Остання битва

Безладна юрма титанічних брил вироїлася з темряви космосу й помчала до огорнутої жовтаво-сірими хмарами планети. Здавалося, ці хисткі рештки давно загиблих світів удерлися в межі її орбіти випадково. Та це було не так – астероїдами рухала розумна воля й цілеспрямований намір.

Майже одночасно з протилежного боку виринула зграя таких самих покремсаних уламків. Скуті міжзоряним холодом скелі з лячною байдужістю понеслися навперейми першому роєві.

– Неприятель у зоні видимості! – збуджено доповів штурман Сміт.

Капітан Третяк погамував нервову дрож: ось воно! Однак голос його пролунав спокійно, навіть дещо сухо:

– Загальна евакуація!

Персонал бази, давно вдягнутий у скафандри, без розмов потягнувся до рятувальних капсул. Невдовзі звідти надійшли сигнали готовності.

– Старт! – мовби відтяв Третяк і, переконавшись, що всі капсули покинули посадковий майданчик, перевів подих.

– Чи не час і нам? – поспитав штурман.

Капітан заспокійливо буркнув:

– Устигнемо.

Удвох вони вкотре перевірили покази приладів, щоб виключити найменшу випадковість. Усе було гаразд.

– Година до зіткнення, – резюмував Сміт і заревів піратським голосом: – На абордаж!

Третяк іронічно пирхнув. Штурман знітився.

– Нерви… Сидимо ж на пороховій бочці…

– Добре, забираємося звідси. Ось тільки…

Капітан увімкнув зв’язок.

– Якунаво, як ти там? Підштанки в порядку?

– Я їх не ношу, – долинуло у відповідь.

– Уже стартували?

– Тільки після вас.

– Домовилися ж одночасно.

– Тобі мене не пересидіти, друже.

– Ну-ну… гаразд, не перегинай. Ми відчалюємо. Ні пуху!

– І вам щасти!

– Камікадзе клятий, – поскаржився Третяк Смітові. – Начебто це парі на ящик пива.

– Обоє рябоє, – промимрив Сміт, закриваючи забороло.

Космонавти востаннє озирнули остогидлу за місяці польоту рубку й, притримуючись за линви, випливли на майданчик, обрамлений щербатим скелястим обрієм. Одразу здалося, що їх жбурнуло вони в саме осердя нічної хурделиці – планетоїд швидко обертався, і хмари зоряного приску креслили в чорній безвісті фосфоричні дуги.

– Гарно ж як, трясця, – клацнув язиком Сміт, тамуючи нудоту.

– У краси нежіноче лице, – зауважив Третяк, і вони натягнуто зареготали.

Та коли капсула стрибнула, мов у ковбаню, в роззявлений зів космосу, обоє вже не думали про вселенські красоти. У спини-бо їм загрозливо цілили дзюбатими носами сотні ракет із термоядерними боєголовками.

Ось-ось тут мало розверзтися пекло.

На екрані локатора спалахнуло ціле сузір’я цяток. Вони невмолимо наближалися до «Маршалла».

– Флоту готовність номер один! – оголосив командор Берг.

Вогники на пульті підтвердили: екіпажі кораблів напоготові.

Флагман, наїжачений лазерними гарматами, провів ряд неспішних еволюцій, зайнявши оптимальне положення для ураження цілей. Десь у безодні простору невидима простим оком армада бойових космольотів зробила те саме.

Наближався час вирішальної сутички.

Аж ось попереду гостро зблиснуло. Ще раз, іще…

– Почалося! – вихопилося в командора. – Гарматним обслугам – засікти цілі у своїх секторах обстрілу. Увага… Вогонь!

Смертоносні промені нищівним шквалом шугнули до мети…

Найграндіозніша в історії битва почалася.

***

Екскурсійний катер Лакшмійського навчального центру завис у просторі, дрейфуючи поряд із сяючим потоком уламків та пилу, що охоплював блакитнувату, з проталинами у хмарній габі, кулю Венери.

Вихованці з гамором штовхалися біля панорамного ілюмінатора, не в змозі відірватися од величного видовища. Наставник – невисокий сивий чоловік у зеленому комбінезоні, – дав дітям пройнятися неповторною красою космічних ландшафтів. Затим сплеснув у долоні, привертаючи їхню увагу.

– Наша планета, друзі, не завжди виглядала так, як оце зараз, – він кивнув на затишну кульку, завислу, мов ялинкова іграшка, посеред засіяної зорями чорноти. – Такою її зробили ми, люди.

В очах дітей читався захват навпереміш із недовірою. Чоловік розуміюче кивнув – повірити в таке й справді було нелегко. Та реальність говорила сама за себе.

– Звісно, нічого б не вийшло, якби людство не об’єдналося й, покинувши безглузді війни, не взялося за досягнення направду грандіозної мети – облаштування навколосонячного простору.

Наставник замовк, відчувши, що його слова пролунали, можливо, надто пафосно й водночас буденно. Адже Об’єднання проходило довго й дуже болісно… Та як донести це дітям, котрі виросли в Об’єднаному світі й не мислять іншого?

Кашлянувши, він указав на палахтючу арку кільця.

– Ось завдяки чому наш світ майже не відрізняється од земного.

Один із хлопчаків підніс руку.

– Але до чого тут кільце, наставнику?

Чоловік увімкнув голопроектор. У присмерку закружляла жовтаво-сіра посмугована куля.

– Так виглядала Венера три століття тому. Це був світ пекельного тиску, надвисоких температур і непридатної для дихання атмосфери. Здавалося, ніщо не зможе повернути його до життя. На заваді стояла непереборна перешкода – перегрів планети.

Зауваживши на дитячих обличчях щиру цікавість, наставник задоволено усміхнувся.

– Але вчені не відступили. Вони придумали, як охолодити Венеру, щоб досягти на її поверхні хімічної рівноваги, схожої на земну.

– Кільце? – непевно припустив нещодавній допитливець.

– Передусім планету слід було закрити од сонячного проміння. Для цього з Поясу астероїдів доправили два каравани величезних брил. На венеріанській орбіті їх нашпигували смертоносною зброєю, що після Об’єднання стала непотрібною й щойно тут знайшла належне використання. Потім астероїди зіштовхнули, й вони вибухнули, перетворившись на мішанину уламків.

– Кільце! – тепер уже ствердно скрикнув хлопчик.

– Так, майбутнє кільце. Кораблі космофлоту подрібнили надто великі осколки, обернувши їх на порох. Невдовзі довкола Венери виникла сплюснута хмара, що затримувала сонячну радіацію. Атмосфера планети почала охолоджуватися, й поступово умови на ній змінювалися. Водночас було запущено біологічні процеси, що з часом невпізнанно змінили її лице.

Чоловік ще помовчав, а відтак мовив притихлим дітям із лукавим прищуром:

– Ось вам свідчення того, як неживе породжує живе, а знаряддя смерті воскрешає нове життя. А для цього що потрібно?

Діти думали недовго й дружно відповіли:

– Розум!