Пісня вітру й піску

Вівторок, 9 серпня 2016 г.
Переглядів: 298
Підписатися на комментарі по RSS

Я закохалася з першого погляду.

Він налетів на розбишак, що викрали мене з батьківського дуару, мов буревій. Двох зарубав, одного пристрелив із пістоля – і зник, наче джин. Поки наскочники ганялися за його тінню в барханах, вигулькнув із протилежного боку, задушив сторожа при конях і одним рухом розтяв мої пута. Вхопивши поводи, ми зійшли з битого шляху. Відбігши, порізали збрую й прогнали коней, а всю воду з баклаг вилили в пісок, залишивши тільки для себе. Потім поїхали геть. Але не до людей – у протилежний бік.

Мого рятівника звали Даві, був він худорлявим і мідношкірим, але волосся мав світле, мов льон. У синіх очах мінився поперемінно лід і полумінь. Та на мене він чомусь дивився з м’яким смутком. Може, мав удома сестру схожого віку? Нестерпно й думати, що це кремінне серце має вже владарку. Хай він і гяур, але мусить бути моїм!

Дорогою ми розмовляли. Спочатку мало – він чекав погоні. Я заспокоїла: в цьому керунку ніхто не їздить, там далі – лиха земля. На це він лише знизав плечима. Я поцікавилась, куди ми їдемо.

– Ти знаєш про Закляте Місто? – спитав він.

Авжеж я знала. Тому-то й земля там лиха. Подейкують, Закляте Місто повне скарбів, але ще нікому не вдавалося вийти з нього живим. То оселя привидів та іфритів.

– Я був там якось, – просто мовив Даві. – Від міста лишилися самі руїни. Ніяких скарбів чи духів там нема. Але в самому центрі височіє вежа, схожа на мінарет. У ній-бо, кажуть, направду сидить щось нечисте…

– Ти йдеш туди? – я вже знала відповідь наперед.

– Один чаклун обіцяв великі гроші тому, хто добуде магічний жезл, схований у вежі.

– Але ж ти можеш загинути!

Даві сумно всміхнувся, розм’якшивши мені серце.

– Чорнокнижник пояснив, як уберегтися.

– Вернімось, – заблагала я. – Мій батько – шейх, його майно – твоє, візьмеш, скільки схочеш.

Він чомусь спалахнув, сховав очі.

– Я звільнив тебе не для цього!.. На шляху чигають розбійники…

– Знаю… Та мені страшно за тебе…

На це він нічого не відказав.

До вечора їхали мовчки. Лише коло ватри, лаштуючись спати, Даві розповів, що родом з якоїсь Роксоланії. Ще юнаком полонили його слуги Великого Халіфа, проте він утік із каторги й довго поневірявся чужиною. Що найбільшою його мрією є повернутися додому – він дуже гарно це сказав: «на ясні зорі, тихі води». Аж самій закортіло побувати там, і я подумки заприсяглася, що не відступлю від коханого ні на крок, хай там що.

Наступного дня ми в’їхали в неозоре румовище. Під сонцем руїни виглядали зовсім не страшно – мов викришені зуби допотопних потвор. Але мене пойняла остуда, надто коли на обрії вигулькнула зловісна вежа.

Вона була вища від будь-якої мечеті й значно масивніша. Коли ми під’їхали впритул, стало видно, що будівля страшенно стара – не інакше, як тільки чорна химородь досі тримала її при купі.

Дверей вежа не мала, лише нерівну пройму, згладжену часом і негодою.

– Не йди, – попрохала я Даві без жодної надії.

Він тільки зціпив зуби, аж випнулися вилиці, а щоки взялися плямами. Запекло мовчав, приплющивши очі. Чоловіки вперті й самолюбні.

Та раптом сталося дивне. Даві вхопив мене за руку й потяг до коня.

– Тікай звідси! Скачи й не озирайся, поки не виїдеш за Місто!

Я запручалася й вирвалася. За кого він мене має? Я дочка пустелі, а не манірна гарімі!

– Тут може бути небезпечно, – пояснив він неохоче, знов ховаючи очі.

Я затялася:

– Ні! Разом ми сюди приїхали, разом і поїдемо.

Звісно, я почервоніла від такої мови, та відчула себе певніше.

Була надто обурена, щоб задуматися, чому він мене проганяє, привізши в це місце. А Даві не пояснив. Якусь мить я читала в його погляді незрозумілий розпач, що змінився рішучістю.

– Гаразд, – мовив він. – Чекай тут. Але обіцяй, що не підеш за мною нагору.

Бачачи, що я ладна сперечатися, додав м’яко, майже прохально:

– Мені буде спокійніше, голубко.

Краще б він мене так не називав. Уся рішучість розтанула, мов віск під сонцем, і тепер я ладна була виконати кожен його наказ.

Урешті домовилися, що я залишуся в тіні при вході. Коли він за годину не вернеться – поїду геть. Сама.

Вже ступивши на вузькі гвинтові сходи, Даві нараз спинився й, повагавшись, тицьнув мені в руки поцяцьковану шабелину, гостру й блискучу, мабуть, срібну.

– Про всяк випадок, – буркнув – і зник у надрах вежі.

Я засміялася – ох уже ці чоловіки!

Минали хвилини, та нічого не відбувалося. Було жарко й тихо, надто коли вляглося відлуння кроків Даві. Мені стало нудно.

Щоб розважитися, я підійшла до пройми й зазирнула всередину вежі. Окрім кручених сходів, там була комірка з кучугурами піску, а за нею – ще якесь приміщення, більше. Борючись із цікавістю, я врешті прокралася туди й побачила порожню залу з вишмульганими вітром і піском личинами. В стіні зяяло щось на кшталт ватрану. Гострий блиск у попелі привабив мене – чи не золото? Я потягнулася – а хто б устояв?

То був скелет у шоломі; від дотику він розпався.

Далі все сталося в лічені миті: з комину бурхнуло пітьмою, і на мене визвірилася жаска потвора – безформна, як дим, та водночас матеріальна – від неї сапнуло гидким духом скорпіона, а ще лютим холодом.

Я не відчула страху – він прийшов потім, дикий, пекучий, – лиш інстинктивно черкнула чудовисько шабелиною. Пронизливий виск – і марюка щезла, осипалась на підлогу лапатим тліном.

Отоді-то прийшла пора взяти ноги в руки…

Даві повернувся швидко, радісний і спантеличений.

– Ось він, той жезл! Тямиш, його ніхто не стеріг!

Раптом збліднувши, він пробурмотів собі під ніс:

– Виходить, базікання про нечисту силу – лише казки? І про діву для застави, і про закляту зброю... Боже! Якби я був послухав чаклуна…

Я не дуже тямила, про що він, та це й не мало значення. Головне – він поряд і – живий! Від полегші навіть розплакалась. І геть забула розказати про свою пригоду. А потім уже не ризикнула – ще сваритиме.

– Тепер ти матимеш гроші на дорогу до дому. Візьмеш мене… з собою? – спитала знічено.

Він щасливо засміявся й… поцілував мене.

– А поїдеш?

Вони таки сліпці, ці чоловіки! Навіть найкращі з них.

Закляте Місто ми покинули не озираючись. Навіщо випробовувати долю? Воно дало Даві ключ до Батьківщини. А мені дало Даві.

Що ще треба для щастя?