Пацюки з німбами

П’ятниця, 19 лютого 2016 г.
Переглядів: 367
Підписатися на комментарі по RSS

«Сьогодні прокинувся самотнім…»Сусідка, як завжди, у білому, розуміюче кивнула в привітання, потягуючи каву. В легенях канцерогенні смоли розносилися еритроцитами по стомлених органах, не помічаючи різниці з киснем. Трамваї деренчали коліями…

Вервечка сірих важких хмар сунула на схід. Фотони найближчої зірки розбивались в ній, наповнюючи рідкуваті парки сутінковим молочно-брудним маревом. Вечір? Ні, ранок. Скоро рідкі перехожі, рятуючись високими комірами, попливуть тротуарами. Вже зараз мотори авто прогріваються у гаражах.

Бетонне провалля міста прокидається нервовими мітлами двірників, п’яними переливами запізнілих останніх клієнтів пабів, грохотом пустих ящиків експедиторів біля цілодобових продмагів.

Обернувся. Що бачиш? Шпалери. Навіть вони посіріли. Одинокий стілець у кутку. Холодний. На вузькому ліжку квітчасті подушки ріжуть очі. Забагато кольору. Дзеркало з твоїм відображеним обличчям затінює Далі на стіні. Хворобливість, жовч, сирість…

Пустка мінімалізму в кімнаті.

Таке «сьогодні» не всміхнене, розмазане грубим пензлем по свідомості.

Вирватись!

Сусідка провела поглядом відлуння швидких кроків східцями, затримавшись з цигаркою біля сміттєпроводу, як кожного ранку. Зітхнула прихованими надіями в спину, у синіх її зіницях блиснув і згас тьмяний вогник радості. Буркнув би: «Здрастуй!», ‒ але не в силах стриматись, злетів до парадних дверей східцями, злякавшись замкненого простору ліфта.

Старий двірник мазнув болотом по нових чоботях, вилаявшись. Байдуже. Задуха сковує легені, спадає більмом на очі. Крок, ще крок. Швидше, старий, швидше, на ходу піднімаючи голову. Хмарочоси арками обіймають вулиці. «Купи!», «Продай!», «Застав!» ‒ кричать німі вивіски. Взяли в оточення. Стискують. Місто, країну, материк, планету до розмірів скрипучого ліфту з розплавленими клавішами поверхів.

Тепер би побігти! Але не вистачає подиху. Легені склеєно масним туманом. Рухи сковує спаплюжений ранок. Ніхто не прийшов. Дзвінок на вхідних дверях мовчав, захлинувшись тишею. Сни, загиджені фетишами, лякали розбещеністю. Кожної ночі, кожного бісового ранку!

Майже фізично чув брязкіт ланцюгів по асфальтованим тротуарам за собою. На кінці двохсот пудові гирі волочились, важко відбиваючи ритм серця, били по нервам. Ноги наливались бетоном, вростаючи за мить у дорогу. Судоми совісті: «Може, повернутись?» – але соромно. І так не зрозуміло, як же став чудовиськом…

Знайдуть однаково, ховайся чи ні! Вони розкусили тебе, старий, від них нічого не приховаєш. Куди не йди, усюди камери. Грати. Бастіони. Хащі. Бачиш їхні всерозуміючі погляди. Знають більше, ніж можуть сказати.

Склепінням неба придавило до мокрої лавки. Накрапає дощ. Мрячить осінь по буденним заметам лінивої зими. Зима, висипавши тонни снігу, зморено відхаркувала лопатами на паркових доріжках, остаточно зневірившись у власних силах. Рани її посипали сіллю, як і твої. Пекло без міри, накопичуючи болю. Роз’їдало болотом і розтоптаними чобітьми. Бруд в’їдавсь у лаковані натерті халявки, сочивсь сукровицею. Брудний і зломлений водночас.

Куди далі? У павутинні міських переходів, проспектів, вулиць так легко заблукати. Глухі кути навколо зливались у мур неприступного замку. Над ним, коливаючись у поривах шаленого вітру, вогнедишні дракони стережуть позмінно башту з істинними відповідями. Ейфелеву? Ні. Останкінську. Монополія на правду. Браму відкривають кодами, ребусами-шифрами. Загадки мудреців. Пін-коди. Радіограми Штірліца.

«Перекладіть одного сірника, щоб рівність стала вірною…»

По сім печатей на сім замків…

Тремтіння. Мурашки розповзаються шкірою. Хмари огорнули пледом, опавши на землю. Це – листопад серед зневіри січня; це – пронизливий жах сонного ранку. Холод, подолавши бар’єр легкого пальта, дотягнувсь тіла.

Треба йти. Рух зігріває. Рух рятує. Як і втеча…

 

«Хапатися за вчора – а сенс?»Вчора. Час зсипавсь піщинками, кожна, падаючи на саме дно, бухкала, як церковний дзвін на свята.

 

БУМ!!!

Біля ніг лежала гіляка, а то, попереду, он де в тіні, виблискують голодом його очі. Гучний рик перекочується між дерев. Чуєш, страх зв’язує по руках. До найближчого дерева пазурі роздеруть тіло, тільки кинься. Шелест вітру чи м’яких обережних кроків. Світло, пробиваючись крізь листя, засліплює. Нерви не витримують – вхопивши палицю, кидаєшся в бік ворога з диким криком. Смак власної крові зводить з розуму…

 

Долаючи пагорок, зміряв кроками глибокий проталий сніг. На старому заводі брались до роботи. В цехах вмикали світло, загули верстати. Крізь гул перекликались робітники з бригадирами-майстрами. Не спинятись, старий! Заплутуй сліди.

Важкі видихи паром виривались з рота. Підйом забирав багато сил. До кінця паркану, яким обнесли заводську територію, ‒ метрів сто, та у такому стані здавалось кінця-краю не видно. Ворони каркають, кружляючи. Зграї їх насміхаються. Не чути власних думок. Яких бажаєте відповідей?

 

БАМ!!!

Принесли дари. Сукна, шовки, слонові бивні, зброю, килими східні, дерев’яні скрині, шкатулки дружинам – все не те, хочу золота! Кланяються. Один одного перебиваючи, милості просять. Води їм? Хліба їм? Всього у них вдосталь. Мало, кажете, то відтяти вам голови, безголовим і цього вистачить!.. Кричать, упираючись, до богів своїх моляться. Я – і є їхній Бог! На трон з початку віків посаджений. Слава мені!

 

Запалити вогню? Помітять. За заводом межею до поля рідка лісосмуга. Дуби, старі, як світ; молоді акації тягнуться, кривенькі, до світла між дубовими лапами. Кущаться терени, багряними краплями ягід приманюють. Терпкі. Як сьогоднішній ранок.

Поле відкривається клаптями. Зеленими, жовтими проталинами. Слизьке. Желе. До самого горизонту.

Бачив влітку. Колосилося важкими хвилями, колосок до колоска. Такі сонячні ранки омивались росою, виблискували привітно, припрошуючи живлющою прохолодою. Навперейми вітру і жайворонкам! Біг, майже стебел не приминаючи. Радості!Так швидко. Радості!

Дьогтем у медові – кола… Посеред ниви витоптані. Нічні аеродроми, космодроми – непрохані гості. Погоничі. Не сховатися!

 

БУМ!!!

У лабораторії від диму завіса. Змішані компоненти піняться в колбі. Збуджені. Мікровибухи. Сині, зелені, фіалкові. Іскрами-трасерами розлітаються.

Білі пацюки по кліткам кидаються на решітки. Шиплять од злості. Дим розкладає їм мізки. Пащі у ненависті плюють слиною. Дріт не піддається зубам, вони кришаться. У безумстві, згораючи від неймовірного болю, пацюки кидаються один на одного. Криваве місиво…

Дим спав. Розвіявся у вентиляціях. На дні кліток лежали пацючі трупи. Купами…

Записав у щоденнику: «Препарат №66/6 пройшов випробування. Рекомендовано для використання у газових камерах Освенціму». – знімаючи протигаз.

 

І розумієш, що не сховаєшся.

ВОНИ пасуть стадо. Зганяють. Знищують. Виснажують. ЇМ поклоняються. ЇМ – мільйони смертей! ЇМ – почесті. Продалися за срібний гривеник. Змовились. Змовою таємною тепер рушать. Як рішили, так і сталося. Всюди гроші, золото, акції. Вкрали радість. Життями чужими бавляться. Погоничів вірні вівчарки. Ковтають, не жуючи. Ласими шматками не давляться.

Чуєш, старий, там, за хмарами, двигуни? Гудуть з надзвуковою швидкістю. Кинувся донизу, заліг на мокрий сніг у виярку, руками затуливши вуха. Вітер підвивав у голому дубовому гіллі. Прислухайся, як корінням своїм дуби черпають глибини вічності! Їм відкриваються істини. Сплять черв’яки, крізь сон ворушаться. Над ними гадюче плем’я чекає першого стуку захололого серця; шиплять, сплутавшись у клубок. Їм навесні вона відкриється. Як і тобі відкрилась минулої нескінченної ночі… Хочеш правди тепер?

Тепер тебе судитимуть…

Чому б не стати кротом? Кинувся відчайдушно розгрібати сніг замерзлими долонями. Коліна втонули в торішньому листі. Земля з-під дерну видихнула теплою вологою, здивовано запрошуючи. У воронячому круканні – глум. Не спинятися, є надія, вона не похована обставинами. Голими руками не візьмуть.

Ямка розширялась. Болотяне шмаття зліталось до купи. Вже по плечі пірнав до нори, дістаючи глину із дна. За спиною по пустому стовбуру одинокого клена вдарив дятел. Оглянувсь на нього. В очах, маленьких чорних дробинах, блиснуло зле. Птах приглядавсь уважно – і ось уже дзьобом відбивав донесення. Зрадник.

Біжи, старий, біжи!

Кожен крок молотом відзивавсь у грудях. До слуху доносився сміх дерев, крізь хрускіт ображеного терену, що хапавсь за штанини, затримував, чіпляючись за рукави пальта. Халепа за халепою! «Валідольний» ранок і не думає скінчуватись…

Вислідили…

 

БАМ!!!

Коли закінчується вчора і починається сьогодні? Де ховається невловима мить переходу? Зміни дат, відірвані листки календарів. Секундні стрілки, обернувшись колом, продовжують біг, не спиняючись – «сьогодні» безкінечне. Переливчасте чи однотонне? Вчора – картинка пам’яті, суб’єктивний кадр накладених обставин, інерційна відносність почуттів і думок продукованих цими обставинами; відношення до фактів, яке породжене підсвідомістю. Складно? А хіба «час» зрозуміле поняття?

Він сидить навпроти. Безликий чоловік у дорогому строгому костюмі. Не потребує відповідей, бо не має запитань. Не метушись! Ти і так знаєш усе, який сенс ховатись, приховувати. Брехня потягне за собою іншу – і далі, скочуючись лавиною, знищить тебе.

«Ви маєте право мовчати…»

Про «вчорашні» життя – реінкарнації? Про «зелених» чоловічків з вівчарськими посохами? Взнав істину – радуйся істині! Точить тебе з середини? Мовчи. Терпіння – благодать ЇХНЯ.

Дали право – скористайся!

Мовчанка. Цигарковий дим в очі. Різкий запах мускатного одеколону. Весь вечір. Усю ніч. Гіпнотичні погляди. Розмова без жодного слова. «Хоч один звук про нас – суд. Невірний крок рівняється смерті. До речі, суд – це також смерть!» На рівні екстрасенсорики, інтуїції, чуття…

«Ви все зрозуміли, пане?»

«Так.»

«Правильна відповідь.»

Він зник по-англійськи. Повернувсь до тарілки, чашки. Літаючого чайника? Стілець залишився холодним…

 

«Встати, суд іде…»Пробіг скільки вистачило сил; відчайдушно, не спиняючись. Лишив забагато слідів. Біс із ним… Дихати важко. Повітря густе, вологе. Відчув, як ногами розтікається гаряче олово, піднімається гарячкою по тілу. Все вище. Плечі, руки горять. Голова, наливаючись втомою, опадає на груди. У вухах постріли, гудки трамваїв, шум велелюдних переходів. Плями яскраві, різноколірні змішуються перед очима; фони зміщуються, розмітаються. Сигнали світлофорів: червоні, жовті, а де зелений – спокійний колір?

 

Присяжні перешіптуються. Шепіт наростає дев’ятим валом по аудиторії. Адвокат відсутній без важливої причини. Захищатись самому. Суддя у парику. Традиційний підхід збентежує і не віщує нічого доброго.

Позаду – нікого. Шелест сторінок справи, номер якої не оголошують. У прокурора довгі накручені вусики тріпаються, коли він розмовляє. На вигляд, спокійний такий добродій, хоч і сухий, як сетер, аж не віриться, що через хвилину тебе розтрощить, певно. Усміхається, мовляв, нічого особистого!

Розгледів присяжних. Шестеро. В білому, як на свято.

Пикатий – голова, мабуть, – фабрикант, трясе кучерями. Окуляри протирає фермер з морквяним полем за хатою. Третій хто? Спортсмен. З ним і так усе ясно. Ще пітний від татамі. Інші не з нашого двору, але знайомі – з такими обличчями не заблукаєш. Жінка в жорсткому панцирі. Чорношкірий з квітчастим прапором. У клітчастій хустині на голові футбольний уболівальник. Трохи осторонь.

Вони виноситимуть рішення. «Винен!» Вони розтягують посмішки гумові, світять іклами, оскалами.

Лавка тверда. Прокурор маніакально красномовний. Руками розмахує. Все малює, підкреслює, натирає. Кліпав з відкритим ротом. Білі стіни, білі двері. Тільки світло тьмяне, жовте, як смолоскипом в катакомбах. В норах. Пацючих. Лабораторні, але злі. Шиплять з-за кафедри присяжних, довгі лисі хвости один одному вузликами закручуючи. Ззаду світло на них ллє – німби над головами. Значить, чесні таки, значить, правильні…

Хотілось обірвати прокурорський монолог. Врятувати його, щоб не вдавився власною слиною. Кричати про башту. Тицяти в пики доброчесні – маски? – газетними жовтими вирізками. Малювати перед пустими очима піраміди. Гімалаї. Статуї. Колоси на глиняних ногах, з глиняними серцями.

Грався б солдатиками. На підлозі, на розірваній мапі розставляв стратегії й тактики. Знищував міста атомними бомбами. Малював кордони. Ділив би здобич. Вугілля, газ, нафта. Люди…

Але мишачі морди зникали. Розривались. Розкривались, як кокосові горіхи під мачете. Що там, старий, що побачиш? Світло. Тепло. Ах-ах! Касові апарати…

Суддя вдарив молотком. Махнув над головою герлигою. Зі мною покінчено. Все засідання, як в тумані. Вирок згадати і то не в силах… Під руки ведуть двоє безликих у темних костюмах від Валентино. До дальніх дверей.

 «Прощайся!» – вклонивсь. Ні гімну тобі, ні останнього бажання! Закурити, хоча б!

Відчинились двері – за ними прірва. Ні дна, ні стін, крім тих, що прилягають до зали суду. Гієна вогненна. Пекло. Чорна діра? Ще одна померла галактика.

 

Очуняв. Край дороги на поваленому стовбурі. Невже спав? Відпустило серце. Кардіограма вирівнялась. Сутеніло. Далі куди, старий?

Над містом піднялась заграва. Вивіски, реклама, ліхтарі. Повертатись туди, у вселенському гаморі легше сховатись. Злитись з оточенням. Агенти чекатимуть на хазяїв. Гарні пси стають злими лише по команді.

Голова ще важка. Гаряче…

Додому. Дзеленчати у тишу склянками, дешевими сервізами. Хочеться чаю з цукром і антидепресантами. Подвійний чай. Подвійні пігулки. Темно. Гарно сліди заплутав! Орієнтири приховала ніч. Дуби, акації, терен. Ні, повернувсь на дорогу. Трохи довше, але рівніше. Для скаженої собаки гак у десять кілометрів – не відстань!

«Всі дороги ведуть до міста».

Спокій окутує. Крок за кроком на заграву. На прожектори, що розрізають чорне простирадло неба. Вперед!

Власна тінь переганяє. Місяць? Обернувшись до нього лицем, бачиш яскраві погляди фар. Голосуєш назустріч. Чорне авто зливається з темрявою. Віє холодом. «Дверцями не грюкати!» Судомний жах. Темний строгий костюм.

Втікати запізно! Перегони закінчено.

«Тебе ж попереджали, старий!»

Двері зачинились. Тихо повернувся ключ у замку запалення. Брало морозцем і колеса порипіли в бік міста. Кінець тобі. Пацюки з німбами самі ставлять мишоловки…

 

А санітари приходять в білому…