Пісня про доброго чарівника

П’ятниця, 19 лютого 2016 г.
Переглядів: 449
Підписатися на комментарі по RSS

Антон якраз написав назву для свого нового, ще не написаного (і навіть не придуманого) оповідання, коли до кімнати увійшов його молодший брат – доволі високий сімнадцятирічний хлопчина.

- Чому це ти вилупився в порожній лист на екрані? – запитав Олег (так звали юнака).

- Та на Фортеці новий конкурс, треба написати коротеньку прозу, - зітхнув Антон, не відводячи очей від клавіатури.

- А, це та штука, на яку ти написав те дебільне оповідання про…

- Саме вона, - перебив старший брат. – Тільки тема тепер складніша.

- Дай вгадаю: це щось багатозначне та незрозуміле. Типу «Таємничі береги» чи «Незнані супутники», так?

- Дуже смішно, чувак. Я, чесно кажучи, вже придумав певну ідею для твору. Тільки не впевнений, що її можна описати в рамках цього конкурсу.

Олег здивовано глянув на брата.

- Тобто?

- Тобто там треба оповідання від десяти до тридцяти тисяч символів. Мені постійно доводиться або щось дописувати, або щось вирізати – ніколи не виходить вкластись у формат.

- А те, що ти придумав, воно може перевищити ліміт чи навпаки - не дотягне до десяти тисяч?

- Боюсь, - зізнався Антон, - що не дотягне.

- Ну то ти от що зроби: допиши потім окремо частину про те, як якийсь чувак пише це оповідання. Ну, типу, твір у творі. Рекурсія, мать її. Вийде щось близьке до пародії на типові твори конкурсантів.

- А непогана ідейка, брате!

Ще кілька секунд Антон дивився на клавіатуру, намагаючись підібрати вдалий початок для оповідання. За вікном пішов легенький дощик, що мав усі шанси перерости у велику грозу.

- Непогано, - подумав старший брат. – Хороший початок!

 

***

 

Остін розплющив очі і зрозумів, що лежить у якомусь провулку, на мокрому асфальті. Все небо охопила велика темна хмара, десь далеко навіть виднілись спалахи блискавок, але великого дощу не було. Мандрівник відчув жахливий головний біль і зрозумів, що таки зміг перескочити між світами. Погодна аномалія, звісно, була наслідком миттєвого розриву реальності. «От вам і гроза, малята» - подумав Остін, все ще лежачі на асфальті. Довгий синій плащ і темні окуляри з круглими скельцями робили його схожим на щось середнє між котом Базиліо та детективом зі старих похмурих фільмів.

- Піднімайся, друзяко, - сказав чоловік у білому пуховику і протягнув Остіну руку. – Не варто міжсвітовим мандрівникам лежати під дощем.

- Ви з місцевого відділу СКС? – запитав мандрівник, не поспішаючи хапатись за руку допомоги.

- Так, шостий відділ Служби Контролю Стрибків. Станіслав Терпинський.

- Остін Дешвуд, третій відділ дванадцятого світу, - представився Остін і таки потиснув руку Станіславу.

Станіслав допоміг мандрівнику підвестись, а той, вже стоячи на ногах, відчув черговий спалах болю і ледь не впав назад. Хитаючись, він дійшов до стіни високого будинку і притулився до неї.

- Лайно, - повідомив мандрівник, намагаючись стримати нудоту та біль. – Стрибки між світами – ще те лайно.

- У нас немає на це часу, - спокійно сказав Станіслав, якого, здавалось, навіть веселили муки прибульця.

- Може і є, - заперечив Остін, а потім таки залив блювотою стіну будинку. – Якщо тому гівнюку так само паскудно, як і мені, то це дає нам додатковий час.

- Якби я знав, за ким ти женешся, мені було б простіше підтримувати цю розмову.

- То ви тут нічого не знаєте?

- Ні. Сенсори повідомили, що відбулось два переміщення з інших світів. Мене відправили сюди, бо я відповідальний за секретність. Люди в нашому світі не знають про існування інших всесвітів, ми намагаємось тримати подібні речі в секреті.

- Ясно, - мандрівник зітхнув і викашлявся. – Якщо коротко – сюди перемістився найнебезпечніший терорист в історії Мультивсесвіту. Називає себе Хакером. Теракти у цього гівнюка особливі – він знищує цілі всесвіти. Руйнує реальності.

- А звучить як повна маячня.

- Маячня? Я впевнений, що він вже запустив перший етап, - нарешті Остін зібрався з силами і нудота відступила. Він вирівнявся і підійшов до Станіслава впритул. – Знаєш, як зруйнувати світ? Відключити причинний зв’язок. Зробити так, щоб наслідки не залежали від причин. Тоді всесвіт поступово розвалюється на набір елементарних парадоксів, а цей козел стрибає у наступний.

- Добре-добре, повірю коли побачу, - сказав чоловік у білому пуховику і поглянув на небо. – І де нам шукати твого Хакера?

- Щоб працювати, його апарат має знаходитись на гіпертріщині. Де у вас найближча?

- Найближча? – Станіслав на мить задумався. – Біля пам’ятника невідомому солдату. Дрібний такий пам’ятник, в дворі між трьома житловими будинками.

- То вперед! – різко крикнув Остін і хитаючись вийшов з провулку. – Веди, Станіславе. Твій світ у небезпеці.

 

***

 

Олексій Петрович Зеленько вже збирався йти з роботи, коли задзвонив його мобільний. Зупинившись прямо на порозі, він зняв з правої руки теплу рукавицю і, подумки перебираючи весь свій запас нецензурної лексики, дістав з кишені старого пальта телефон.

- Слухаю.

- Льошка, це баба Зоя, пам’ятаєш мене?

Він, звісно, пам’ятав. Баба Зоя жила поруч з його родиною в ті давні нелегкі часи, коли Олексій Петрович проживав у селі. Ще зовсім маленьким він бігав до неї пити тепле молоко з медом.

- Господи, давно я Вас не чув!

- Я не знаю, як мені сказати… - розгублено шепотіла баба Зоя. – Мені так шкода… Дуже-дуже шкода, Льош. Твоя мама померла.

- Я знаю, - набагато сухіше відповів Олексій Петрович. – Ще півроку тому.

- Як це півроку? Ти так не говори – тільки сьогодні вдень її не стало. До останнього сподівалась, що одужає.

- Та її ж машина збила…

Раптом він замовк. А може й не збивала? А може мама справді не померла півроку тому? Чи померла? Два варіанти подій боролись в голові Олексія Петровича, і він не міг цього витримати.

- Льош, ти тут?

Він не чув голосу баби Зої. Сів на стілець для клієнтів і розплакався, бо не міг згадати, чи жива його матір.

 

***

 

- Оце таку маячню ти написав? – засміявся Олег, дочитавши останній з дописаних абзаців. – Немає тут ніяких вухастих фінтів, тільки маячня.

- А, ти просто не розумієш! – заперечив Антон. – З такою зав’язкою і Deus ex machina зійде за несподіваний поворот.

- Тебе заплюють в коментах, бро. За рояль в кущах.

- З такою зав’язкою будь-який поворот вже не буде роялем в кущах. Бо, знаєш, у світі без логіки…

 

***

 

- У світі без логіки, без причинності, людський організм існувати не зможе, - пояснював новому товаришу Остін, поки вони бігли до гіпертріщини. – Але і померти людина не зможе, бо причина смерті не буде насправді причиною. Світ поступово розкладеться на маячню, а потім зникне.

- Ліворуч повертай, - сказав Станіслав, який вже явно стомився бігати. – І навіщо цьому твоєму Хакеру так робити?

- Уявлення не маю, - зізнався мандрівник. – Але це вже почалось.

- Як ти зрозумів?

- Ти подивись на ту жінку, - Остін вказав на жінку років сорока, яка йшла на іншому боці вулиці. – В який бік вона йде: ліворуч чи праворуч?

- Ліворуч, - впевнено відповів Станіслав, але потім раптом задумався. – Чи праворуч? Я не розумію…

- Твій всесвіт втрачає однозначність, - пояснив мандрівник. – Жінка йде в обох напрямках, а твоя психіка не здатна це усвідомити.

- І таке по всьому світу?

- Так. Абсолютно всюди.

 

***

 

- Ну і сюжетик, - прокоментував Олег. – А знаєш, що ще можна додати?

- Принцесу Лею в золотистому купальнику, - відповів Антон своїм найбільш саркастичним тоном.

- Ні, абсолютно зайву сюжетну лінію про якихось людей, які просто страждають від наслідків дій головних героїв.

- Ключове слово тут «зайва». Кому треба така сюжетна лінія?

- Не будь занудою, всі так роблять!

 

***

 

Марія Сергіївна Парфенюк чекала на свою чергу зайти до кабінету стоматолога, коли раптом відчула, що не може дихати без води і взагалі не має перебувати за межами свого акваріума. Задихаючись, стара жінка намагалась згадати, хто вона: людина чи піранья.

На муки Марії Сергіївни абсолютно не звернув уваги її чоловік, який сидів поруч. Всеволод Васильович ніяк не міг зрозуміти, якого кольору стіни в коридорі поліклініки. Вони здавались йому фіолетовими і жовтими одночасно. Від цього страшенно боліла голова.

В кабінеті стоматолога з роззявленим ротом сидів Олександр Юрійович Приходько. Він раптом різко підскочив і перехрестився, бо зрозумів, що не може згадати, чи є у нього діти. «Якщо їх немає, то чому вони є?». Стоматолог тим часом протирав свої окуляри, бо ніяк не міг розібрати, чоловік перед ним чи жінка.

 

***

 

- Чорт, реальність вже сильно пошкоджена, - кричав Остін, коли вони пробігали крізь надзвичайно довгу арку. – Будинки тепер мають неправильні форми! Небо також – поглянь!

- Чому ми з тобою не стаємо неправильними? – запитав Станіслав, роздивляючись сюрреалістичний двір.

- Я з іншого світу, а ти з СКС. Крім того, ми дуже близько до гіпертріщини, а в певному її околі руйнування відбуватиметься повільніше. На нас ця штука подіє тільки під кінець!

- Під кінець чого?

- Під кінець всього! Коли світ зовсім розклеїться!

Двір виявився на диво широким. Навколо пам’ятника невідомому солдату земля була (чи не була?) вкрита кратерами. Трохи далі, ближче до високого білого (жовтого? червоного? мертвого?) будинку, зі своєю бомбою реальності в руках стояв сам Хакер – кремезний чоловік у білому лікарському халаті. Нижню половину обличчя терориста закривав довгий шарф. Очі Хакера палали пекельним завзяттям. Йому подобалось бачити, як розпадається світ.

- Стріляй в покидька! – гаркнув Остін і дістав з кишені плаща маленький револьвер.

Станіслав хотів дістати пістолет, але як виявилось, замість пістолета на поясі у нього висіла шабля.

- Щось не так зі зброєю? – запитав Хакер, явно насміхаючись.

Остін навіть не помітив, що тепер замість револьвера тримає в руках великого і важкого меча. Ну звісно, реальність підсовує їм свої правила… Вони повільно підійшли ближче.

- Це тебе не врятує, гівнюк! – закричав раптом мандрівник

Остін та Станіслав синхронно кинулись на Хакера, але той миттєво відбив обидва удари своїм мечем.

- В цьому ви навряд зможете зі мною потягатись, - засміявся терорист, стискаючи у правій руці клинок, а в лівій – ту саму бомбу реальності. – Я з дитинства вчився битись на мечах.

- Ну це ми ще побачимо, покидьку!

 

***

 

Тим часом в кабінеті Миколи Михайловича Хоменка, досвідченого  стоматолога, зібрались четверо людей: Марія Сергіївна та Всеволод Васильович Парфенюки, Олександр Юрійович Приходько та сам стоматолог. Вони перелякано розповідали одне одному, що не можуть нічого зрозуміти. Що їхнє минуле і майбутнє здаються тепер чимось абсолютно чужим, несправжнім.

У своїй розповіді Марія Сергіївна загадала, що в дитинстві мама співала їй колискову про доброго чарівника. Це був один з небагатьох її спогадів, які лишались чистими і однозначними. Всеволод Васильович та Олександр Юрійович несподівано для себе теж зрозуміли, що спогади про цю колискову ще поки в адекватному стані. Стоматологу ж довелось трохи напружити пам’ять, але вже через хвилину він теж згадав цю пісеньку про чарівника.

Вирішили співати.

 

 

***

 

Троє людей у невеличкому (великому?) дворику бились на мечах. Остін все намагався знайти слабке місце в захисних позиціях Хакера, але той вправно відбивав кожен удар і навіть встигав потроху відступати назад, до самого будинку. Станіслав теж кидався на терориста, але його удари відбивати було ще простіше.

- Навіщо ти це робиш? – запитав Станіслав. – Навіщо руйнувати світи?

- А ти ніколи не задумувався, чи має людина свободу волі? – хриплим голосом відповів Хакер, відбиваючи черговий удар Остіна. - А я тобі скажу – немає у людей свободи волі. Всі події в будь-якому всесвіті відбуваються за схемою «причина - наслідок». Ця схема однозначна, будь-який наш вибір залежить від структури інформації в нашому мозку і зовнішніх умов.

- Але ж ми все одно робимо вибір, - сказав Остін, намагаючись відволікти ворога і нанести несподіваний удар.

- Це ілюзія вибору, - очі терориста блиснули, він відскочив і відбив «несподіваний» удар мандрівника. – Насправді всі події у світі залежать від певних початкових умов. Залежать однозначно, наче хтось це запрограмував. Якийсь Великий Програміст.

- То ти просто релігійний фанатик? – запитав Станіслав, намагаючись сильніше вдарити шаблею.

- Не верзи дурниць, - Хакер гучно засміявся. – Я не про бога якоїсь релігії говорю, а про щось вище! Хтось для чогось цю програму запустив, а я винайшов спосіб її зламати! Невже ви не розумієте, до чого все йде? Для чого працюють світи?

- То розкажи нам, для чого?

Хакер зробив ще крок назад і вперся у стіну будинку. А втім, це його зовсім не зупинило – терорист просто почав йти вгору по стіні. Остін і Станіслав зробили так само.

- Точно для чогось лихого! – гаркнув він. – Для чогось егоїстичного, що потрібно тому програмісту.

- Ця теорія нелогічна, - відповів Остін. – Якщо є якийсь програміст, то хіба він має свободу вибору? Хіба його дії не обмежені причинністю?

- Ні, бо ВІН знаходиться за межами Мультивсесвіту і не працює за нашими логічними схемами, - Хакер ще сильніше стиснув у руці бомбу, яка потроху роз’їдала реальність. – А я єдиний, хто наважився кинути Йому виклик!

- Вирішив хакнути Бога? – Остін хиже усміхнувся. – Ти це зробив не сам. У тебе не було вибору!

Вони стояли на стіні будинку, майже на рівні сьомого поверху. Хакер зробив крок назад. Дуже невдалий крок, тому що після нього терорист опинився прямо на вікні. Станіслав та Остін синхронно вдарили його, і хоча Хакер відбив обидва удари, від імпульсу під ним розбилось скло. Терорист провалився в квартиру, а Остін та Станіслав стрибнули у те вікно одразу на своїм ворогом.

 

***

 

В кабінеті стоматолога тим часом четверо людей голосно співали колискову про доброго чарівника. Це відволікало їх від отруйних спогадів про реальне та нереальне минуле. Ці четверо ще не втратили здатність мислити тільки тому що вчасно почали співати.

Вони тримались за руки. Це заспокоювало.

 

***

 

- Все це просто чудово, - сказав Олег, пережовуючи бутерброд, - але де ж тут той славетний фінт вухами? Нічого такого несподіваного.

- Я тут намагаюсь зобразити одвічну боротьбу порядку і хаосу, а ти лізеш зі своєю критикою, - Антон зовсім по-дитячому показав братові язика.

- Ну так, прямо слуги Бога проти Диявола. Хто б не переміг у цій битві, це буде банально. Де ж несподіванка?

- Зараз допишу…

Антон вже поклав руки на клавіатуру, але раптом з кухні пролунав звук, з яким розбивається скло. «Вікно, - подумав він, - хтось розбив нам вікно. На сьомому, чорт забирай, поверсі!». Він хотів попросити брата піти подивитись, що там, але раптом задумався. А чи є взагалі у нього брат?

- Нам явно вікно розбили, - перервав його роздуми Олег.

А тоді до кімнати забіг високий чоловік у білому лабораторному халаті з мечем в руках. За ним до приміщення забігли ще двоє, один у білому пуховику, а інший в довгому плащі та смішних темних окулярах. Останні одразу ж накинулись на чоловіка в халаті. Всі вони були озброєні якимись мечами, а у першого в лівій руці ще й сяяв якийсь дивний апарат.

- Deus ex machina? – запитав раптом Олег, абсолютно не розуміючи, що говорить. - Чи Deus est machina?

- Хтозна, - на диво спокійно відповів Антон. – Думаю, Бог її створює.

- Може й так, - Олег з полегшенням зітхнув. – Тепер-то все стало на свої місця. А ти мій брат?

- Точно не пам’ятаю. Напевне так. Або твій брат, або твій кіт…

Тим часом Остін та Станіслав продовжували атакувати Хакера, а тому все складніше було відбиватись. А потім почала лунати пісня і на мить всі завмерли.

- Що це? – запитав Хакер, визираючи у вікно. – Чому воно лунає звідусіль?

- Пісня про доброго чарівника, - пояснив Антон.

- Колискова, - додав його молодший брат.

- Всі співають щоб вижити… - здогадався Остін.

- Це нікого не врятує, - спокійно повідомив Хакер. – Тільки відтягне неминуче на кілька хвилин.

- А нам цього достатньо, - закричав Остін і різко рубонув мечем по лівій руці терориста.

Долоня з бомбою в руці впала на помаранчевий (зелений? синій?) лінолеум, Хакер здивовано поглянув на те, що лишилось від його руки. Підлогою розтеклась калюжа крові. Тоді Остін вдарив ще раз, цього разу – по самій бомбі. Сяючий апарат трохи поскрипів і згас назавжди.

- Ти більше не руйнуватимеш світи, друзяко, - задоволено повідомив терористу мандрівник.

- Але ж ти поясниш своїм друзям, що цей світ вже не врятувати? – запитав Хакер, а тоді впав на підлогу, продовжуючи роздивлятись рештки своєї руки. – Поясниш їм, що вони вже приречені?

- Про що він говорить? – збентежено запитав Станіслав.

- Мені шкода, - прошепотів Остін. – Мені дуже шкода, але процес для цього світу вже запустився, і зупинити його ми не можемо. Цей світ дуже скоро зникне.

Терорист, що здригався від болю, лежачі у калюжі власної крові, почав огидно сміятись. Його хриплий сміх був сповнений болю, смутку та радості. Він не міг зрозуміти, чи справді у нього немає руки.

- Тепер ми всі помремо, хе-хе-хе! – кричав він.

- Не всі, - заперечив Остін, дістаючи з кишені маленький апарат для переміщення між всесвітами. – Мені дуже шкода, справді дуже-дуже шкода. Але ви вже приречені і навіть почали розпадатись, а я ще можу врятуватись. Мені справді шкода, повірте…

Мандрівник різко зник, наче його і не було. Без жодних спецефектів: ніяких блискавок, чарівного диму чи чогось подібного.

- Як думаєте, - крізь істеричний сміх запитав Хакер, вже починаючи бліднути від втрати крові, - це він стрибнув у інший світ чи реальність його зажувала і він просто назавжди зник?

- Хтозна, - приречено відповів Станіслав і сів на підлогу. За мить зник і він.

Навіть істеричне гиготіння терориста не могло заглушити колискову про доброго чарівника. Під огидний хриплий сміх та ніжні ритми колискової за вікном почало розвалюватись небо.

- Як думаєш, може зараз з’явитись добрий чарівник і нас врятувати? – запитав у брата Олег. – Це був би дуже доречний поворот сюжету.

- Так, - погодився Антон. – Але такого не буде.

- Ну звісно. Так все і мало закінчитись.

- І тільки так.

Пам’ятник невідомому солдату з гуркотом розлетівся на шматки, а на його місці з’явилось щось схоже на чорну діру.

- Якось тихіше стало, ти помітив? – здивувався старший брат.

- Колискова починає затихати, - пояснив Олег. – А той, що на підлозі, більше не сміється.

- Помер?

- Схоже на те.

Хакер і справді помер. Замовк назавжди.

Олексій Петрович Зеленько замовк назавжди.

Микола Михайлович Хоменко замовк назавжди.

Олександр Юрійович Приходько замовк назавжди.

Марія Сергіївна та Всеволод Васильович Парфенюки замовкли назавжди.

Антон та Олег, звісно, також замовкли.

Та чи назавжди?