Однакова (Сповідь)

Неділя, 23 липня 2017 г.
Переглядів: 239
Підписатися на комментарі по RSS

Хе-хе, маю достатньо часу, щоб розказати свою історію.

Мій корабель вибухає уже другий тиждень. Почалося це ще у вівторок, коли вийшов з ладу надпросторовий генератор. Коли твоя часова лінія розсинхронізована з кораблем - мусиш дивитись на свою смерть дуже і дуже довго. В академії це називали біотемпоральним зсувом.

Для корабля вибух триває тільки мить. У корабля - досі вівторок.

Я ж бачу його вівторок уже майже два тижні. Для мене це вечір неділі. Маленька коробочка, яку я тепер мушу носити на поясі, викривляє час навколо мене. Як я вже, певно, сказав - біотемпоральний зсув. Зручна штука - придумали, щоби пілот мав змогу спокійнесенько дійти до рятувального модуля і покинути корабель.

Вся сіль ситуації в тому, що обидва бісових модуля я скинув на Зулару за два дні до вибуху. І зовсім не тому, що я ідіот, а тому що рятувальні модулі були по саму стелю наповнені контрабандною рудою.

Так ми, контрабандисти, працюємо: скидаємо товар у капсулах, за що отримуємо гроші. Безпечно, не потребує приземлень. Зручно ж, курва.

А знаєте, що не дуже зручно? Бачити, як неймовірно повільно вибух пожирає твій корабель. Як за тридцять годин руйнація добирається до стін верхнього машинного відділення. І тікати тобі нікуди - рано чи пізно це лайно тебе настигне.

Та, звісно, краще уже пізно, тож я переселився до шостої комори - найвіддаленішої від епіцентру вибуху частини корабля. Наносив туди продуктів зі складу, притягнув пічку з кухні. Уже тоді я знав, що маю не більше двох тижнів.

За моїм часом йшла п’ятниця, коли вибух добрався до кухні. Я дивився на це через скло - металева поверхня корабля розпадається на дрібні частинки; морозильна камера злітає, б’ється об стел, й теж зникає у пилюці, на яку перетворюється мій корабель; чашка для чаю, прикрашена величезним смайликом, яку я якогось біса забув забрати, розчиняється разом з усією полицею для посуду. Мій брат любив цю чашку.

Як я вже казав, я контрабандист. Скоріше за все, жити мені лишилось не більше кількох годин. Мій корабель пожирає надпросторовий вибух. Мене пожирає очікування.

Якщо вже я в будь-якому разі помру, може дозволити собі здати кількох бісових лайнюків, що торгують зброєю на віддалених супутниках. Чорт, я ж сам її туди возив - я частина того лайна, яке зараз здам. Та врахуйте, що під кінець я таки допоміг від них позбавитись. Отже, насолоджуйтесь: у захисному контейнері, куди я покладу цей запис, ви знайдете й усю інформацію по північному картелю.

Я почав займатись цим, щоб врятувати брата. Пухлина в його мозку вбивала навіть повільніше, ніж Мій Вибух. А втім, результат такий же. Зароблені мною гроші не допомогли - іноді неминучість смерті гірша за саму смерть.

Тепер я добре розумію брата.

І ви, насправді, розумієте.

Через тиждень після початку катастрофи вибух добрався до моєї кімнати. Дверцята шафи відлетіли вперед і впали, ніби хотіли щоб я бачив, як мій одяг перетворюється на різнокольорові хмари. В той день я усвідомив, що нетлінної літератури немає. Про це мені повідомив стелаж з моїми улюбленими книгами, що повільно танув у хвилі фіолетового туману.

Я тільки мовчки дивився на це крізь малесеньке віконце.

Мене більше не лякає смерть. Набагато гірше - чекати на неї.

Гірше стало у другий четвер Мого Вибуху - тоді Смерть добралась до нижнього машинного відділення, відімкнувши гравітаційну симуляцію.

Ви знаєте, як незручно спати в невагомості?

Друга субота катастрофи відібрала у мене ще одне важливе приміщення - туалет. А втім, це вже не настільки критично - у невагомості взаємодіяти з унітазом все одно не дуже комфортно. Тим паче крізь скафандр.

Тільки сьогодні вранці я задумався: чим же я займався ці “майже-два-тижні”? Більшість часу - спостерігав за руйнацією. Не звинувачуйте мене - ви б теж так робили. Невимовно естетична картина - сповільнений вибух, схожий на фіолетову хмару, підбирається все ближче. Пожирає приміщення за приміщенням, лишаючи мені все менше простору. Відбираючи мої речі, мої можливості, мої спогади. Повільна неминуча катастрофа поглинає моє минуле і майбутнє, лишаючи тільки хитке й ненадійне “зараз”. Усвідомлення того, що зовсім скоро не стане й того “зараз” - Ваш Вибух просто лишає теперішнє на десерт.

Майже два тижні я спостерігав за своєю приреченістю і думав. Не про минуле - воно вже не мало значення, і не про майбутнє - бо я його не мав; я тримався за ту тонку хвилю теперішнього, що несла мене до Смерті.

Або Смерть до мене - зрештою, все відносно.

Тепер, коли до моєї смерті лишилось кілька годин, я вирішив зробити щось корисне - зібрав у контейнер докази до справи про картель. не факт, що контейнер зможе витримати такий вибух, але якщо ви бачите це повідомлення - хоч щось у мене вийшло правильно. Моя перша й остання хороша справа, еге ж?

Я тут подумав, що якщо на світі таки існує бог, в якого я ніколи не вірив, то ми для нього схожі на спалахи. Маленькі вибухи. Для нього, вічного і безсмертного, ми з’являємось тільки на мить. А тоді зникаємо. Розчиняємось.

Так, як прямо зараз розчиняється стіна моєї комори. Вибух дійшов до мого останнього прихистку. Що би ще такого сказати перед смертю?

Порада: ніколи, бляха, не викидайте обидва рятувальних модуля.

І проходьте кляті техогляди.

Що ж, спробую зустріти Смерть гідно - вимкну біотемпоральну розсинхронізацію. Ліквідую зсув. Дам Вибуху зробити все швидко.

Вибачте за те, наскільки хаотичним є моє останнє повідомлення. Я хвилювався.

Цікаво, як виглядала б моя смерть, якби відбувалась настільки повільно? Чи встигала би нервова система рапортувати про біль? Чи помітив би сторонній спостерігач, що мені боляче?

Знаєте, я дуже-дуже хотів би вижити. Серйозно, всі два тижні сподівався на “бога з машини”.

Мене підкинуло би вгору, вдарило об стелю. Розірвався би скафандр. Розгерметизація. Знову біль. Я бачив би, як перетворююсь на пил. Спочатку долоні, тоді лікті… Навіть коли вибух виїв би мої очі, я лишався б живим. І лише коли розпався би мозок, свідомість покинула б мене.

Смішно ось що: якщо я відключу розсинхрон, все буде так само. Вибух, він завжди однаковий.

Незалежно від швидкості.