Не ідентичні (Поза конкурсом. Перевищено обсяг роботи)

Неділя, 14 серпня 2016 г.
Переглядів: 236
Підписатися на комментарі по RSS

Павлова тонконога Венера проснулась, коли півні у селі позамовкали, нарвавши горла завзятим кукуріканням. Півгодини вона не випускала з обіймів товстобоку подушку, одягнену у білосніжну мережану наволочку. Солодко потягувалась усім тілом. Мляво спустивши ноги з ліжка, почала розглядати себе у широке дзеркало-трюмо, що стояло навпроти. Наквецяла обличчя рідким полуничним кремом, вгородила зуби дерев‘яного гребінця у жужми солом‘яного волосся. Покінчивши на цьому з ранковим туалетом, накинула поверх сорочки цяткованого халата і побрела робити ревізію на столі, який стогнав під вагою брудного посуду.

Ольга одружилась із Павлом Криворученком лиш недавненько – у січні. Тоді й покинула рідний Житомир, приїхала у Лісове. Але якось ще жодного разу не доводилось їй ні прати, ні прибирати, навіть готувати страву не пробувала. Добра свекруха часто приносила то пляшку пряженого запашного молока, то борщ, то вареники зі шкварками.

Кокетуха посміхалась, прислухаючись: дитячий крик, приглушені баритони, куряче кудкудакання, собачий лемент – весь цей звуковий гармидер перемішували, мов умілі кулінари, відстань та стіни і пригощали її вухо коктелем оригінальної мелодії. Аж раптом голосне хриплувате "му" примусило зачаровану красуню здригнутися, а потім пулею шмигнути з хати, бо чутливий слуховий аналізатор точно визначив, що мукання прозвучало зовсім поруч. І справді, прямісінько у їхньому дворі мирно розмахувала довжелезним хвостом товстобока ряба корова. Міська королева не замилувалась рівненьким віночком ріг, пишним вименем, синіми, трохи вилупатими очима. Не вміла вона радіти тому, чим могло тішитися хазяйське око. Венера, як називав її чоловік, раділа і втішалась, коли ловила на собі заздрісні погляди сільських дівчат, що, мабуть, були її однолітками, захоплене кліпання Павлових друзів, сусідів та взагалі усіх, кого тільки можна зустріти розходжуючись по Лісовому, ніби по парку. Мало не пищала з радості, відчуваючи свою вищосортність і популярність. Ну, хіба вона могла жити в одному дворі з далеко не урбанізованою "чучелоподібною" худобиною?

Злою горгоною налетіла Ольга ввечері на чоловіка, аби вів корову з двору подалі, щоб і духу її не лишалося.

- Якого ти дідька на мене рота розкриваєш?! – огризнувся у відповідь Павло. Він був голодний, а тому дуже злий.

- Ах, ти, поліно неотесане, вирішив мені на нерви покапати? – Ольга гримнула кухонними дверима, і її гучне ридання ляснуло по стінах спальної кімнати. Такого надпотужного скандалу в їхній родині ще не траплялось.

Завжди рішучий і впевнений, Павло тепер не знав, як діяти. Однак на другий день, накинувши на ажурні Рябухині роги товсту мотузку, погнав корову до батьків. Але повернути цей весільний подарунок не вдалося.

Дивак ти, Павле. Ніби й сільський хлопець, а не розумієш. Рябуха ж для вас другою матір‘ю стане: і напоїть, і нагодує, а коли Ольга на базар молоко чи сметану винесе – хай невеликий, проте заробіток. Хлопець тільки сумовито усміхнувся на батькові міркування, уявивши дружину біля корови. Проте про категоричний протест проти господарства мовчав, бо не хотів струшувати собі на голову кучу докорів. Пам‘ятав, як злився батько, коли Павло, закінчивши технікум, повідомив про намір одружитися з житомирянкою. Старий геть сплюнув тоді:

--Не вистачає у селі дівчат, знайшов уже якусь кадру на свою голову?

У батьків дочекався вечора, щоб у темряві сховатись із своїм подарунком від очей цікавих лісовичан. Зайшовши у теплі сутінки, Павло вдихнув на повні груди – терпкувато - солодке повітря закотилося у легені, залишило гострий присмак у роті. Йшов не поспішаючи, задивився на законцервовані в червневий аромат вишні, які яскравіли у темно - зеленій гущі.

Протягнув руку через побілену огорожу, зірвав блискучу ягоду. Розкусив. Ух! Яка кислюча! Геть скули звело! Дивно, чому Оксані вони так подобались. Позаминулого літа, бродячи поміж сільських дворів, він нарвав жменю кислятини і потім дивився, як та вкидала ягідку за ягідкою у щілину нафарбованих губенят, розтягнутих у посмішці. Сором‘язлива дівчина, з довгим світлим волоссям, добрими очима, кумедними веснянками на носі, вона не любила багато говорити, але, здається, по-справжньому кохала Павла. Не докоряла йому ніколи, навіть коли прийшов на дискотеку з Ольгою. А може, то через свою гордість Оксана після того навіть не дивилась на свого чорнопатлого Леля.

Плентаючись додому, як грішник до пекла, Павло подумки віщував собі почути вдома лайку, куди пекучішу від розжареної чортами сковороди. Здійснилось. Ольга, побачивши з вікна пливучі фігури – людську і коров’ячу ящіркою вислизнула на поріг:

- Що не зміг розпрощатися?

- Ходімо видоїмо корову, а тоді каву зваримо, – ласкаво почав Павло, щоб уникнути страшної бурі.

- Зараз! Розігналась! – скипіла молода жінка, нервово затягуючи пояс на халаті. – Вистачить мені того, що живу з цією худобиною в одному дворі, то ще ставай навкарачки і лізь під неї. Не діждешся, дуремаре, не діждешся! – Ольга миттю гримнула дверима і повернула ключ у замку, залишивши чоловіка на порозі.

- Що за дурні жарти?! Ніч на дворі! – загаласував Павло, торсаючи за ручку, але у відповідь на питання почув тільки чалапання босих ніг по підлозі.

- Ну й дурепа! – просичав вигнанець, і щосили зацідив у недавно полаковані двері. Потарабанивши у вікна до півночі, зрозумів, що вдома йому притулку не буде.

Навколо кипіла густа темрява і випаровувала незвичну, але приємну для вуха тишу. Лісове спало. Навіть собаки чомусь позатихали. Мов перед кінцем світу. Прислухався. Тихо. "Дж – дж – дж…" – промоторив десь недалеко сонний джміль і, стукнувшись лобом у лоб з Павлом, бемкнувся на землю, затих. "Дз – з – з!" – засвердлила перед самим носом бадьора комариха. Лясь! От тобі, кровопивце, – тільки мокре місце від тебе на Павловій щоці лишилось. Дарма, що занадто сильно ляснув: йому – синець, зате тобі – смерть. "Дз – з – з!" – Лясь. "Дз – з – з!" Ні, так далі не піде.

Ноги понесли хлопця до хліва. Скрипнув дверима, ввімкнув світло. Лампа, обплетена кількома шарами павутини, не вигнала темряву з кутків. Рябуха звела на Павла два вологі ока, в яких шифрувалось поки що незрозуміле для людини прохання.

-Чого тобі , мукало? Бачиш, через тебе мене з хати вигнали? – промовив не так для корови, як для себе (чомусь хотілося чути людський голос). Сів на прив‘ялу пахучу осоку, сперся спиною об ясла. Погляд зашкутильгав по стінах коров‘ячої хати, зовсім ненароком зупинився на набряклому вим‘ї і постукав до Павлової свідомості. Ще раз поглянув довкола. Не знайшовши ніякої посудини, почав доїти просто на встелену тирсою підлогу. Це заняття йому страх як не подобалося раніше, а тепер заспокоювало, хоч молоко текло в рукави, бризкало на штани, і руки стали мокрими та слизькими.

Вранці вийшов на вулицю. Мокрий асфальт розповів, що вночі приходив дощ. Ріденькі хмари відривали від сонця промінці, мов пелюстки від ромашки, і зовсім розбігались, налякані вітром. Павло вдихнув шматочок ранку – на душі стало радісно. Згадка про Ольгу апетитно з‘їла ту радість, сплюнула новою порцією злості та роздратування.

Підійшовши до дверей, натиснув на ручку – відімкнулися. У вітальні з червоної скатертини контрастом агукнув до нього білий аркуш паперу. "Прощавай. Так буде краще нам обом… і не тільки". Розгубився. Не чекав таких швидких реформ. Із стану отетеріння Павла вивело грюкання у двері. Старий зморшкуватий Беньо Дрібненький, беззубо посміхаючись, перевалився через поріг:

- Оце прийшов, сину, подивитись, як ти тут. Проводжав тільки-но твою Ольцю. Зранечку надумала від тебе втекти,– сільський п‘яниця не страждав від зайвої скромності, тому, не чекаючи запрошення, вмостився на дивані навпроти Павла і почав розмірковувати вголос: - А я тобі ось що скажу: не переживай – радіти мусиш, що та коза пострибала від тебе тепер. Молодий хлопець. Оженишся і житимеш ого – го! А чей, друзяко, налий мені тепер думкозігріваючої, бо охота горло промочити.

- А не гріх отак зранку?

- Гріх, сину, чи не гріх – все одно, коли з відьмою все життя пліч-о-пліч прожив. Знаєш же, яка моя стара. Із собакою швидше спільну мову знаходжу, ніж із нею. Ото був швидко жердину забив, а вона візьми її та вирвала. А тоді по спині мене нею, по спині. Каже, що коли швидко роблю, то так – стук-грюк, аби з рук. Обідно мені те, старому. Як ото кажуть, не ідентичні ми з бабою. І ви з Ольгою не ідентичні, – Беньо ласо кинувши оком на стопку горілки, налитої йому хазяїном, почав крамсати на дрібні шматки хліб і сало. Павло ж тим часом знайшов у суднику кип‘ятильник і занурив його у відро з водою: треба було перемити гору брудного посуду, до якого ніколи не доходили руки не ідентичної хлопцю Венери.