Перетворення

Неділя, 7 серпня 2016 г.
Переглядів: 329
Підписатися на комментарі по RSS

Піп-піп-піп. Цей звук відлунювався у голові, стократ збільшений бився об стінки черепа, наповнюючи усе моє єство. Не існувало нічого окрім нього: ані цієї порожньої металічної коробки, в яку мене запакували, мов жука; ані жахливого смороду сірувато-бурої рідини на підлозі; ані мене, худого кістлявого чоловічка, прив’язаного до холодного сталевого ліжка.

Піп-піп-піп. «Це стандартна процедура, не переймайтеся,» - як тихій шепіт доносилося з задвірок на силу працюючої свідомості. – «Зовсім скоро ви побачите свою дружину й доньку, обіцяємо».

Скільки часу пройшло з того дня? У роті сухо, губи потріскали й печуть огнем. В моїй коробці так холодно, що, ледь не паперове, моє тіло зовсім оніміло. Зморшки на обличчі смикнуло, мов посміхаючись колишній дурості, та боюсь, через біль, моє обличчя спотворила жахлива гримаса, мало нагадуючи мету моїх зусиль.

Піп-піп-піп. Пам’ятаю, спершу, я навіть намагався вирватися. Кусався, кричав, випльовував прокльони і прогнози. Та хіба це щось дало? Смішно, як смішно! Вони, мабуть, й не чули мене. Або ж не хотіли почути.

Загуркотів механізм, гучно ляснуло – відкрилися двері коробки. У цих звуках потонуло моє звичне «піп-піп» і натомість, прийшли інші, що розривали порожню голову, як важкі удари молота. Клац-клац-клац. Напевне, я б поморщився від цього, якби моє обличчя все ще могло «морщитися».

- Як наші справи, шановний? – бридке, лисе, ніби кимось пожоване й з огидою виплюнуте обличчя з’явилося перед моїм і маленькі очі-бусини вп’ялися у мене, вивчаючи кожну зміну. – Все ще пручаєтесь? Дарма, шановний, дарма!

Я не міг відповісти. Інакше, давно послав його до дідька, такого ж лисого, як і він. Та здавлене зашморгом горло не випустило б й звуку. Залишалося лиш з гідністю витримувати нестерпний погляд.

Тим часом, обличчя зникло, кроки залунали десь збоку. Я не міг поворушити головою, проте кроки Доктора чітко відлунювались у тиші, даючи зрозуміти, де він. Каблуки проклацали довкола ліжка, обігнувши мене і бліде лице з’явилося уже по іншу сторону проти мене. Жорсткий матрац ледь прогнувся – мій відвідувач вмостився біля моєї лівої руки.

- З вами так важко, мій шановний, так важко, - прошипів він. – Невже ви не розумієте усієї неперевершеності Перетворення?

Я спробував щось заперечити та єдине, що мені вдалося – до болю стиснути кулаки.

- Дурне, дурне пручання, - продовжував той, не помічаючи моєї реакції. – Це ж задля вашого добра, заради добра суспільства. Перетворення – шлях до ідеального життя, життя без турбот. Чи не цього завжди прагнули люди, пане Стенфорд, скажіть, не цього?

Звісно, цього – я знав це. Але не в такий спосіб, не так! Пальці стиснулись з такою силою, що на руках виступили тонкі синьо-фіолетові вени, проступаючи на блідому тлі шкіри, що тепер здавалась майже прозорою.

- Уявіть лишень, що ми пропонуємо! Ніяких проблем, ніяких конфліктів, ніяких смертей! – продовжував Доктор. – Невже ви не хочете цього? А хотіли! Тепер страшно ступити у майбутнє, отримати бажане? Нічого, коли завершиться процес Перетворення, ви забудете, що таке страх.

Я мовчав, силкуючись видобути з пересохлої, перетиснутої гортані бодай звук. Марно. А відвідувач усе говорив й говорив, як говорив й десятки разів до того.

- Програма Перетворення – це крок у майбутнє. Людям властиво розвиватися, пане Стенфорд, - долинало до моїх вух, як би старанно я намагався не слухати. – Згадайте історію: ми роками відмовлялися від почуттів! Совість, честь, сміливість, любов – усе зникло, ми самі знищили це. І знаєте, чого дійшли такі, як я, чого дійшла влада? Що людям це й не потрібно, почуття, - тепер він наче говорив сам з собою, сипучий голос став тихшим і звучав якось інакше. – Почуття роблять слабкими, наше покоління давно це зрозуміло. Лише одиниці змагаються за старі, спотворені матусиними казками цінності, що не варті й гроша.

Я різко рипнувся, пути натяглися, врізаючись у шкіру до м’яса. На долоню, по шиї стікало щось липке, вологе й гаряче. Кров. Багато крові. На мить я побачив пожоване обличчя – Доктор широко посміхався, виставляючи на показ ряд білосніжних зубів.

- Вам не перемогти систему, пане Стенфорд, не обернути процес. Ви лише продовжуєте свої муки, які рано чи пізно закінчаться моєю перемогою й вашою поразкою, - шипів він крізь зуби. – Ваші дружина й донька давно зрозуміли це. Пора б уже й вам.

- Ні!

Крик, що вирвався з грудей, був сумішшю незрозумілих звуків й шипіння і я не знаю, чи то справді було «ні», а чи мені це здалося. Я звивався, натягував шнури до болю, уже й не зважаючи на цей біль.

- Ще одну ампулу, думаю, останню! – крикнули кудись убік.

«Ні, ні, ні!» - без кінця повторював я, не знаючи, говорю я вголос чи ні. Мене штовхнули назад, голову пройняв тупий біль. Під шкіру, просто у вену на руці врізалася довга голка й пекуча рідина, ніби пропалюючи кожну клітину , розійшлась по тілу. Пути стиснулися сильніше і я нічого не міг вдіяти.

- Спокійно, - почув я, мов крізь товщу води. – Скоро все минеться. Розслабтеся. Підкоріться. Це звичайна процедура, шановний. Скоро ви побачите свою дружину й доньку, обіцяємо.

«Ні,» - я не міг говорити, свідомість і та покидала мене. – «Ні, я не хочу, не буду..».

І знову цей звук. Знову нічого, окрім нього. Піп. Піп. Піп.