Однокласники (Поза конкурсом. Надійшло після завершення прийому робіт)

Неділя, 14 серпня 2016 г.
Переглядів: 229
Підписатися на комментарі по RSS

- Це все сталося через тебе! Я так і знав, що мені не варто було слухати тебе!

- Та годі голосити, вже нічого не зміниш. І до речі, Максим, хіба я тебе змушував?

- Ні, але.. Якби не ти зі своїм «нічого не трапиться», то дійсно б і нічого не трапилось. І взагалі невже ти думаєш, що і цього разу твій всемогутній батько вирішить цю проблему, як і тоді, коли ти збив дівчину на його автомобілі?

- Не знаю, побачимо. Принаймні я сподіваюсь на це…

Наступні чотири години хлопці просиділи мовчки поки не почули кроки наглядача. Відкривши ґрати усміхнений чоловік повідомив двом підліткам, що вони можуть бути вільними, адже за них була внесена застава. Проте спочатку потрібно ще раз розповісти усе слідчому.

В кабінеті слідчого нової поліції сидів чомусь старий міліціонер з довгими вусами, як у мультфільмах про козаків, зі статурою зовсім не козачою, розкладаючи папери на своєму столі. Аромат вареної ковбаси одразу привітав парубків, яких очікував черговий допит в просторому кабінеті метрів два завдовжки й три завширшки з плакатом «Жити по-новому».

- Отже давайте ще раз с самого початку і до кінця – почав заклопотаний паперами чолов’яга коли двох юнаків посадили напроти нього. Ви вирішили відсвяткувати з однокласниками свій випускний 30.09.2016 і що там далі?

- Так. І далі так як у Дмитра був вільний будинок у цей день він запропонував нам відсвяткувати у нього – дивлячись на Дмитра (в цей час він грав на своєму смартфоні, який йому вже повернули) Максим продовжував. - Приблизно у 18:10 всі ми зібралися вже біля його будинку, де він нас чекав. Ми принесли з собою їжу та напої і…

- А було вас… вісімнадцять чоловік з дев’ятнадцяти очікуваних, тому що Марія Ковальська в той день захворіла, так? – читаючи попередні свідчення запитав слідчий.

- Угу. Потім я показав будинок, ми почали пити, і пили, і пили і взагалі навіщо нам знову розповідати це все? – знервовано та швидко вигукнув Дмитро. - Вже все записано й сто разів розказано, а ви…

- Шановний! – перебив хлопця слідчий. - Зберігайте буд ласка порядок і ведіть себе стримано. І вкінці кінців, покладіть мобільний у кишеню. А ви продовжуйте парубок – звернувся він до Максима.

- А на чому? А так звичайно… Десь вже в ночі, біля першої години, більшість наших товаришів пішли додому, деякі пішли спати до сусідніх кімнат, а ми у кімнаті, де спочатку всі й сиділи, залишилися у трьох. Я, Дмитро та Надія. Надія Дмитренко. Взагалі вже всі були в нетверезому стані, але ми вирішили ще трохи напоїти Надію, і потім, коли вона була… І потім, ми з нею… Ну, ви знаєте… З її сторони не було ніякого спротиву, адже вона зовсім нічого не розуміла. Після цього Дмитро ще змусив її випити алкоголь з наркотиками, щоб вона точно нічого не пам'ятала … На ранок вона не прокинулась… Ми викликали швидку і вже потім…

- Стривай, добре вже, досить. Дійсно, все записано і ви в деталях раніше все розповіли. Відносно ситуації вашої мені все зрозуміло. Вам загрожує досить великий термін. І те, що у декого тут  «високопоставлені батьки» навряд чи вам допоможе повністю вийти сухими з цієї ситуації. Тим паче, наскільки мені відомо, у Михайла Вікторовича на даний момент у самого є певні проблеми, так Дмитро? – побачивши підтверджуючий кивок капітан продовжив. – Що ж, а наразі ви вільні до чергового суду, який відбудеться через тиждень. Тож до зустрічі.

Ситуацію кожен сприймав по своєму. Максим нервував та жалкував те що все так вийшло. В глибині душі вважав, що вся провина лежить на Дмитрові, який і змусив його зробити такий ганебний вчинок по відношенню до бідолашної дівчини. Йому до речі, вона подобалась ще з молодших класів, він був таємно закоханий у неї, але так і не наважився зізнатися будучи простим парубком з небагатої сім'ї і боячись банальної відмови. Дмитро ж, наче легковажно сприйняв усе, чи принаймні здавалося так. Він знав, що батько зі своїми зв’язками може йому допомогти, проте нині ситуація трохи змінилися, хоча син «поважної людини» тримався досить спокійно, знаючи про це.

Виходячи з відділу поліції з деяким полегшенням і бажанням як скоріше опинитися вдома, однокласники почали прощатися і Максим вирішив запитати, чи дійсно Дмитро сподівається на те, що їм за такий жахливий поступок нічого не буде, чи хоча б, вони не потраплять за грати? На що він йому відповів щось на кшталт того, щоб він не хвилювався, що його батько і про нього по клопоче, адже він розуміє, що більш винен в цій ситуації. І посміхаючись додав, навіть якщо надії немає, то він буде сподіватися.

- Contra Spem Spero! Пам’ятаєш? Чи навіть Dum spiro, spero.  Як там? Поки дихаю, сподіваюсь? – згадав Дмитро натякаючи на реферат, який вони вдвох готували місяць тому у школі.

- Так. Поки дихаю, сподіваюсь. (А на що сподіватися мертвій дівчині, чи батькам у якої дитина вже не дихає? – хотів він запитати, але так і не став, а лише попрощався з майбутнім ув’язненим 92 колонії)