Поклик

Субота, 13 серпня 2016 г.
Переглядів: 266
Підписатися на комментарі по RSS

Я почув Поклик і прибув. Прибув так, як прибував кожного разу – миттєво. Але на планеті нікого не було.

Зовсім нікого.

На тій планеті просто не було життя.

Навіть дивна сіра трава була застиглою і неживою.

Такою була вся планета – сіра, застигла і нежива.

Я відчував її всю – життя не було.

Не було того життя, яке могло би відправити Поклик.

Але Поклик був.

І поклик був точно звідси.

Помилки не могло бути. Тому що Поклик не помиляється. Він приводить саме туди, звідки покликали.

Але ТУТ ніхто не міг кликати!

Я дослідив планету своїми відчуттями.

Геть усю.

Немає відповіді.

Я облетів планету.

Немає відповіді.

Тихо довкола. Мовчання, застигле у нескінченному сні.

Кому потрібна допомога? І яка саме?

Немає відповіді.

Піти було неможливо, поки не знайдеш Того, Хто Покликав.

Я досліджував планету.

Сіра оксамитова рослинність по всій поверхні. Дуже висока густа трава, яка нахилилася травинка до травинки, ніби густа шерсть.

Знову облетів її: за екватором, за полюсами, за всіма можливими паралелями і меридіанами.

Але довкола одне і те саме – сіра нерухома трава.

Ніщо не ворушило її – тут не було вітру.

Ніщо не зрошувало її – тут не було дощів.

Дивно, що ця трава взагалі тут була. Її існування видавалося дивним, неможливим і беззмістовним.

І тонкий атмосферний шар. Такий тонкий, що його існування теж видавалося дивним, неможливим і беззмістовним.

Як і існування цієї планета.

Як існування всієї цієї системи!

Я ще ніколи не бачив сонячних систем, що складалися б лише з однієї зірки та однієї планети.

Планета не мала навіть супутників.

Довкола неї не було жодного астероїда!

Тільки далека самотня зірка. Так само сіра, як і ця сіра планета.

Ви коли-небудь бачили сіру зірку? Я теж. РАНІШЕ не бачив.

Я підлетів до неї.

Зазвичай зірки, які вистигають, стають червоними. А ця… Ця направду була сірою. Ніби лампа, припорошена пилом.

Зірка дійсно згасала. Але з усіх сил намагалась зігріти свою єдину дитину-планету. Ще трішечки – і все скінчиться. Зірка перетвориться на чорного, – ні, – сірого карлика, і планета залишиться геть сама.

Мені стало сумно. Навіть не сумно – туга – давно забуте почуття, оволодівало мною дедалі сильніше.

Самотня система на узбіччі Всесвіту.

Самотня згасаюча зірка.

Самотня сіра планета.

…самотня сім’я з матері-одиначки і дитини, від яких усі відсахнулися…

За тугою прийшов жаль. Такий глибокий. Такий пекучий. Такий…дивно знайомий і давно забутий…

Мене, як ножем, різонуло відчуття самотності. Так гостро, що на мить я перестав відчувати. Було тільки це:

безкрає

 безмежне

  беззаперечне

…почуття самотності…

Хотілось піти, втекти геть-геть від цієї ріжучої, обпікаючої крижаним холодом самоти…

…плакати...

 Якби я міг плакати…

…когось кликати…

Якби можна було хоч когось покликати!..

Втомлений (як давно я не втомлювався!) я став повертатися до планети –  я усе ще не знайшов Того, Хто Покликав.

У першу мить мені здалося, що я помилився. Але помилки бути не могло – я залишався там само – у Самотній Системі, як я назвав її. Однак…

Сіра планета змінилася. Вона стала…зеленою. Ніби хтось одним рухом невидимої руки стер з планети застарілий порох і помив її, разом зануривши в воду. Атмосферний шар суттєво побільшав. А сама планета почала тепло сяяти. Я повернувся до зірки. Вона теж стала світлішою. Здається, невидима прибиральниця протерла від пороху і цю стару «лампу».

Я завмер.

Туга, жаль і самотність розчинилися, як бруд у воді. І тепер стікали кудись далеко-далеко. Замість них я відчув радість, полегшення і…почув пісню.

Довкола планети літав птах. Сіро-синій, з довгим пухнастим хвостом і красивими очима-зірками.

Звичайно, за мільйони років я набачився дуже багато. Але цього птаха я бачив уперше. Я розумів, хто це. Я розумів, що це не він – Той, Хто Покликав. Але я знав, ХТО це.

Птах наблизився. Його пісня затихла. Мовчазне «дякую» – і видіння розсипалось сіро-синім мерехтінням зіркового пилу.

Планета дихала. Довкола неї вирувало життя. Нізвідки з’явилися різнобарвні супутники. Вдалині замерехтіли інші планети-сусідки.

Видавалось, що хтось повернувся з дуже довгої подорожі у свій дім і влаштував прибирання: витер пилюку, помив вікна, стіни, підлогу, прочинив двері і вікна, впускаючи свіже повітря у затхлі кімнати; увімкнув музику, поставив на вогонь чайник і чекає гостей – своїх старих друзів, яких так довго не бачив.

Я підлетів до планети.

Трава шелестіла у тихому ласкавому вітрі. Десь збирався пройти теплий дощ, і мала прогриміти весела гроза.

З трави визирнуло дивне кумедне створіння з довгими рудими вухами і кирпатим носиком. Сині очі допитливо подивились на мене, створіннячко чхнуло і знову пірнуло в траву.

Я подивився угору. Вмите сонце сяяло оновленим промінням і явно не збиралося перетворюватися на карлика – ані чорного, ані сірого. Воно взагалі не збиралося помирати. Воно готувалось до свята.

Відчуття скорих гостей підсилювалось. І я, несподівано для себе, почав до них готуватися. Облетів планету, оглянув її довкола – чи гарна, чи прибрана, чи все на своєму місці, і раптом зупинився, приголомшений думкою.

Я так і не знайшов Того, Хто Покликав. Отже…

Я мусив лишатися тут. Поки не знайду.

Поки не дізнаюся, чому був відправлений Поклик.

І чому я так довго не міг знайти Того, Хто Покликав.

Мені стало сумно: поки не виконаю ЦЕЙ Поклик, не почую жодного іншого.

Поки Той, Хто Покликав, не відповість мені, жоден інший МЕНЕ не докличеться.

…докличеться інших. Але не мене…

Я роздивився довкола.

Планета раділа. Вона розквітала, як закохана жінка. Вона чекала гостей на своє свято. День Народження? Весілля? Новосілля?

Воскресіння…

- ТИ мене кликала?

У відповідь посмішка. Посмішка жінки до чоловіка, який не розуміє очевидних для жінки речей.

- Я можу піти?

- Як хочеш.

І тут я побачив.

Того, Хто Покликав.

У центрі північного полюса планети з’явилося озеро. Таке гарне, таке чисте, з такою гладенькою поверхнею, що у ньому можна було побачити весь довколишній космос. Величезне красиве дзеркало…

…Тепер я міг піти.

Та чи хотів я цього?..