Прогулянка

Неділя, 7 серпня 2016 г.
Переглядів: 372
Підписатися на комментарі по RSS

Який ідіот запхав мене у тіло ті-рекса? Я замовляв велоцераптора! Нічого, за дві години я повернусь і влаштую їм пригоду. Вибачення попросять, ще гроші повернуть. Теж мені – проффессіонали.

Так, тепер заспокоїтись і щось робити. Не буду ж я дві години стирчати на місці. Погуляю, роздивлюсь, може щось навіть вполюю, я ж найбільший хижак тут… Чи не найбільший? Оу… забув…

А тут гарно і навіть не здається, що вже зовсім скоро кінець світу. А повітря як пахне! Дерева незвичайні, треба спробувати листочок пожувати. Я ж не здохну від того. Фууу, бридота…

Цікаво, чи зможу я зламати дерево? Бляха-муха, це ж не лапи, а клешні якісь, ще й короткі. А спиною. Отак – раз, другий… Ура! Вийшло. А голос який в мене крутий!

Щось побігло. Я когось налякав. Ану подивимось. А бігти навіть класно, земля дрижить. А ще раз рикнути. Тікають, я їх чую і навіть винюхую. Бояться. Так, боятись мене! Ще б наздогнати когось і зблизька роздивитись…

А куди я біжу?..

Стоп, стоп. Чогось думки плутаються. Спокійно. Я на сафарі. Замовив… раптора, а мене посадили в Годзілу. Нічого страшного, мені вже подобається, але все одно змахаю всіх вздовж і впоперек, коли повернусь. Мозок… чухається? Тісно чогось, а дотягнутись і пошкрябати голову ну ніяк. А стріпнути, як пес?

Ой-йо-йой! Де я? Так… так… Ага. Я на сафарі. Що казав провідник? Не захоплюватись. Часова відстань завелика, мозок примітивний. Зберігати самовладання і постійно думати…

Що так пахне? Умммм, який запах… в животі вурчить. Точно їжа. Жерти хочу. Дико, страшно і неймовірно. Воно йде і воно зовсім близько. І воно не чує мене. Підкрастись. Не зламати гілку. Так… тихенько, ще крок, ще пів кроку…

Є! А я сильний! Вхопити зубами за загривок, підняти, пріпнути вліво-вправо. Хруснуло. Стиснути зубами сильніше… Як смачно! І запах ще кращий, такий теплий… їсти… їсти…

Наступити ногою і відірвати шматок. Який соковитий, м’якенький. А зуби, як ножі, навіть сильно старатись не треба. Все правильно, навіть думати не треба, тіло зробить само. Інстинкти і навички.

Хтось йде. Це що за дрібнота підкрадається? І не бояться. Де мій рик? Відбігли… і вертаються? Налякати, тупнути ногою. Не бояться. Я знаю – зловити одного і розтріпати. Інші самі втечуть.

От зараза, як близько підійшов. Тебе я і вб’ю. Втікає. Як швидко! Не думав, що така дрібнота бігає швидше за мене. А як пищать противно. А чого вони пищать? Вони вкрали мою їжу. Як посміли?

Мене обдурили ящірки. А чому, я взагалі поліз до ящірок? Нащо мені все це? Не пам’ятаю.

Ага… стерти емоції із спогадів. Чим далі назад, тим краще. Спогади залишаться, а почуття зітруться. Примітивний мозок відфільтрує попередньо заданий часовий відрізок. Залишиться чорно-біле фото… чи якось так. Я не зрозумів принципу стирання, але провідник обіцяв, що все буде якнайкраще.

А кого я хотів забути? Знаю, що жінку, а вигляду не пам’ятаю. Мозок ті-рекса не відтворює відео. Смішно, аж до плачу. Через неї я ризикую своєю особистістю…

Що це?..

Вона. Так може пахнути тільки вона. І вона десь недалеко. Вітер доносить її аромат. Я її хочу. Мені треба… я мушу…

Бігом туди, не випустити її запах. Вона не сама. Нічого. Проти мене не встоїть ніхто. Я ж два в одному і вона буде моєю…

Вони вже чують мене: мій біг, мій рик, мою впевненість у перемозі. А вона, здається, незадоволена моєю появою. Нічого, переможців люблять, перед ними схиляються, їх визнають… І вона буде моєю…

Удар… укус… ще удар… ще укус за загривок, щоб не дістав своїми лапами… роздерти тіло пазурами… відкинути… запах крові і перемоги…

І що, красуне! Я бачу цікавість у твоєму погляді і ти вже не така незадоволена. Ти пахнеш так заманливо і ти моя…

 

Де я? Де це, в дідька, я?!

Світло виїдає очі, від антисептика хочеться кашляти…

Не може бути! Вони повернули мене, а вона залишилась там! Я вб’ю їх всіх, розтерзаю, роздеру. Хай тільки почують мій рик…

Боже, що це за вереск? Це я? Чому я репетую? Через ящірку? Який сором. І вони ж бачили на моніторах… Чи ні? Я так і не зрозумів, що саме вони можуть бачити. Піти звідси, втекти негайно. Ніяких сварок і скандалів.

Але я хотів її, як ніколи і нікого доти… Навіть Наін… Я міг хотіти цю жінку? Любити, божеволіти через неї? Неможливо.

Нічого, мозок динозавра дійсно стер почуття до Наін, а мозок людини зітре почуття до динозаврихи.

Сподіваюсь…