Про непомітне

Питається вітер смерти:

Кому треба нині вмерти?

Нині... Треба було вмерти мені - але тоді, колись тоді, давно ще, моє золотко. А нині - нині твій день і твій шанс, хлопчику. Тоді, давно, ми могли б померти разом - але тоді смерть прошепотіла, вочевидь, інші імена, і твій день - нині, а мій?.. Я вже собі не належу. Я вже не хочу вмирати.

Тоді, дівчиськом, я купила щурячої отрути. Розчинила і зібралася випити, але все відкладала, відкладала... Я не могла зважитись. Огидне боягузтво. Тобі вже боягузом не бути. А воно, гадаю, єдиний твій спадок по матері - я бачила, як перед цією розмовою ти дістав із сумки і випив залпом геть усю банку енергетика "Рево" - а я ж у неї підмішала конячу дозу тієї отрути для щурів. Ти вже ніким не будеш.

Дитина алкоголіків, я рано навчилася розсувати ноги. Я би позбулася тебе одразу, якби мала більше грошей. Але їх вистачило лише на щурячу отруту, та й тою я не скористалася. В безсиллі дивилася на склянку, туго перемотуючи стан, щоб ніхто не помітив. Я ходила до школи, всюди - як завжди. І ніхто й не помітив.

Я народила тебе в дощаному нужнику за нашою хатою на околиці селища. Я думала, що хочу в туалет, аж раптом відійшли води... Це тепер я знаю, як це називається. Скільки мені було, п'ятнадцять?

Я переховувала тебе в повітці кілька днів - все не могла задушити. Мати десь курвилась тоді, батько завжди п'яний - ніхто й не помітив. Я напувала тебе горілкою, щоб ти не кричав. А потім вночі я взяла тебе і подалася пішки до райцентру, де й залишила біля дверей лікарні. Рано-вранці. Ніхто не помітив.

Мені слід було помітити тебе першою - моя вина, вже не зважаю на нових працівників у моєму магазині. Лише кивнула адміністраторці, проглянула документи - щось мені було не до тебе тоді. А ти ж усе побачив, молодець. Та неможливо не завважити, схожість фантастична - у тебе моє обличчя, гостре, точене, вилицювате, з орлиним носом і вигинистими бровами, мої золотаво-карі очі і відстовбурчені п'ятикутні вуха. Ти мого росту і статури. Ти моя копія!

Я зіткнулась з тобою в магазині післявчора, так, післявчора, і ти сказав, що маєш сказати щось важливе, і додав: "Це особисте", на що я пересмикнула плечима і сказала, що не маю часу на плітки. Тоді я помітила. Я гарячково рила папери, я шукала і знайшла дату твого народження - той день, той ранок. Невеликий згорток і двері лікарні.

Щойно я тобі сказала зайти до комірчини. Перед тим я рилась в твоїй сумці. Ніхто й не помітив.

Треба вмерти Івасеві,

Молодому та й стрільцеві.

Ти не стрілець, та й не Івась - ти Богдан, Богдась. Бог дасть, та тільки не мені. Все моє - тяжка заробленина. Навіть моя сім'я, мій чоловік і діти. Особливо це. Ти не стрілець, та одне твоє слово - розривна куля у човен мого благополуччя.

- Ну, говори, Богдане, я слухаю. - вимовила я вголос.

Як там далі у пісні?..

А найкраща смерть у бою,

За край рідний і за волю...

Ех, сину, тобі вже не так вмирати.

Але... Чому ти так дивишся?

"Гм, яка ж вона гарна, от би вдалось закрутити з нею, - думав Богдан. - Ну, після того, що я їй скажу, їй напевно захочеться втіхи..."

- Пані Іванко, - заговорив він. - Я от що вам сказати хотів: ваш чоловік спить із продавчинею нашого відділу косметики, Лілею. Я ось і фото можу показати...