Плюшеве божевілля у Пекіні

Субота, 29 липня 2017 г.
Переглядів: 140
Підписатися на комментарі по RSS

― Дивись який милесенький! ― від захвату дівчина сунула в обличчя своєму хлопцеві плюшевого ведмедика.

― Т-так, звісно, ― бідолашний швиденько відвернувся та спробував непомітно дістати з язика шерстинки.

― Вау, тільки подивися! Тут і рожевий є! Можна також моїй сестрі взяти.

― Джао-Джао, давай зараз візьмемо одного, того що тобі подобається, а потім вернемося за іншими. Я дуже голодний, ― заблагав хлопець.

Дівчина надула губки, проте поклала усі іграшки назад, лише фіолетового міцніше стисла в маленькій ручці. Хлопець зітхнув із полегшенням, але за секунду обличчя закам’яніло.

― Вау! Там є рожеві окуляри! ― Джао-Джао кинулася до протилежного кінця магазину. ― Я швидко!

А хлопець так і лишився слухати гарчання свого шлунку біля купи кольорових ведмедиків.

Він приречено зиркнув на сусідню полицю із кремами та скрабами, потім на стелажі з жіночою гігієною, і на останок подивися на симпатичну продавчиню-консультанта. Та мило усміхнулася у відповідь та продовжила говорити з іншим клієнтом.

Раптом його безглузду посмішку змило верещанням. Кричала Джао-Джао.

― Понг-Чонг! А-а-а!!! Понг-Чонг! Допоможи!

На вереск збіглися майже усі присутні в магазинчику, підготували мобільники та стали витягувати шиї в пошуках сенсації.

Хлопець не без зусилля здолав натовп і врешті-решт добрався до коханої. Усі ахнули. Вмить заблимали спалахи мобільних фотокамер, охи й ахи стали гучнішими, хвилею пішов шепіт.

― Зніми його! Ш-швидше!

Голос дівчини тремтів, а руки трималися за волосся. Навкруги були розкидані пляшки, дитячі іграшки та канцелярія.

― Чого стоїш?! ― товстий шар туші знатно потік.

Повисла тиша, а за секунду з-за дівочого плеча показалася ведмедикова голова з вкрай незадоволеною мордочкою. Крихітна лапка міцно тримала жмут чорного волосся, а інша повільно дістала розкладного ножа.

― Тут і ножі продаються?? ― ахнув Понг-Чонг.

― Ти зовсім тупий?! ― заверещала дівчина. ― У мене за спиною озброєна двадцяти сантиметрова іграшка! Зніми її!

Заблимали фотоспалахи, заклацали мобільники, почувся регіт.

В той момент Понг-Чонг широченно відкрив очі та подивився на Джао-Джао.

«Яка ж ти все-таки страшна. Мама правду казала, ― подумав він. ― Дістало вже. Треба їхати додому та знатно обжертися.»

Але думці про гігантську порцію їжі не судилося й надалі плескатися в голові простого хлопця. На цей раз усі жінки заверещали: з величезного стенду посипалися десятки різнокольорових ведмедиків, які почали розбігатися із загрозливим гарчанням.

Вони витягли вперед свої крихітні лапки та намагалися вхопити випадкових жертв за ногу, поділ спідниці або черевик який от-от загубиться.

Дехто з клієнтів бігав колами, бо вважав це все просто комедією, а дехто заліз на полицю з касовим апаратом та намагався відбиватися від іграшок сумкою або селфо-палицею.

Нарешті Понг-Чонг прийшов до тями, знову озирнувся і тепер по-справжньому здивувався безладу. Почухав потилицю та дістав із задньої кишені пачку цигарок. Не встиг він знайти запальничку, як пачка враз вилетіла з руки. Хлопець прожогом обернувся:

― Ах ти мале непорозуміння! Як смієш…

Ведмедик грізно загарчав та з бойовим закликом підняв лапку.

Почулося гуркотіння і, звідки не візьмися, накотилася нова хвиля іграшок-бандюганів: пухнасті собачки, качки та єдинороги бігли, повзли та котилися, хапаючи усе що було на підлозі ― посуд, пластикові іграшки, палички для їжі і навіть одне одного.

Вони кидалися на людей, щось у них жбурляли, кололи, тягли за волосся, і постійно гарчали. Сипалося розбите скло, пищали під ногами гумові іграшки. Хтось бігав у пошуках лейкопластира, а хтось шукав мобільник.

Понг-Чонг схопив металеву тацю наче щит та чкурнув до виходу. Здається про дівчину він забув. Та, котра може дати собі раду у виборі кольору з тридцяти губних помад, зможе дати раду й у війні з ведмедиками.

Ззовні виявилося не краще. Шалена метушня, усі носяться, падають, летять зі сходів ― неначе усі м’які іграшки у моллі ожили і тепер бажають вбити своїх творців. Але навіщо? Що ми їм зробили?

Хлопець озирнувся довкола у пошуках ескалатора на перший поверх. Раптово заверещала пожежна сигналізація, почулися вибухи.

― Якого дідька… ― Понг-Чонг сплюнув на підлогу та озирнувся ― цього разу перед ним постав чоловічий манекен у повний зріст. На прибульцеві були лише труси Кельвін Кляйн та краватка. ― Ну що вам потрібно? Чому саме я?Ти ж навіть не відповіси, ― занюняв хлопець.

Манекен простягнув руки до жертви, проте справжні ноги жвавіші і Понг-Чонг, ковтаючи сльози, побіг крізь уламки та плюшеву дрібноту.

― Він напав на мого чоловіка! А мені довелося тікати через пожежні сходи!

― Де Сяо-Сяо?? Де наш син?!

― Чому ніхто нічого не робить? Ай чорт… Клятий стілець… Чи дарма я плачу за оті трикляті уроки для немовлят?!

― Здається, я бачила як один з них тягнув бомбу… Так-так, вона блимала…

Понг-Чонг біг, чіплявся за усілякий непотріб, людей та обладнання ― майже усе, що було в бутіках моллу, розбите чи розкидане хтозна де. Декілька разів хлопець впав та розбив коліна. Поранені, чи навіть скалічені жертви плюшевого божевілля стрімголов неслися до виходів.

― Евакуація. Евакуаціія… ― тараторила система через усі динаміки в моллі.

Охоронці намагалися виправдати свою зарплатню, проте деякі іграшки були значно наполегливішими. Дарма що їх мутузили палицями або ще чимось ― в маленькі чи не дуже тіла наче бог Смерті Шопінг Моллів вселився.

В решті решт Понг-Чонг зіткнувся на виході з Джао-Джао. На тій вже був драний одяг та величезний рожевий пакет у руках.

― Котику!

― Що це??

― Ну ти завжди був тупим, але поки твориться безлад ― хапай, що можеш! Тут рушники, тіні для повік…

― Хутчіш! Усередині бомба! ― хлопець ухопив дівчину та потягнув через сполоханий натовп.

За декілька хвилин пролунав нічогенький вибух: усі наче в уповільненні спостерігали як з розбитих вікон летять плюшеві частини, меблі та скло.

Клацали мобільники, блимали спалахи.

― Все, я додому ― їсти, ― зашипів Понг-Чонг. ― Та відчепися від мене!

― Ну котику, стривай… Ой, здається тіні випали.