Перший подих морозним ранком

Вівторок, 2 серпня 2016 г.
Переглядів: 366
Підписатися на комментарі по RSS

Як же це нестерпно! Земля тисне всією своєю вагою, і так важко дихати! За що, за які злодіяння мене закопали в неї?

Я пам’ятаю останні промені сонця, останнє світло, яке я бачив, останній ковток свіжого повітря. А потім настала темрява й задуха. Якби я знав, що так буде, вдихнув би більше повітря. Та що вже тепер нарікати?

Втім, я ще якось дихав. Я ще намагався відчути щілини в землі наді мною, до яких можна потягнутись. Здається, мені це навіть вдавалось. Я пручався, ще вірячи, що можу здолати важкість землі, ще сподіваючись, що це ув’язнення не навіки. Може, щілини дійсно були зовсім поряд, а може, це віра давала мені сили – звідкілясь же вони брались. Але з часом і їх не стало.

Коли я усвідомив, що мої зусилля марні, то впав у відчай. Я так не хотів помирати повільною смертю! А смерть була повільна: дихання важчало поступово, і так само поступово посилювався тягар. Відчай наче нашіптував: «Засни! Ти не вмираєш, а тільки засинаєш. Зрештою, смерть – це всього лише сон».

Можливо, це було правдою, думав я, але щось у мені прагло до життя і не хотіло миритися з таким кінцем. І я не поринав у сон – моя свідомість лишалась ясною до останнього.

Смерть впевнено перемагала мене, додаючи розпачу й муки за те, що вперто їй опираюсь. Я знав, що якоїсь миті перемога стане остаточною, і тремтів від страху, коли думав про це.

Смерть примудрилась попередити мене про цю мить. Я видихнув, а вдихнути повітря ще раз вже не зміг. Я спробував знову, та вже задихався по-справжньому.

Це був і страх, і розпач такої сили, що складно уявити. Але і їх витіснило зовсім нове почуття, бажання: «Ну, скоріше вже!» І на тлі цього відчуття я якось слабко, краєчком свідомості, зауважив, як луснув і розколовся.

Я не відразу збагнув, що це зі мною сталося. Але я продовжував думати, а отже існувати. Тільки не дихав, а отже не жив.

Так, у мене не було жодних сумнівів, що я помер. Якби жив, то дихав, чи хоча б намагався. Але разом з тим я існував і відчував… Смерть зовсім не така, якою ми собі її уявляємо, смерть – це тільки переродження, подумав я.

Я відчував, що моє нове єство міцніше й сильніше за попереднє. Я знову, як ніколи, захотів жити. І щойно подумав про це, як зрозумів, що для життя треба повернути собі дихання, а це можна зробити лише на землі, а не під нею. Я потягнувся догори, знову вишукуючи щілини в грунті. І я знайшов їх, і знайшовши, зрозумів: шар грунту наді мною не такий вже й товстий. Якщо знадобиться, я проб’ю його власним тілом. Тепер я без усіляких сумнівів вірив, що здатен на це, і віра додавала сил.

Я не знаю, скільки часу витратив на свої зусилля, поки нарешті не побачив шмат сірого неба над головою. Ще кільки ударів тілом в грунт, і я вибрався назовні…

Холодно. Дуже холодно. Небо було затягнуте хмарами, але після підземелля світло здалось мені яскравішим за сонце. Коли я трохи звик до нього, то роззирнувся навкруги. Оточували мене брудні кучугури снігу, але це не засмутило. Світ видався дивовижно-прекрасним, і я радів навіть скупим сірим кольорам.

А головне – повітря! Безмежне повітря – дихайте, всі живі істоти на землі! Захопившись спогляданням світу, я й не помітив, що я вже дихаю. І щоб переконатись, що це правда, я глибоко вдихнув і видихнув. Правда – не сон! Нарешті я живий!

 

Наприкінці лютого міським парком одна мама вела свою донечку. Колись це була дорога в дитячий садок, але туди всіх дітей відвели ще затемна. А в лікарню, куди треба було відвести хвору дитину, можна було прийти пізніше.

Мама, змучена довгою хворобою доньки, повільно крокувала розчищеними доріжками. Дівчинка не хотіла йти поруч, вона гралась, збігаючи на вершечки закиданих на клумби гірок снігу. Вона знала, що сьогодні знову опиниться в палаті надовго, але зовсім туди не квапилась.

- Мамо! – раптом гукнула вона захоплено. – Дивись! Тут біла квітка! Це ж пролісок?

- Де?

- Та ось же, на клумбі!

Мама підійшла подивитись, на що показувала донька:

- Справді пролісок… Ні, не зривай його! Це ж перший в цьому році – хай доживе до справжньої весни.

Вона сказала це саме вчасно, бо маленька ручка вже потягнулась до квітки. Але дівчинка послухалась маму і відсмикнула руку.

Вони повільно рушили далі.

 

Морозним видався цей ранок – ранок мого народження. Холод сковував моє тіло так, що я не міг поворухнутись.

Чомусь я зовсім не злякався несподіваної загрози ще однієї смерті. Лише коли небезпека минула, я зрозумів: не може отак зараз же померти той, хто і без того щойно пережив смерть.

Ця думка зігріла краще за сонце. Ну й що з того, що холод проймає до найменшої частинки, якщо я дихаю, і ніхто наразі не може спинити мій подих? Я живий, і радість життя переповнює – вітай мене, цей прекрасний світе!