми, з ким наш казанова пенсійного віку зустрічається, коли втікає з дому.

– Зрозуміла. Все зроблю! – хлюпнула ентузіазмом детектив-стажер і побігла виконувати.

 

Не дарма стеження за рогоробами вважалося нудною справою. Поки їхала, Ліза морально і фізично готувалася до свого нового завдання, хвилювалася, а зараз уже цілу годину сиділа в машині навпроти кав’ярні та спостерігала, як її об’єкт на терасі п’є какао, жує канапки і читає газети. Сам-один! Ніяких коханок чи інших підозрілих осіб в поле зору детектива-стажера не потрапило.

Дзенькнув телефон.

– Алло. Шеф?

– Як справи?

– Та ніяк! – не втримала роздратування дівчина. – Він просто читає газети.

– А що ж ти хотіла? Пенсійний вік – то таке… Вчишся заново пізнавати смак життя.

– Га?

– Не зважай. Постеж іще трохи.

– А може він просто тікає з дому, подалі від своєї дружини?

– Ну, судячи з того, що я бачив, вона таки запросто може виїдати мізки десертною ложечкою… Але я такого не казав про нашу шановну кліентку.

– Нічого не чула, – Ліза намагалася не розсміятися вголос. – Зв'язок глючить, чи що?

– От молодець! – реготнув ОП і відключився.

Дівчина пхикнула зі сміху, відключила телефон і задумалась про те, як же їй пощастило з начальником. Згадалося, як вчора шеф їв горішки, завісив усі вуса лушпинням і ніхто не наважувався йому про це сказати, а він ходив і усміхався так загадково, наче й сам все знав… Раптом обличчя в уяві Лізи спохмурніло. ОП суворо настовбурчив вуса і сказав: «Зберись! Не лови ґав на завданні!» Напевно, це була совість. Або інтуїція. Ліза стрепенулась і кинула погляд на об’єкт спостереження.

- Ну чоооооорт!

Афанасій Омелянович більше був не один – за столиком сидів чорнявий молодий чоловік років 30, стильно вбраний, і щось впевнено розповідав старому, підсилюючи слова енергійним маханням руками. Ліза швидко вихопила фотоапарат і зробила кілька знімків про всяк випадок. Придивилась до бесіди. Здається, її об’єкт дуже нервує. Детектив-стажер зважила в умі всі варіанти, кивнула своїм думкам і вибралась з машини. Дивуючись сама собі, дівчина зайшла у кафе і зайняла сусідній столик.

– Ти не пожалкуєш про це, друже! – молодий чоловік усміхався, наче щойно виграв в лотерею. – Сьогодні ти зробив дуже корисну справу. Ми всі пишаємося тобою!

– Залиш ці порожні балачки для свого підвалу, Дмитре! – пробурчав старий у відповідь. – Я просто чекаю на свої гроші.

– Будуть. Будуть тобі твої грошенята. Але ж я не віддам їх просто за те, що в тебе добре серце?

Афанасій Омелянович видав звук, наче з повітряної кульки випустили повітря, і посунув до співбесідника одну зі своїх газет. Ліза аж мало не звернула шию, намагаючись непомітно роздивитися, що діється за сусіднім столиком. Під газетою лежав невеликий пакунок, загорнутий у ще одну газету і рожеву «майку» з супермаркету, тож вміст було не видно. Невідомий чоловік вишкірився, помацав запропонований згорток і дістав свій смартфон. Ліза теж потяглася за своїм ґаджетом. Треба ж було якось сфотографувати цю оборудку. Тож дівчина зробила вигляд наче робить селфі зі своєю філіжанкою кави, але замість фронтальної камери увімкнула тилову. Чи знадобляться ці знімки потім, вона не знала, але ОП завжди наполягав, щоб детективи приносили крім своїх розповідей ще й матеріальні докази.

– Ну все. Все готове, друже мій! – загадковий Дмитро запхав смартфон у кишеню і потягнувся по пакунок.

– Не так швидко! Почекаймо, поки у мене пікне.

Ліза мало не вдавилася кавою від такої заяви, але тут з кишені старого і справді почулося пікання – прийшла СМС-ка. Він її уважно прочитав і кивнув. Його молодий співбесідник знову посміхнувся, забрав пакунок і запхав його у свій портфель, що стояв під столом.

– З тобою приємно мати справу, – покупець підвівся і простягнув руку. Афанасій її неохоче потиснув і буркнув:

– І не приходь до мене більше. Це був останній раз. Старий я уже для таких справ.

– Ти ще в нас о-го-го! – потрусив кулаком в повітрі Дмитро. – Ти зараз куди?

– А тобі що до того? Додому!

Як не дивно, але Афанасій Омелянович і справді поїхав додому. Ліза прослідкувала за ним до самого будинку і впевнилася, що він дійсно зайшов усередину. Дівчина була розчарована. Ніяких коханок, ніяких інтриг чи таємниць. Набундючившись, детектив-стажер повернулась у бюро і відрапортовала шефу.

– Що ж він таке продав? – зацікавився ОП.

– Не знаю. А хіба це важливо? Мій дідусь завжди продає якесь барахло зі свого гаража.

– У нашій справі все важливо! Віддай свої знімки Мишку, хай почаклує. Може, щось стане зрозуміло.

– Як скажете, – одночасно кивнула і знизала плечима дівчина. Вийшло кумедно, але ніхто не засміявся.

Не пройшло і години, як схвильований Мишко, експерт з технічних питань, покликав до себе шефа і Лізу.

– Я провів експертизу наданих фотографій…

– Я тебе прошу, – перервав хлопця ОП, – ти можеш без оцих своїх словечок. Ми не в кіно.

– Не можу! Я ж експерт! – жартома напнув груди товстенький 25-річний хлопець в окулярах, який виглядав типовим ботаніком. – Так от. Моя чудо-програмка знайшла вашого незнайомця. Це Дмитро Скрипнік, один із активістів руху «Браття по планеті». Вони борються проти жорстокого поводження з тваринами, – пояснив Мишко і продемонстрував сторінку цього руху у фейсбуці з кричущими фотографіями і лозунгами. – А купив він скоріше за все, – тут експерт-ботанік зробив багатозначну паузу, – порох!

– Порох? – Ліза мало не підскочила зі здивування. 

– Ага! Наш Афанасій Омелянович Сірокінь – військовий на пенсії. Він служив у частині 2175. І знаєте що? Саме в цій частині зараз щось відбувається! Я ще не докопався до суті, але щось в них там зникло.

– Я тебе прошу, копайся так, щоб тебе не засікли, – похитав головою ОП.

– Ображаєте, шеф? – надувся Мишко.

– Але як ти дізнався, що це саме порох? – Ліза всім серцем сподівалася, що це не кінець її справи і якась інтрига все-таки є.

– Та на одній з фотографій видно, що газети згорнуті невдало і в пакет висипалося трохи вмісту. Ну я покрутив різкість… – експерт знітився і вивів на екран фрагмент фотографії. Крізь рожевий поліетилен і справді можна було роздивитися міленькі чорні кульки. 

– От ти ж хакер доморощений! – висловився шеф. – Молодець! Покопайся в мейлах цих «браттів». А ти, – чоловік розвернувся до Лізи, – їдь до них і спробуй дізнатися, що вони затіяли.

 

До офісу «Браттів по планеті» детектив-стажер під’їжджала схвильована і горда собою. Ще б пак! Оце справжнє завдання! Робота для найкращих спеціалістів бюро. Агент під прикриттям – ось вона зараз хто!

Настрій дівчині трохи зіпсував зовнішній вигляд будинку за вказаною адресою – облуплені стіни і старі, ще дерев’яні вікна. Та й райончик не найкращий. Жити тут не хотілося. Ліза уважно оглянула пошарпану офісну будівлю. Навколо дверей було прибито багато вивісок, що пропонували послуги адвоката, весільного фотографа, ксерокса, друку фото, була навіть туристична фірма з глобусом у вигляді сердечка, але нічого схожого на захист тварин. Довелося вилізати з машини. З найнезалежнішим виглядом, на який тільки була спроможна, детектив-стажер пішла шукати потрібні двері. Довго йти не довелося – вхід до офісу захисників братів наших менших розташовувався з торця будинку. Правда, з вивіски було не надто зрозуміло, чим займається організація, бо логотипом у них був закривавлений ніж, закреслений знаком «стоп».

– Наче хтось вбив Каспера. Фу! – пробурчала дівчина, згадуючи логотип мисливців за привидами з мультику. 

Настрій зіпсувався остаточно. Але справжні детективи не зважають на такі дрібниці. Напевно, так сказав би шеф. Тож Ліза глибоко вдихнула, видихнула, наказала собі розслабитися. П’ять сходинок до підвалу виявилися довгою дорогою, але дівчина їх здолала і відчинила двері. Її зустрів крик:

– Ксероксу у нас нема!

– Ой, – розгубилася Ліза від такого прийому. – Та я не теє. Я прочитала в інтернеті про рух «Браття по планеті». Я ж туди прийшла?

– Ого! – спантеличилася у відповідь дівчина, що зустріла Лізу вигуком про ксерокс. – Так, туди. Ласкаво прошу. Мене звати Інна. Чим можу допомогти?

– Ну я… це я б хотіла вам чимось допомогти. Мене обурює те, як у сучасному світі люди ставляться до тварин, вбивають заради хутра, ставлять експерименти. Так не має бути. Я б хотіла долучитися до вашого руху! – енергійно випалила дівчина заздалегідь підготований спіч.

– Ого! – ще більше здивувалася Інна. – Я зараз покличу нашого керівника, почекайте будь ласка.

Ліза приязно усміхнулася і кивнула. Залишившись наодинці, вона почала роздивлялася кімнатку, де опинилася. Невелике приміщення було захаращене якимось мотлохом, від чого здавалося ще меншим. На столах лежали стосики паперу, листівки, газети, стояли порожні клітки різних розмірів та коробки невідомо з чим усередині. А на стінах були розвішані кольорові фотокартки, від яких кров застигала в жилах. Вбиті дитинчата морських котиків, шиншили без шкіри, собачі кладовища… У агента під прикриттям почали труситися руки. Раптом погляд зачепився за фотографію групи людей, що висіла в одному ряду з цими жахливими картинками. І поки одна частина свідомості хотіла розревітися прямо тут від усього побаченого, інша почала виконувати роботу детектива. Ліза дістала свій смартфон і почала фотографувати усе, що бачить, особливу увагу приділяючи фотографіям і документам на столі Інни.

 

Як так сталося, що її ніхто не впіймав – Ліза і сама дивувалася. Вона сфотографувала все, що хотіла. Потім приязно поспілкувалася з керівником місцевої комірки руху «Браття по планеті» Іваном, подружилася з секретаркою Інною, отримала членський квиток і навіть запрошення на «грандіозну подію», яка мала стали її вступним іспитом. Попередили, що одягтися треба у щось зручне і темне. Невже порох потрібен для цього?

– Господи, та в них взагалі мізки не на місці! Цілий день працювати, поки на стінах висить оце… оце… – не міг дібрати слів Мишко, проглядаючи принесені Лізою світлини з офісу захисників тварин. Дівчина лише знизала плечима.

– Фанатики! – виніс вердикт експерт з технічних питань. – Часто-густо в них дах зносить повністю, разом із шифером.

– А ти в нас теж фанатик, – підколола Ганна, що тихенько підійшла і стояла позаду. – Фанатик комп’ютерів.

– Я не буйний! – зауважив хлопець і тицьнув на одну зі світлин: – А от і наш знайомий. Дмитро Скрипнік. Бач, який він тут молодий і задоволений життям!

Ліза придивилася до людей, зображених на світлині. Увагу привернув бородатий хлопець, що стояв в обнімку з їхнім покупцем пороху. Напруживши уяву, детектив-стажер намалювала собі цього парубка без бороди, трохи старшим і ахнула:

– Це ж мій сусід, пан Євген! Той іще тип, – похитала головою дівчина і розповіла все, що знала про цього чоловіка.

– Якийсь він мутний, – погодилась Ганна. – Якась вся справа мутна.

Раптом у Лізи задзеленчав телефон. Вона дістала його, мовчи продемонструвала усім екран, на якому світився напис «Інна, сестра по планеті», і прийняла виклик. Розмова тривала хвилину, але з кожною секундою очі дівчини ставали все більшими від здивування. Тицьнувши завершення виклику, вона ще деякий час дивилася на погаслий екран, а потім заговорила:

– Ви не уявляєте… Це була секретарка з тих «Браттів по планеті». Вона мені розказала, що саме вони планують, щоб я «не хвилювалася і встигла підготуватися». – Дівчина зобразила лапки в повітрі.

– Що!?

– Ми поїдемо у дослідний центр. Рятувати тамтешніх піддослідних мишей, – серйозно сказала Ліза і раптом розреготалася. – Мишей! Ми поїдемо рятувати лабораторних мишей! Їх треба викрасти і випустити. Ой, я не можу… А порохом ми вирубимо сигналізацію.

– Підтверджую! – додав Мишко. – Я тут погортав їх переписку. Вони останнім часом тільки про тих мишей і спілкуються.

– Здається, справу закінчено, – Ганна задоволено усміхнулася і потягла Лізу до виходу. – Пішли доповідати шефу.

– Це ж наскільки та бідолашна хоче мати друзів, якщо отак взяла і вибовкала таємницю малознайомій дівчині, – прошепотів сам собі Мишко, але потім махнув рукою і занурився у читання якихось документів на екрані свого компа. 

 

Після розмови з ОП Ліза змирилася з тим, що її чергова справа так швидко закінчилася. Шеф умів підбадьорити своїх похнюплених молодих співробітниць. А ще ж треба було скласти офіційний рапорт, долучити до нього зроблені світлини і відправити все це в поліцію. Теж дуже важливий етап роботи.

Дівчина бризнула водою на свій фікус, зітхнула і відкрила документ, який мав стати її рапортом. Зненацька у кутку екрану заблимало сповіщення про нове повідомлення від Мишка: «Нова інформація!!! Терміново!» Рапорт миттєво було забуто. Детектив-стажер на крилах надії полетіла до експерта і зіштовхнулась в дверях з ОП, який прямував у тому ж напрямку. Слідом підійшла Ганна.

– Ви не повірите! – Мишко не звернув уваги на ДТП біля свого кабінету. – Я нарешті викопав, що сталося у частині 2175! 

– Вони тебе закопають, якщо зловлять! – гримнув ОП.

– Якщо! – підняв вказівний палець хлопець і діловито продовжив. – Порох – це дрібнички, його було замало, ніхто й не помітив. Ґвалт піднявся після зникнення ящика боєприпасів і вибухівки. Все виносили малими порціями. Разом – це десь 10 кілограмів у тротиловому еквіваленті. Безпечна відстань від вибуху – від 9 до 30 метрів. Люди, у нас тут теракт намічається!

Ліза охнула і притисла руки до грудей, Ганна мовчала, але виглядала шокованою. І тільки шеф сприйняв інформацію спокійно:

– Хто покупець?

– Невідомо. Але є всі підстави вважати, що викрадач – наш пенсіонер Сірокінь, – відповів Мишко і продемонстрував якісь колонки дат.

– Колись тебе вичислять, зловлять і посадять. І мене заодно. – Похитав головою директор детективного бюро, розуміючи, що таку інформацію можна добути тільки з дуже захищених серверів.

– Це Дмитро Скрипнік! – раптом заявила Ліза згадавши розмову, підслухану в кафе. – Сірокінь тоді сказав щось про останній раз.

– Значить, це була не єдина оборудка, – включилася в розмову Ганна. – І навряд чи щоб мишей з лабораторії рятувати.

– Їдьте до Скрипніка. Спробуйте щось дізнатися! – розпорядився шеф і додав: – Відмички прихопіть.

 

Будинок Дмитра Скрипніка разюче відрізнявся від офісу «Браттів по планеті»: великий, доглянутий, у хорошому районі. Припаркувавшись трохи віддалік, Ганна з Лізою підійшли до дверей.

– Говоритиму я, – шепнула Ганна і натисла кнопку дзвоника. Двері тут же відчинилися. На порозі стояла ефектна білявка у вишуканій сукні.

– Ви запізнились! – відзначила жіночка. – Ви ж собачі няньки?

– Так, – не змигнувши оком збрехала Ганна.

– А чого вас двоє?

– Це стажер. Ви не проти?

– Ееее… та ні… – завагалась білявка, але тут же посунулась, пропускаючи їх в дім. До гостей звідкись вискочила маленька пухнаста собачка з приплюснутою мордочкою. – Це Лола. Ах ти моє золотко. Дай мамі цьомики. – Власниця підхопила тваринку і поцілувала. А потім тицьнула собаку в руки Ганні. – Покупайте її. Шампунь у ванній. Я повернусь за 3-4 години. Відкриття цієї виставки хутра буде недовгим, але я затримаюсь. Може, знайду нарешті шубку, що мені личить…  – жіночка мрійливо закотила очі, але тут же схопила сумочку і попрямувала на вихід, кинувши через плече: – І не чіпайте їжу в холодильнику!

Детективи і не зчулися, як господиня пішла, залишивши їх самих. Лола не рахується.

– Фортуна мене любить! – захихотіла Ганна і поставила тваринку на підлогу. – Пішли роздивимося.

Через півгодини пролунав дверний дзвоник – прийшла справжня собача нянька. Детективи здали Лолу з рук у руки, набрехавши хтозна-скільки, щоб не залишити по собі підозр, і втекли з місця свого злочину.

Уже з машини зателефонували шефу, щоб сказати, що нічого не знайшли. Взагалі нічого: ані слідів виготовляння бомби, ані записів у щоденнику, ані підозрілих файлів на комп’ютері. Експерту Мишку пощастило більше. Не вилізаючи зі свого комфортного крісла цей хакер дізнався, що Дмитро Скрипнік розлучається зі своєю дружиною через її зраду, а його друг Євген Стоян уже розлучився і дійсно має судову заборону наближатися до колишньої дружини. Вона кілька разів подавала на нього скарги, з яких вбачалося, що чоловік не дозволяє їй купити шубу і лупцює навіть за натяки на придбання чогось пухнастого. А між собою чоловіки останнім часом дуже тісно спілкуються, що видно з їх мейлів і телефонних дзвінків.

– Їдьте до Стояна! Його зараз немає вдома, – вклинився в розмову шеф і відключив зв'язок.

Ще півгодини їзди з віртуозним оминанням вечірніх заторів і детективи приїхали у Квітковий мікрорайон. Коли проминали її будинок, у Лізи виникло дивне відчуття нереальності усього того, що відбувається. Ось її дім, її затишний куточок, де безпечно, спокійно, де немає терористів з ненавистю до хутра, але немає і пригод. Дівчина заплуталася у власних відчуттях, не розуміла, чого її хотілося більше: опинитися вдома з чашкою чаю або продовжувати шукати потенційного вбивцю. Але роздумувати було ніколи. Ганна зупинила машину просто на подвір’ї Євгена і побігла до дверей. Відмички усе-таки знадобилися і через хвилину детективи були всередині.

Нічого незвичного. На кухні трохи непомитого посуду, у спальні трохи розкиданих речей, пульт від телевізора у бокалі з-під пива. Типова холостяцька оселя. Ліза зазирнула в гараж. Тут не було машини, а біля стіни розташовувався невеликий стіл, захаращений усіляким мотлохом: паяльник, дроти, розібраний комп’ютер, плати, якісь металеві штучки, призначення яких дівчина не знала. А на стіні висіла символіка «Браттів по планеті» і такі самі роздруківки, як і в офісі захисників тварин.

– Алло, шеф! – почуло ззаду. Це Ганна зателефонувала в бюро. – Здається, бомбу виготовив Стоян. Я не впевнена, але тут купа підозрілого причандалля. Зараз пришлю фото. Хай Мишко гляне.

Блимнув спалах і жінка повернулася до розмови, увімкнувши гучний зв'язок.

– Мишко пише, що це дійсно може бути бомба, – сказав ОП після паузи. Телефон трохи спотворював голос, але помилитися було неможливо: шеф говорив абсолютно спокійно. 

«Невже його не хвилює, що десь там гуляє терорист з вибухівкою?» – подумки обурилась Ліза, а вголос сказала:

– Як же її знайти?

– Це вже не наша справа, – відповів ОП. – Передамо все поліції. Хай вони ловлять цього придурка.

– А якщо вони не встигнуть? – хвилювалася Ліза.

– Встигнуть, – заспокійливо озвався шеф. – А що, хочеш сама зловити терориста?

– Ні, – детектив-стажер почервоніла, адже хотілося бовкнути щось ствердне.

– Гаразд. Міркуй, чого можуть прагнути такі люди, як ці Євген з Дмитром? – здавалося, шеф усміхається собі у вуса. Уява навіть намалювала таку картинку. 

– На місці Скрипніка я б хотіла вбити свою дружину, – висловила здогадку Ганна. – Через зраду.

– А Стоян… Я не знаю, навіщо йому бомба. Кого він може хотіти підірвати? Хіба можна зрозуміти його логіку, він же схиблений? – розгубилася Ліза.

– Він бив свою дружину через її бажання мати шубу, – озвався телефон.

– А дружина Скрипніка поїхала на відкриття ярмарку шуб чи чогось такого, – згадала Ганна.

– В одному місці будуть шуби, які ненавидить Стоян, і жінка, яку ненавидить Скрипнік, – підсумувала Ліза і раптом здогадалася: – Вони підірвуть виставковий центр!

– А провину звалять на «Браттів по планеті». Це ж радикальний рух, і від них всього очікувати можна, – додав ОП.

– Ми маємо їхати туди! Терміново! – вигукнула Ганна, розвертаючись до дверей.

– Я сповіщу поліцію, – голос шефа випромінював спокій і розсудливість. – Залиште це їм. Хоча ви туди все одна поїдете, так? 

– Так! – уже на ходу відгукнулася Ганна і детективи побіли до машини.

 

Виставковий центр ЕкспоХустівка сяяв наче новорічна ялинка, стоянка була заповнена дорогими автомобілями вщерть, лунала приємна музика. Відкриття виставки-ярмарки хутра і хутряних виробів уже почалося, тож навколо будівлі було мало людей. Але поліцейських машин також не було. Ліза очікувала побачити тут десятки біло-синіх автівок з блимавками, поліцейські кордони, евакуацію. Натомість свято тривало без перешкод. Під’їхало ще кілька звичайних машин, але детектив-стажер не звернула на них уваги. Вона розгублено озиралася по сторонах, не знаючи, що робити.

Раптом пролунав вибух. Виставковий центр блимнув, іншого слова не добереш, і щез. Ніякого полум’я, ніякої вибухової хвилі. Ліза мало не закричала – спізнилися! Вони спізнилися! Ці покидьки підірвали свою бомбу і десятки людей загинули. Як же так? Дівчина була готова розридатися.

Але через нескінченно довгу мить центр так само раптово з’явився. Неушкоджений! Знову лунала музика, сяяли святкові вогні. Складалося враження, що почалося «переміщення», але якось дефектно, тому не завершилося і будівля опинилася на своєму старому місці.

На плече шокованої дівчини опустилася чиясь важка рука. Ліза здригнулася і підняла очі. Шеф! Він мовчки показав на стоянку. Там з машини вилізли двоє чоловіків і почали розгублено озиратися. Відстань була чималою, але детектив-стажер впізнала терористів, яких так відчайдушно прагнула зупинити. До них тут же підійшли кілька поліцейських, схопили і заштовхали в машину, яка під’їхала кілька хвилин тому.

– Скажи мені, – заговорив шеф, – ти не передумала ставати детективом?

Ліза досі перебувала у стані шоку, але якась частина її свідомості думала швидко і тверезо, тож вона заперечно похитала головою.

– Добре. А тепер послухай мене уважно, дівчинко. Це було не переміщення. Там дійсно стався вибух. Але наш світ так влаштований, що одночасне масове вбивство і руйнація в ньому неможливі. Більше неможливі. Це був апґрейд. Дуже корисний апґрейд однієї цікавої гри, яка називається «Мегаполіс». Ти ж грала в таку гру у себе на компі?

Ліза кивнула, не в силах вимовити ні слова. ОП продовжив:

– Знаєш, світів багато. І наш з тобою світ – це комп’ютерна мережева гра в іншому світі, більшому за наш. Можливо, те місто, яке будувала ти сама на своїй сторінці, – це теж чийсь світ. Я не знаю. У тебе багато питань, я відповім на всі завтра в офісі. Ти ж прийдеш на роботу? Навіть після всього, що я отут щойно наговорив?

Дівчина знову кивнула і пискнула зрадницькі тремтячим голосом:

– Так.

– От молодець! – усміхнувся шеф і з його вусів посипалися крихти. Напевно, то були залишки булочки.

Ліза несміливо усміхнулась у відповідь. Постоявши хвилину, вона тріпнула волоссям, сіла в машину і, перш ніж поїхати додому, уважно перевірила свій Finder.

------------

1 Англійською «Шукач»