Повернення на Білий трон

П’ятниця, 5 серпня 2016 г.
Переглядів: 328
Підписатися на комментарі по RSS

Єшуа мовчки дивився на сою долоню. Весь у білому, він стояв на пагорбі та думав про себе. Про Себе. І про Світ. Долоня була вкрита зморшками, ранами, дрібними лініями. Така людська. Справжня плоть. Тепла, тонка. Вразлива.

І все ж Єшуа не був людиною. Був і не був одночасно. Сонце наближалось до горизонту. Повільно, велично – як і має рухатись цар усіх зірок. Єшуа був подібним до Сонця, але за тридцять три роки плоть стала для нього рідною.

Чи зможе він повернутись до свого царства? Чи зможе так само сидіти на Білому троні? Для Творця тридцять років проходять миттєво, але тільки коли він спостерігає за всім зі своєї висоти. А тут, серед матеріального, роки тягнуться так довго. І все здається зовсім інакшим.

- Все готово, вчителю, - промовив Симон, піднімаючись на пагорб.

Єшуа не почув. Він думав про свої вчинки. Ті, що вчинив, сидячи на Троні. Всесвітній потоп, Содом та Гомора… Все це тепер здавалось йому звірством, не правосуддям. Але до початку свого земного життя Творець вважав ці вчинки правильними, справедливими.

Тому тепер Єшуа думав: чи це плоть так діє на нього? Коли він помре і опиниться на Білому троні, ким він буде? Добрим Єшуа чи суворим Творцем? Влаштовуватиме потопи чи зцілюватиме хворих? Насилатиме грішникам довгі зими чи хороші врожаї?

Ким він стане без плоті?

Що буде далі?

- Вчителю, чуєте? Все готово.

В одному Єшуа був впевнений – буде боляче.

- Дуже добре, Симоне, - спокійно відповів учню. – Я вже йду.

- Вони вас стратять, ви ж знаєте.

- Знаю, - усміхнувся, протягнув учневі руку. – Це єдиний спосіб повернутись, Симоне. Плоть надто важка для мене. Не знаю, як ви її носите.

Та Симон тільки знизав плечима. Він, звісно, не знав відповіді. Навіть Творець не знав, куди вже йому.

І вони спустились з пагорба, і пройшли до саду. Сонце поволі опускалось, лишаючи пагорб у владі темряви.

Якби одного разу сонце не зійшло, що подумали б люди?

 

***

Вони стояли і дивились, як вчитель вмирає на хресті. Його груди ще піднімались, губи намагались хапати повітря. Але Єшуа більше не кричав. До світанку лишалось зовсім трохи.

- Він не може померти, - сказав Симон.

- Та ні, друже, - зітхнув Петро. – Тільки це він і може зробити. Бо так буде правильно. Він потрібен не тут.

- Але він і тут потрібен. Нам!

- Що ж, мабуть і він має якісь межі. Не може бути всюди. Не намагайся зрозуміти нашого вчителя, Симоне. Я не впевнений, що він сам себе розуміє. Просто робить так, як робити правильно.

- Не помре, поки не побачить сонця. Шкода, Іуда не прийшов.

- Іуда повісився вчора, коли сонце заходило, - здивовано промовив Петро. - На пагорбі біля саду. Ти хіба не знав?

- Ні, - Симон дивився на горизонт. – Навіщо він це зробив, якщо вчитель його пробачив?

- Ну, напевне, сам себе пробачити він не зміг.

Тим часом перші сонячні промені торкнулись Єшуа. Він здригнувся і перестав дихати.

Римляни здивовано дивились на нього. Навіть вони щось відчули. Та весь світ відчув.

Щось змінилось. Хтозна, гірше стало чи краще.

Але щось змінилось.

 

***

Це сталось вночі з суботи на неділю. Два десятка римських бійців оточили будинок, в якому ночували апостоли. Було холодно, волого і брудно, як і весь попередній тиждень. Симон почув непроханих відвідувачів першим – одразу ж подав жестом знак іншим. Петро дістав кинджал, Яків схопився за сокиру. До будинку римляни заходити не поспішали – вишикувались під стінами і чекали.

Іван підійшов до дверей і поглянув у щілину. Симон запитав у нього жестом: «Як вони нас знайшли?». Іван знизав плечима. Варфоломій підкрався до вікна.

У двері різко постукали.

- Учні єретика, відомого як Єшуа – негайно виходьте і здавайтесь. Вас не стратять, якщо здастесь добровільно! Цінуйте кесареву милість!

Симон поглянув у очі кожному. Не треба було розмов щоб зрозуміти – здаватись ніхто не збирається.

- У сраку собі милість свого царя встроми, - гаркнув Петро, підпираючи двері стільцем. – І самого кесаря встроми туди ж.

Четверо солдатів увірвались у дім

Один з нападників кинувся на Симона – в руках римлянина виблискував короткий меч. Симон блокував удар ножем, який встиг схопити зі стола, але сила удару змусила його втратити рівновагу і впасти. На щастя римлянина вчасно вдарив ліктем Петро. Втім, до будинку увірвались ще четверо, двоє з яких були озброєні списами.

Майже миттєво спис увійшов у живіт Симона, і так само швидко звідти вийшов. Симон обхопив рану, відчув на руках теплоту крові. Римлянин підніс зброю для фінального удару, аж раптом його засліпило різким спалахом.

Власне, засліпило усіх.

Пролунав звук, з яким металеві мечі падають на дерев’яну підлогу. Світло було нестерпно яскравим, Симону довелось заплющити очі.

- Навіщо ви б’єтесь, учні мої? Хіба не вчив я вас, що битись – неприпустимо?

Симон не вірив тому, що чує – то був голос їхнього покійного вчителя. Розплющив очі – Єшуа справді стояв перед ним. Всі римляни стояли на колінах та плакали, бо світло це показало їм силу їхніх гріхів.

- Йдіть додому, солдати. І творіть добро, щоб дух ваш був чистим переді мною!

- Хіба ви не померли, вчителю? – запитав Симон. - Хіба не повернулись до царства свого?

- Знаєш, Симоне, ти не думав, як розшифровується моє ім’я? – запитав вчитель, допомагаючи Симону підвестись.

- Думав. Є – означає Єгова, Бог. Шуа – порятунок. Божий порятунок для світу. Але я не розумію, до чого…

- Я теж так думав, друже, - Єшуа усміхнувся. – Але тепер маю ще одну версію. Порятунок ВІД  Бога. Як від загрози. Врешті-решт світ вже не той, що був раніше.

- І тому ви вирішили лишитись жити з нами?

Вчитель добродушно засміявся.

- І тому, Симоне, я вирішив, що мабуть світу більше не потрібен Бог. Може тепер нам потрібна Людина…

Симон теж усміхнувся. Рани на животі більше не було.

 

***

Десь далеко, за межами Всесвіту і можливостей сприйняття, стояв білосніжний трон, настільки гарний, що від погляду на нього будь-яка людина осліпла б. На троні ніхто не сидів. І вже, напевне, не сидітиме.