Очам не вірив

Середа, 3 серпня 2016 г.
Переглядів: 322
Підписатися на комментарі по RSS

Для аспіранта-біолога... Бо йому не байдуже. Він і після смерті продовжує бігати з сачком. Занадто любить метеликів

Мене налякав кіт, що, сидячи на запиленому підвіконні, зненацька тріснувся рудою головою об скло – полював на муху. Рука здригнулася, і лезо, яким голився, в’їлося в шкіру досить глибоко. Липка червона рідина закрапала по білосніжній раковині. За хвилину з пораненої шиї дзюрчало, як з-під крана. Коли кровотечу вдалося зупинити, побіг очима на шафу: стрілки годинника вже вибудували прямий кут, показуючи десять хвилин на одинадцяту.

– Очевидно, сьогодні вчасно вибратися з дому не вдасться.

- На твоєму місці, – прогугнявив мій над лінивий брат Сергій, – я б узагалі нікуди не йшов. Університет може зачекати. Біжиш щоранку ні світ ні зоря. Ти – як міський півень: мабуть, усіх київських водіїв громадського транспорту будиш. Навіщо сунутися з дня у день... сьомий рік... Боже мій! Не приїлося ж тобі? А- а- апчхи! – смачно пчихнув хлопець, вишмаркав у махровий рушник червоного носа і додав: – Крім того, якщо день починається з порізів, то краще його не продовжувати, а лягти і подрімати до наступного дня.

Сміх вирвався з мого горла і лунко ляснув по стінах:

– Але ж життя – це рух, а не зупинка перед кожним забобоном.

– То й рухайся собі, а я ще трохи побуду у стані спокою.

– Знов не підеш на пари? – запитав без усякого здивування й осуду в брата.

– Пари мене дратують, особливо, коли ходжу на них часто. Нервувати – шкідливо для здоров’я, – поважно філософствувала з-під ковдри Сергієва голова.

– Залишатися довго у стані спокою – теж.

– Ти надовго?

– Ні. Лише погляну на результати аналізу.

– Якого?

– Довго пояснювати: ви ще цього не вивчали. Дослід проводжу з клітинами мертвої людини. І знаєш, дивуюся, як смерть може вдовольнятися клітинами старих, сухих, як пеньки, дідків, – проінформував Сергія, натягуючи на нові білі носки старі чорні туфлі.

– Зніми гроші з карточки: підемо на пиво, аспіранте! – гукнув навздогін брат, вистромивши з-під ковдри два зелених ока. – Чи знову маєш на сьогодні багато планів?

– У мене завжди багато планів, розумнику. Як у кожного, хто живе в русі.

***

Вийшовши у коридор, побачив там жінку у довгому чорному плащі з незвичайно великим капюшоном, який закривав більшу половину анемічно-білого обличчя. На блідому підборідді помітив червону пляму – мабуть, жінка забруднилася, п’ючи томатний сік. Надумав сказати їй про червоний недолік блідого обличчя, але, як тільки наблизився, вона миттю нагнулася і почала пестити чорного кота, що не знати звідки взявся у під’їзді. Придивився пильніше до кістлявої леді в чорному – і не повірив своїм очам: в її руці була коса, що спочатку видалася звичайною палкою-підпиралкою. Мало не паралізований від здивування, спромігся видавити із себе “доброго ранку”.

– Побажав би краще приємного апетиту, – прогугнявила жінка у відповідь, і коридор за одну секунду наповнився смородом: мабуть, тому що біля під’їзду вичищали смітник.

***

Після зустрічі з химерною чорною леді попростував хвилями жовтого листя, яке спочатку нападало на дерева, а потім, вичесане вітром з дерев’яних боків, як пір’я з півнячих хвостів, падало під ноги: навіть після смерті не мало спокою. Вулицями дріботіли прив’ялі діди. І я йшов, ніби збожеволівший від споглядання жовтневої листяної заметілі, коли раптом відчув у своїй кишені чиюсь руку. Не розмірковуючи, схопив і стиснув щосили, але одразу щось холодне чесонуло мене по шиї. Запекло. На гарну жовту сорочку закрапали теплі краплини ... червоні. В очах починало рябіти, в голові шуміло – наче біля водоспаду. Під урочисту музику осені тихо вмирало листя. І з мене теж потроху викапувало життя.

…То була вона. Тільки тепер без капюшона – лиса голова виблискувала на сонці. На обличчі, там, де мали бути очі виднілася чорна глибока безодна. Великі сині губи розтягувалися у посмішці і повторювали якусь нісенітницю:

– Сухі, як пеньки, дідки... Мало поживи. Соковитого б чогось... У каструлю... Приємного апетиту... Хотів було крикнути леді в чорному, щоб не займала мене, але натомість знову зазирнув в її… те, що було замість очей, а потім подивився у жовту пустку світу, червону – пустку своєї крові... і сховав погляд під повіки – більше нічого не міг бачити. Стиснув зуби – нічого не говоритиму. Я б і вуха заткнув пальцями, але руки не хотіли тягнутися до вух. Я був щасливий. Відсміявся дитинство, відрадів юність. Не вспів стати таким, як більшість. Типовим. Лукавим. Фальшивим…

Нещаслива. Моя ніжна дівчинко... Обіцяв, що Новий рік святкуватимемо разом. Ти і я. ти і моя голова. Ти і моя душа. Знаєш, професор з релігієзнавства – сухий Володимир Гаврилович – казатиме, що душа – це фікція. Якщо погодишся з його концепцією, тоді ти і твоя згадка про мене... однаково разом святкуватимуть разом Новий рік.

***

Моє тіло потрапило прямісінько у каструляку смерті, а душа подалася на Суд Божий. Їй було самотньо і байдуже, куди піде після того Суду – в рай чи в пекло. Байдуже. Все одно. Не хотілося ні до чорта, ні до Бога. До тебе хотілося, моя ніжна дівчинко, до надлінивого Сергія, до сухого професора з релігієзнавства. На пиво, у жовту сорочку, до університету… Хотілося ловити п’явок, їсти смажену картоплю, а по суботах грати у волейбол… Хотілося навіть стати таким, як більшість. Типовим. Лукавим. Фальшивим… Аби тільки не переставати бути, не переставати рухатися, дихати, жити. Як жаль, що зрозумів усе так пізно. Даремно, я не вірив своїм очам.