Полишений

Неділя, 14 серпня 2016 г.
Переглядів: 378
Підписатися на комментарі по RSS

Різкі пориви язиків полум'я і гарячого газу то завивали, мовби протяг в довгому коридорі, то шаруділи, наче металева стружка, то зривалися на вильоті та плямкали, як тугі краплі розплавленого термостійкого скла. І так декілька разів поспіль. Потім всі ці звуки злилися в один монотонний гул. Іноді крізь нього чулися поодинокі вибухи, скрегіт металу об метал, свист розігрітих балонів з газом, що здіймалися в повітря і з шипом випускали свій вміст під дією температури...

 

Свідомість не покидала мене, але повністю оцінити ситуацію я не міг: в голові шуміло, липка кров затікала на повіки, хлюпала в вухах, руки відмовляли коритися, ноги – не ворушилися. Я міг тільки піднімати голову і повільно крутити нею у боки. Мені здавалося, що я роблю це досить впевнено, усвідомлено, і був радий вже навіть однієї лишень думці, що мій мозок ще щось розуміє.

 

Дисплей евакуаційного боксу бурхливо блимав, я намагався декілька разів дотягнутися до нього пальцями і натиснути потрібні меню, але тільки вимазав панель кров'ю. Мерехтливі надписи на інформері стали ще більш незрозумілими і остаточно розпливлись. За декілька митей липка зелена жижа майже повністю стала чорною: і на екрані, і на моїх пальцях, і на голові кров, що виступила з розсічень, перетворювалася на непрозору пластикову плівку. А це означало лише одне – температура всередині боксу зростала.

 

Добре, що у нас судини з дихальною рідиною йдуть глибоко під шкірою: наші творці проявили виняткову мудрість. Але зовнішній шар шкіри сильно пошкоджений. Добре що всередині всі судини цілі і внутрішній кістяк – не пошкоджений. Правда, повітря не вистачає – позначаються поверхневі ушкодження, але нічого – за 30-40 годин буду як новий.

 

Мене більше хвилює мій мозок: думки і управління рухами все менш контрольовані – я це відчуваю. З одного боку, чомусь вважаю, що роблю все як завжди, але, насправді, розумію, що рухаюся вкрай повільно: позначки електронного табло годинника на дисплеї змінюються дуже швидко. А моя рука, яка повинна була натиснути кнопку, щоб викликати хоч кого-небудь для надання допомоги, змінює своє положення надповільно: ось вилізли пальці з кистьового мішка і наче швидко щось натиснули, але годинник за цей час відрахували цілих п'ять періодів, а кнопка лишилася недоторканою…

 

... Знову цей шум ...

 

... Відкрив очі. Все добре – я ще можу бачити. Але… Я не хочу це бачити! Наші кораблі падають, від них відокремлюються евакуаційні бокси – ми намагаємось врятуватися. Так, це передбачено, хоча й не очікувано. Я бачу як вони відокремлюються, відлітають від материнського корабля і зникають у варп-стрибку, лишаючи трохи розмитий простір у точці свого останнього місцеперебування – вони вже в безпеці.

 

Тільки у мене не змінюється картинка - я не рятуюся. Я, з посіченою шкірою на голові і по всьому тілу, лежу у своєму кріслі і не можу нормально поворухнутися: почорніла суха кров вже надійно закрила краї ран, але і стисла мене всього. На дисплеї не видно навіть годин - все вкрите темним корком.

 

Руки? Вони ще й досі підпорядковані мені, значить центральна система координації в порядку: її центри – недалеко від рани, і я боявся, що кров пошкодить їх, роз’ївши захисні тканини. Тут наші творці, як мені здається, були на грані: як можна координаційний центр розташувати прямо у шкірі? Але хто знає, що їх змусило прийняти таке рішення? Якщо б хоч крапля крові пошкодила провідні системи, то це означає смерть – я б був остаточно знерухомлений…

 

… Треба відшкребти цю суху криваву пломбу з дисплея. Чого ж все відбувається так повільно? Шкода не можу оглянути рану – немає навіть чогось блискучого, щоб використати його як дзеркало… Внутрішня відеокамера боксу? Так, спробуємо зробити знімок, і тоді я побачу площу ураження. Що ж все-таки з моєю головою: все так і повільно, і одночасно швидко, і – незрозуміло все…

 

***

 

«Що воно таке?! Обережно, воно наче живе!»

 

Знову шум в голові ...

 

«Трясця твої мами, святі ангели! Хто ж таке створив?! Обережно - ворушитсья!»

Що за дивні звуки?! Вони схожі на мову… Що за жахливі творіння?! Де я?!! Небезпека? Так! Негайно в прострацію!!!

 

***

 

…Чому я не відчуваю свої кінцівки?.. Що вони кажуть?

 

«Вторг-нен-ня... Жи-вий ... Ви-жив-ший… одна су-ціль-на су-ди-на...»

 

Хто ці істоти? Тільки не відкривати очі! О, дихання нескінченної зоряної далини, не дай зараз моїм очам наповнитися рідиною – я не хочу, щоб ці істоти думали, що я остаточно прокинувся!