ПАФ

Вівторок, 8 серпня 2017 г.
Переглядів: 65
Підписатися на комментарі по RSS

– Ви щось розумієте? – роззираючись, запитав Серг.

Донік і Міхал знизали плечима. Над ними більше не було неба кольору стиглих олив, в’юнких заростей лілотрав, осілих грибокапелюхами дерев, за якими ховалися їхні домівки. Лише густий білий туман. Вони розганяли його руками, як надокучливий дим, намагаючись догукатися до однопланетників.

– Мене чекає Ульда, – починав нервувати Міхал. – На вечерю в нас ранш.

– Я не знаю, де твоя Ульда і моя Рона, – сердито кинув Серг. – Я не бачу Ліналу. А тобі б лише пожерти!

Донік – найнижчий серед трійці, невдоволено зморщив ніс. Туман тхнув плавленою пластмасою.

– Ви ж чули громовицю – нагадав Серг. – Схожий на вибух звук: «Паф», після якого все зникло.

Раптом Донік схопився на ноги і зайшовся у веселому танку, чавлячи босими ступнями білу мряку. Задерши сорочку на лівій руці, змусив друзів зойкнули. Не було просякнутих кров'ю і шершелевим мастилом пов’язок – відзнаки в бою з криволапами. Гладенька шкіра, здорова рука.

– Але як? – одночасно запитали обоє.

– Не знаю, – відмахнувся той. – Тільки це ашльос!

– Він змінив хід історії. Або знищив її, – стишив голос Серг. – Клятий фантазер.

Міхал втомлено зітхнув. Донік ворушив пальцями лівої кисті і щасливо посміхався.

 

Розійшовшись в різні сторони, ліналці надто швидко повернулися назад. Новий світ був завбільшки з невеличкий критий ринок.

Деякий час приятелі нудьгували, пацаючи ногами землю. Вони більше не чули ні знайомого шурхоту паперу, ні надокучливого клацання клавіш. До них не поверталися яскраві кольори Ліналу, знайомі обличчя.

– Чому все зникло? – ображено бурмотів Серг.

– Алая подарувала мені світлостяг, – смачно сьорбнув носом Донік. – Де вона зараз?

– Алая – гарна ліналка. Але дурна, що вибрала тебе.

Почувши це, Донік кинувся на Серга, пхнув його кулаком в живіт, але не здужав перекинути. Серг ухопив нападника за барки, добряче струсонув. Донік гепнувся на землю, зникаючи в тумані.

– Припиніть! – заволав Міхал. Подаючи Доніку руку, він помітив в кишені його куртки невеличкий предмет округлої форми. Присвиснув.

– Дванадцять громовиць, це ж світохід! Поліфізична протограма. Звідки він у тебе?

– Знайшов.

– Він же з іншої історії, – пхикнув Серг. – Поцупив його?

– Позичив.

– Ти його використовував?

Насупившись, Серг зробив випад в сторону Доніка. Той позадкував, займаючи оборонну позицію.

– Трішки.

– Де ти був? – гримнув Міхал.

– У Стасика, – неохоче зізнався він.

– Що ти робив? – від обурення Серг ковтав слова.

– Нічого. Дивився.

– Зараз побачимо, на що ти дивився, – Серг підхопив Доніка і Міхала під руки. Взяв світохід. Прошепотів: «До Станіслава Нагорнюка».

 

Щось засвистіло, загуло, зрушило з місця. Вже за мить вони стояли у незнайомій білій кімнаті. «За мною!» – озирнувшись, наказав Серг. Із-за скляних дверей долинали звуки, схожі на скиглення цуценяти криволапа. Ліналець безшумно зазирнув у середину. На підлозі сидів молодий чоловік з довгим волоссям. Поряд стояв ноутбук. Обоє, господар і знаряддя його праці, мали кепський вигляд. Від розхристаного автора тхнуло спиртним, від компа – горілим пластиком.

– Що сталося? – перезирнулися друзі.

Незрозумілий звук змусив їх здригнутися. В кишені у Стасика задзвонив мобільний.

– Слухаю! … Я не можу вислати рукопис. Мій ноутбук замкнуло. Я не зберіг копії, – вголос заридав він.

«Не зберіг», – вражено прошепотів Міхал.

– Не розумію, що сталося. Я не міг увімкнути ноут в ту калічену розетку. І ще, – він смачно висякався, – я бачив Доніка, мого персонажа… Та не п'ю я!

– Це ти наробив? – замахнувся на Доніка Серг.

– Я хотів виправити свою сюжетну лінію, – сьорбнув носом ліналець. – Мені покалічили руку. Мене одного відправили в Цилію. Там холод, кригоістоти, – зойкнув Донік, але не знайшов у поглядах товаришів підтримки. – Побалак, герой іншої книги (пам’ятаєте, хворіючи, Стасик випадково вписав мене в чужу історію), позичив світохід. Він сказав, що персонажі можуть керувати свідомість свого творця. І я…

– Що ти? – гаркнув Міхал.

– Стасик спав. Я увімкнув комп’ютер. Аби дещо переписати. А він… ПАФ!

 

Минала третя година. Друзі сиділи у сховку. Стасик спав, опустивши голову на стіл.

– Який з нього фантаст, – дратувався Серг. – Писав би жіночі романи.

– Якщо він не зберіг історії, то чому ми не зникли? – не розумів Міхал.

– Ми десь записані. Може, в нотатнику.

– Яка різниця? Все пропало.

– Ні.

Донік підвівся, смикнув Стасика за поділ сорочки. Той замугикав щось спросоння.

– Ми – мешканці Ліналу, – впевнено почав відчайдух. – Ти повинен знову написати нашу історію. У тебе вийде. І не ображай Доніка. Добре?

 

Стасик, придбавши новий ноут, завзято працював. Донік, користуючись світоходом, контролював творчий процес. Фантаст, час від часу знімаючи втому лікером, не надто дивувався голосу з-за фіранки, який нашіптував йому, що саме потрібно писати.

Історія швидко просувалася, хоча іноді зазнавала змін. Серг і Міхал скаржились: «Де моя шикарна репліка про міксікрота?» – гнівався один. «Ульда раніше була його дружиною, а Рона – моєю», – жалівся інший.

Вони в усьому підозрювали Доніка. Надто вже файно йому останнім часом ведеться. Стежили за ним, аби підловити із світоходом. Шукали Побалака. Але той зник разом зі своєю історією.

 

Дістаючи зі Стасикового холодильника морозиво, Донік вдоволено посміхався. Щойно він переміг у бою з криволапами. Ще й отримав нагороду за мужність від Старшого. А в Ліналі незабаром свято Згоди, на якому вони з Алаєю обміняються «палаючими серцями».

Повернувшись до вітальні, він знову застав Стасика за ноутом. Що той знову пише? Поглянувши на монітор, вкляк. Перечитав назву нового аркуша: «Розділ 7. Донік їде в Цилію».

– Не треба цього писати, – зойкнув він. – Не тре…

Ліналець подався вперед, аби наказати Стасику стерти зловісну назву. Та раптом в нього під ногою щось захрустіло. На підлозі лежав тріснутий світохід.

– Ні!!! – закричав Донік, відчуваючи, як його тіло в'яне, розчиняється у просторі.

Але Стасик вже його не чув. Він писав новий розділ.