Про міжпланетну толерантність

Четвер, 11 серпня 2016 г.
Переглядів: 315
Підписатися на комментарі по RSS

Якщо вам завжди кортіло поспілкуватися зі справжнім везунчиком – то ось він я. Тільки от цього разу, здається, фортуна повернулася до мене найнепристойнішим своїм боком. Тому, що шансів на спасіння після того, як тебе викинули за борт, не так вже й багато. Добре, пора це нарешті визнати – їх існує рівно нуль.

Десь стільки само шансів не потрапити на борт після того, як ти образив головного пасажира, а за сумісництвом – принцесу цілої планети, провінційної, але ой леле, якої войовничої. Той факт, що принцеса і справді виглядає, як домашня тварина моєї рідної, давно забутої Землі, мене зовсім не виправдовує, адже я в космосі практично ціле життя, а такого роду помилки роз’яснюють ще первачкам, на уроках міжпланетної толерантності.

Більше того, жест, який мені прийшов у голову на фоні приступу ностальгії, а саме рух рукою в напрямку від голови, до шиї і далі до хвоста, виявився надзвичайно образливим конкретно в цьому районі галактики. Особливо до самок. Особливо, як ви розумієте, блакитної крові.

Жодні пояснення про те, що моя Мурка в свої кращі роки виглядала рівно так само, з точністю до білої плямки на комірі, ні разу мені не допомогли. Більше того – мені ще пощастило, що фелінці не особливо мене зрозуміли, адже порівняння принцеси з тупоголовою твариною, котра більшість часу проводить у сні, а більшість залишку – ганяючись за горобцями, на користь мені б не пішло так точно. Хоча, що вони іще можуть зі мною зробити, окрім, як випхати у відкритий шлюз? Вибити мені перед цим усі зуби?

Хоча ні, радше видряпати очі. Лапки фелінців (руки! Звісно ж руки!) м’які, пухнасті, але з гострими лезами кігтів. Вони вміють їх прибирати, тому ходять вони безшумно і граційно, прямо як наші коти. Звідси і земна назва їхньої раси: «фелінці» (кажуть злослови! Насправді це просто невдала транслітерація їхньої самоназви. Правильніше, звісно, називати їх народом Нья’ав).

Ми стоїмо біля шлюзу четверо. Двоє фелінців (не до толерантності зараз!), я і мій друг Хаф, принц канінців (народу Ха’аф!). Точніше, вже колишній друг, бо коли я попросив його виручити мене і підняти на кораблі бунт, або хоча б влаштувати невеличку пожежу, щоб я встиг змитися на рятувальному катері, він категорично відмовився.

Адже його, наслідного принца Хафа, перший в історії візит на королівський корабель Її Величності повинен стати провісником справжнього миру між одвічними ворогами. Тому, сказав він, розгрібайся із наслідками своєї дурості сам.

Його відповідь мене настільки спантеличила, що я навіть не намагався сперечатися. Не згадував йому про роки нашої дружби, про спільні пригоди, які пережили разом, про нашу улюблену гру в м’яч. Це було б нечесно. Адже на кону і справді стоїть майбутнє двох рас. Кого тут хвилюватиме доля одного космічного авантюриста?

І от, ми стоїмо біля шлюза, і в голову мені приходить одна божевільна ідея за іншою. Спочатку, я їх звісно відкидав, але потім, коли до смерті лишалися хвилини, вирішив, що втрачати вже нічого. Чому б і не спробувати?

Першим був лазер. Звісно ж, стріляти на кораблі було б ідеєю сумнівною, один невірний рух і замість одного трупа просто стало б кілька десятків. Які наслідки цей факт мав би для взаємостосунків рас мені важко навіть уявити. Тому насильство в даному випадку виходом не було аж ніяк. Натомість, я виставив потужність на абсолютний мінімум і навів приціл на підлогу. Там з’явилася невеличка червона плямка.

– Дивіться, – показав я на неї фелінцям, – вона рухається.

І на доказ своїх слів, я порухав прицілом, так що точка і справді зробила кілька маневрів гофрованою поверхнею обшивки корабля. Фелінці подивилися спочатку на точку, потім на мене. В їх поглядах світилася чиста невтяма.

Я похнюпив очі. Звісно ж, навіть попри всю зовнішню схожість, фелінці мають мало спільного з котами. Вони – розумна раса, і порівнювати їх з несвідомими тваринами – це безглуздий і дуже непристойний прийом. Я був неправий, і тепер заплачу сповна за свою нетолерантність. Надіюся, мій випадок внесуть в підручники. Завжди хотів там бути. Мама, напевне, зрадіє…

Тож, я повністю змирився зі своєю участю, і тільки тоді, коли двері шлюзу були відкриті і мені ненав’язливо показали на них, я зважився на ще один суперечливий крок.

Одним стрибком я опинився між двома фелінцями і сильним рухом підняв їх обох над землею, схопивши за шкіру позаду голови. Підняв і відразу заплющив очі, чекаючи гострого болю від занурених в моє тіло пазурів.

Спочатку, подумав я, вони зроблять мені сеппуку, а вже тільки потім відітнуть голову: щоб мучився довше. Але ні того ні того не послідувало – фелінці завмерли. Їхні погляди лишилися осмисленими, але разом з тим було видно, що їх повністю паралізувало, двоє великих воїнів стали раптом безсилими, як дрібні кошенята.

– Я-я-як ти це зробив? – перелякано прошепотів Хаф.

– Мовчи і слухай мою команду, – затараторив я. – Візьми в мене з кишені термінал. Швиденько зроби фото і відправ його моїй мамі. Там має бути іконка, червон… чорт, забув, внизу зліва! Напиши їй, що якщо зі мною щось станеться, хай відішле його у всі канінські ЗМІ. Ладно, допиши, якщо зі мною, або з принцом Хафом щось станеться. Відправляй! Відправив?

Хаф кивнув, і тільки тоді я відпустив фелінців. Вони приземлилися на всі лапи і хижо на мене витріщилися. Хижо, проте водночас і перелякано: так, як вміє тільки їхня раса.

– А тепер, – сказав я їм, – вам точно доведеться домовлятися про мир. Адже такий прийом може змістити баланс у війнах, чи не так?

Те, що відбувалося далі, інакше ніж чистим фартом назвати не можна. З недолугого злочинця я перетворився в мудрого радника. Мене питали, що робити, і Хаф, що розривався між бажанням допомогти своїй расі та встановити мир, і навіть принцеса, що не знала, чи можна довіряти Хафу таку таємницю, а чи краще його на всяк випадок викинути за борт (він мій кращий друг, відповів їй я).

Мені пощастило іще раз: я встиг сісти в рятувальну шлюпку і забратися на всі чотири сторони, поки до всіх не дійшло, що для мого трюку лапи канінців годяться, чесно кажучи, не дуже добре.

Все таки, що не кажи, везунчик!