Останній спалах

Середа, 9 серпня 2017 г.
Переглядів: 123
Підписатися на комментарі по RSS

Ніч минула неспокійно. Декілька разів ми чули як Оксана скрикувала від болю, це при тому що їх з Сергієм намет стояв далеченько від нашого.

Та ще й сон: пес гризе Оксанину ногу, я щосили б'ю його казанком, а він не реагує, далі робить свою справу. Добре що під кінець Сергій вбиває ту собаку каменем. Напевно, це снитиметься мені ще довго.

На додачу Славік весь вечір морочив голову фейковими постами про зомбі з фейсбуку. Тут слабкий зв’язок і він знову посадив свій смартфон, а це всього лише другий день походу. Тепер його гіпер-турботлива мама буде дзвонити мені. Напевно, він це спеціально робить, аби хоч трошки втекти з-під її контролю.

На світанку нас розбудив розпачливий крик. Спросоння ми нічого не зрозуміли і обоє зі Славіком швидко вибігли глянути що сталося. Я одразу подумав про найгірше: Оксана померла, а Сергій її оплакує.

Але натомість побачили інше: на землі лежав Сергій, однією рукою він намагався втримати потік артеріальної крові, що фонтаном виривався з його шиї, а іншою старався відштовхнути Оксану, яка напосідала на нього. Все її обличчя було закривавлене, пов'язка злізла з рани і під нею шкіра виглядала моторошно: червоно-коричнева, з білими прожилками, що простягалися в усі боки.

Це видовище вивело мене з рівноваги. Я не міг з собою нічого вдіяти, просто стояв і дивився як Оксана таки доривається до Сергія і шматує його шию зубами.

- Я ж казав, – шепче мені на вухо Славік, – А тепер тікаймо! Чуєш?

Звуки привертають увагу Оксани, вона завмирає, а потім різко кидається на нас.

Ми біжимо. Вже за хвилину обоє розуміємо, що зробили велику помилку - забули взутися. Стежка лиш на початку була ґрунтовою, далі пішло каміння, бігти босоніж по ньому важко. Зіскакуємо зі стежки, біжимо по мокрій траві. Оксана переслідує нас не дуже швидко, але впевнено, ні на крок не сходячи з нашого сліду.

Хто б міг подумати? Вона - зомбі! Певно, той пес таки був заражений, а через укус все передалося Оксані. Дарма я Славікові не повірив, можливо, все скінчилося б не так. Сергія дуже шкода, така жахлива смерть і від кого? – від коханої дівчини!

- Розділяймося! – гукає мені Славік.

Розбігаємося я — направо, він – в протилежну сторону. Оксана розгублено стоїть секунду, робить крок вліво, але далі різко змінює напрямок. У мій бік!

- Курва! – кричу я.

А їй то по барабану. Вона йде за мною, навіть не задихаючись, не те що я. А ще ноги. Вони болять, бо стопи всі в ранах

Стежка заходить у густий буковий ліс. Дуже парко. Дме теплий вітер, розгойдуючи крони дерев. А ще добре чути як ззаду хрипить Оксана. Як же це моторошно! Раптом ліс закінчується і я вибігаю на полонину. Сил майже немає, але я поки що тримаюся.

Піднімаюся на хребет і ще раз переконуюся, що сьогодні точно не мій щасливий день — прямо на мене суне грозова хмара. Пролітають перші краплини дощу, гуркоче грім.

Я вже ледве шкандибаю через поранені ноги, але і Оксана рухається не так швидко як спочатку.

Йду і бачу, як наближається суцільна стіна дощу, ще хвилина-дві і ми з нею зустрінемося. Цікаво, а зомбі бояться дощу? А може й блискавок з громом? Навряд...

Озираюся. Оксана йде, як йшла до цього, правда, вже значно відстала. Це обнадійливо. Раптом моя нога знаходить черговий гострий камінь. Він встромлюється прямо посеред стопи, пробиває її. Я падаю. Оглядаю рану: глибока, з неї потоком тече кров. В мені багато адреналіну, тому біль терпимий. Підвожуся, шкульгаю потихеньку на одній нозі.

Шквал дощу врізається в мене дуже неочікувано, валить з ніг. Падаючи, виставляю руки вперед, щоб не розбити голову і чую як щось відчутно хрумтить у лівому зап'ясті. Гарчу від болю, міцно стискаючи зуби. Все. Я виснажився. Перевертаюся на спину, щоб зустріти свою долю лицем до лиця. Але позаду мене нікого немає. Куди вона поділася? Озираюся навколо та нічого не бачу через рясний дощ. Блискає. І одразу ж грім. Мене сліпить, глушить. Закриваю долонями вуха і беззвучно кричу. Не від болю – від страху. Знову блискавки. Знову грім. Мені страшно, я згортаюся у клубок, намагаюся вдавити своє тіло в землю, лиш би сховатися від стихії.

Буря закінчується раптово. Ось наче щойно йшов дощ, раз – і його немає. Відкриваю очі. Небо. Сонце. А головне – я живий! Ура! Ніколи в житті я ще не був щасливішим, ніж тепер.

А де ж Оксана? Потихеньку підвожуся на коліна. Нога болить страшенно бо дія адреналіну вже пройшла, йти не зможу. Рука теж болить. Напевно, розтягнення або розрив зв'язок. Повзти теж буде важко.

Уважно озираюся навколо. О, знайшлася моя переслідувачка. До неї метрів сто, не менше. Вниз по схилу. Вона лежить наче зламана лялька, не ворушиться.

- Так тобі і треба! – кричу їй.

Сміюся. Голосно і щиро. Я щасливий!

Здається, її здув той перший порив вітру. Я якось втримався, а вона - ні. Уявляю як Оксана котилася вниз по крутому схилові, билася об каміння. У цій частині Карпат гори досить скелясті, багато місць всіяні розсипами брил.

Все, жах закінчився. Тепер треба якось вибиратися звідси. Раптом помічаю рух. Хтось підіймається по стежці.

- Славік! Славік, я тут! – кричу.

Він мене почув, прискорився. Але... Хіба на ньому була червона футболка? І рухається він якось дивно, ніби... зомбі.

Наче паралізований дивлюся, як до мене наближається Сергій. Так, це він. Колишній друг, побратим, а тепер - монстр. Я бачу, як горять його очі, як руки тягнуться до мене. Навряд чи для надання першої медичної допомоги.

Кінець. Але я не хочу так, не хочу. Збираюся з силами і перекочуюся до краю схилу.

Гравітація тягне моє тіло вниз, крутить ним, наче дзигою. Після декількох ударів перестаю відчувати біль, просто спостерігаю як невловимо швидко обертається горизонт.

Зупинився. Чогось я ще живий. Відкриваю очі. Чую як сиплеться каміння. Щось велике та м’яке котиться і зупиняється поруч. Воно рухається, гарчить. Раптом “щось” починає смикати мене, тягнути кудись.

Болю немає, але я знаю що це Сергій гризе мою ногу. Він бридко плямкає.

Кров поступово витікає з тіла, я слабшаю, втрачаю свідомість. Небо над мною спочатку сіріє, потім стає повністю чорним. І раптом я бачу спалах. Останній спалах у Цьому житті.